Хочу якнайшвидше вирішити квартирне питання і розбігтися, щоб більше не перетинатися ні з мамою, ні з сестрою.
Набридло постійно бути в положенні “ти маєш зрозуміти”. Не повинна! Мене ніхто не хоче розуміти, то з якої радості мені цим займатися?
Моя старша сестра Рита завжди була ближче до мами. Не знаю чому так склалося, але це факт. Мені доводилося жити в тіні чудової старшої сестри, найкращої з найкращих просто.
Я не пам’ятаю, щоб мені купували новий одяг. От зовсім, не можу згадати, щоб до одинадцятого класу я ходила з мамою по магазинах і обирала собі одяг.
Зазвичай нові речі діставалися Риті, а мені віддавали те, що їй замало чи набридло. Тільки випускне вбрання у мене було моє власне, Рита своє продала майже відразу після випускного.
Звичайно, в дитинстві я дуже ревнувала маму до сестри. Мені теж хотілося, щоб мене обіймали, вислуховували, хвалили, але від мами можна було добитися тільки “так-так, молодець, я чула” та погладжування по голові.
З татом було простіше, йому однаково все одно і на сестру, і на мене. Він ходив на роботу, увечері лежав перед телевізором, у вихідні пропадав у гаражі. У нашому вихованні він брав участь лише матеріально. Душевною близькістю там і не пахло.
Коли я поїхала вчитися, тата не стало. Ми успадкували за ним квартиру в рівних частках – по одній третині. Але я тоді про житло не замислювалася, надто юна була. Оформила папери й добре.
Мені було двадцять років, коли сестра вийшла заміж. Жити молоді прийшли до нашої мами – у нас трикімнатна, а я у квартирі практично не з’являюся. Рита з чоловіком планували збирати на свою квартиру, але натомість почали плодитися.
Першу дитину сестра народила через рік після весілля. Мама у нас працювала, чоловік у сестри теж працював, дах над головою був. Я перестала їздити на канікули додому, бо місця мені там не залишили.
У нас трикімнатна із трьома ізольованими кімнатами, дуже вдале планування. Ось одну кімнату, найбільшу, зайняли молоді з дитиною, мама залишилася у своїй, а третю кімнату, яка за домовленістю мала бути моєю, стали використовувати як склад. Там зберігався візочок, дитячі речі, іграшки та таке інше.
– Приїжджай, тобі ніхто не забороняє. Тобі в цій кімнаті не бали влаштовувати, а до ліжка можна пройти, – казала мама.
Але я не хотіла жити в кімнаті, в яку без стуку міг зайти будь-хто. Ну, там же дитячі речі лежать, треба щось терміново. І жити на крихітному вільному місці серед постійного без ладу теж не хотілося.
Я не влаштовувала з цього приводу скандал, просто перестала туди їздити. А якщо все-таки доводилося, то намагалася зробити всі справи одним днем, або ночувати у когось із подруг. Мені здається, що маму та сестру такий стан справ більш ніж влаштовував.
До кінця першого декрету сестра оголосила, що знов чекає дитину. Я зрозуміла, що тепер про свою кімнату я можу забути назавжди. І виявилось, що мала рацію. Мою кімнату розгребли, зробили перестановку, поміняли меблі та призначили дитячою.
Я спостерігала за цим із ввічливим подивом. Тоді я вже повернулася до рідного міста і винаймала квартиру, бо в рідному домі місця для мене не знайшлося.
– А куди вони з двома дітьми зараз підуть? Ну мусиш ти розуміти, – говорила мама.
Я не розуміла, але й у конфлікт не вплутувалась. Думала, що три роки, поки сестра сидить у черговому декреті, якраз дадуть мені можливість озирнутися, зачепитися у місті.
Або вирішити, що не хочу жити в цьому місті, треба переїжджати.
Почала відкладати на окрему квартиру. Думала, що вийде Рита з декрету, поговорю з нею, запропоную викупити мою частку у квартирі.
Все одно з мамою вони чудово вживаються, а мені та квартира давно вже не є домівкою. Але через півтора року сестра народжує третю дитину.
Я зрозуміла, що цей процес може тривати нескінченно. Пішла спілкуватися з приводу своєї частки у квартирі. Мама і сестра сприйняли розмову в багнети, ніби я не своє хочу забрати, а на їх частки замахнулася.
– У нас немає таких грошей, щоби тобі виплатити твою частку, – заявила сестра. Мама згідно покивала.
Я запропонувала тоді варіант продати всю квартиру, гроші поділити порівну. Всі тоді будуть задоволені та при своєму. Рита впала в істерику, кричала, що я хочу її дітей без даху над головою залишити.
Мама ж вмовляла мене, що зараз не найкращий час для продажу квартири.
– У Рити діти маленькі, куди вони підуть? Що вони куплять на свою частку? Ти залишаєш їх без даху над головою.
А те, що мене спокійно залишили без даху над головою, чомусь нікого не турбує. Напевно, треба було теж розмножуватися, щоб мама відчула хоч якісь емоції на мій рахунок. Тим більше у сестри є чоловік, який має подбати про їх добробут, а в мене тільки те що я накопичила сама.
Вислуховувати далі крики сестри та мамині спроби мене соромити не було сенсу. Свою пропозицію я зробила, а далі нехай як хочуть.
Хочуть – викуповують мою частку, хочуть – продають квартиру, нічого не хочуть – я продам свою частку комусь іншому. Мені все одно.
Я зрозуміла, що про мене у цьому світі ніхто дбати не збирається. Тому доводиться вирішувати свої проблеми самостійно. Навіть якщо це виглядає жорстко.
