А тут Микола на роботі до мене підходить і каже:
– Віро, треба поговорити. Ти знаєш, що нема Ліди моєї вже два роки, діти не приїжджають, а будинок занепадає. Я тебе знаю по роботі, що ти жінка роботяща, то я тобі пропоную спільно жити і господарювати. Що скажеш?
– Я подумаю, – сказала я, бо не дуже мені Микола подобався як людина.
Я його знала роки, бо ми працювали разом і ні разу він не був ні приємним до розмови, ні поміг нікому – все в свою родину пхав і пхав, що де погано лежало, то все перепродував і все в родину. ні на кого не звертав уваги, бо лиш були головні його жінка і його діти.
Але я вернулася в квартиру, де вже був зять на кухні, в моїй кімнаті скакав по ліжку онук і я не мала де навіть прилягти з роботи, а мені ж до пенсії лише два роки!
І я вирішила, що гірше не буде. Зібрала одну сумку і поїхала на наступний день на роботу з нею, а потім ми разом з Миколою поїхали до нього.
Будинок був великий і занедбаний, одразу видно, що відколи не стало дружини, відтоді там ніхто не витирав пилюку і не мив вікна.
Клумби Микола переробив в грядку з огірками, ще й обгородив залізним парканом, щоб кури не лізли.
Як я реготала, бо ж то метр на два тієї клумби, а паркан як на вольєр для собаки.
І отак потроху я почала наводити лад в чужій хаті і з часом зрозуміла, що називаю це «домом».
Якось до Миколи приїхала донька, скривилася на мене і каже:
– Ти вже мамі заміну знайшов? Не зашвидко?
– Хтось має дім в порядку тримати, як ти не приїздиш, – відказав Микола.
– Ти ж знаєш, що у мене робота і своя родина! а ця ще й одяг мамин бере?
Я вже не хотіла далі слухати, бо слово «ця» мені багато що сказало – я тут ніхто і ніякий це не мій дім.
Поки я була на городі та робила справи біля господарки, донька поїхала, але осадок від такої теплої зустрічі лишився між нами.
Сиділи ми й мочали за вечерею, бо що його говорити, коли ситуація ось така, що треба все припиняти.
– Віро, а ти паспорт маєш?, – раптом спитав Микола.
– Є, а що?
– Та нічого, просто підемо завтра та подамо заяву.
Я не могла слова вимовити, бо мені в горлі задерло і хлинули сльози.
– Ти не хочеш за мене заміж виходити, – чоловік не зав, що й думати.
– Та ні, я просто думала, що пора мені вже звідси їхати, бо я тут ніхто. І донька твоя права, що я ніколи не заміню тобі дружину.
– Звичайно, що не заміниш, але, Віро, я хочу з тобою прожити ще довге життя. Ти ж бачиш, що дітям на нас байдуже, їм би приїхати та посудити, але не помогти. Я їй за все життя слова кривого не сказав, ні разу голосу не підвищив, а вона мене вичитує як шкідника! Ніякої поваги до мене, як до батька, а я на них як проклятий робив – все в сім’ю, все, що вони хотіли – мали, яке би дороге не було, я крутився, але для них купував. А вони все забули, тепер вона на мене рот відкриває!
І так я стала заміжньою жінкою і дуже тому рада. Знаєте, хтось каже, що не треба в такі роки все офіційно оформлювати, але законна жінка, то велика різниця, ніж «ця». А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
