– Ти напевно не зрозуміла, мамо. Ми квартиру уже продали, нам нема де жити. Ми що, даремно через дві області до тебе їхали? Нам нема де жити, – каже мені моя донька Маргарита.
– Рито, а чого ж ти не порадилася зі мною? Ну як можна було квартиру продати? – питаю і не розумію, що маю тепер робити.
– Мамо, але ж у тебе гроші є, нам не вистачає всього 15 тисяч євро для покупки нового житла. Ми на тебе дуже сподівалися, – не відступає від свого дочка.
Ситуація вийшла не з найкращих. Моя дочка продала квартиру, бо знайшлися покупці, які готові були нормально за неї заплатити, і сподівалася, що я приїду додому з грошима, додам їй необхідну суму, і вона швиденько купить собі нове більше житло.
Про свої наміри і плани вона мені нічого не говорила, тому і не підозрювала, що у мене теж є свої плани. Я привезла з собою доволі велику суму, за яку я планувала собі квартиру купити, але про це я дочці не казала.
Маргариту свою я сама ростила, і постійно відчувала перед нею провину за те, що вона без батька росла, за те, що я не могла її нормально забезпечити.
Заміж ще раз я не планувала виходити, навіть не думала про таке, бо не хотіла, щоб в житті моєї дитини з’явився вітчим. Тому усім, хто до мене сватався, я була змушена відмовити. Та й не до цього мені якось за постійною роботою було.
Я давно мріяла поїхати на заробітки за кордон, але чекала поки дочка підросте. І щойно Маргарита школу закінчила і поїхала в місто вчитися, я відразу зібралася в Італію.
Мої старання себе оправдали, бо коли через 5 років донька надумала заміж виходити, я змогла гонорово їй подарувати на весілля ключі від квартири.
Щоправда, житло ми купили в іншій області, куди до свого чоловіка переїхала Маргарита, вони вирішили жити там, поближче до сватів.
А я не мала нічого проти, бо ще додому не збиралася, в Італії хоч на початках і було мені нелегко, та я розуміла, що це мій шанс змінити і своє життя, і життя доньки. Ну де ще я зароблю тисячу євро в місяць? А тисяча до тисячі і за рік набігає більше, ніж 10, а це шалені гроші.
Дочка народила дитину, осіла в декреті, а я стала їй допомагати фінансово – висилала і продукти, і одяг, і гроші. Напевно, я хотіла надолужити те, що я не додала їй в дитинстві.
Минали роки, зараз у моєї дочки вже двоє дітей, і я весь цей час їм допомагала. Та по трохи я відкладала гроші і для себе, бо подумала, що бути на заробітках 17 років і нічого собі не придбати – це теж не мудро.
Зараз я приїхала додому, і маю 40 тисяч євро, які я назбирала для покупки квартири для себе. Та донька вирішила, що з цих грошей 15 тисяч я маю віддати їй.
– Якщо я тобі дам ці 15 тисяч, то мені залишиться тільки 25, а цієї суми не вистачить на покупку квартири, – пояснюю.
– А тобі і не треба зараз квартири – поїдеш ще на рік в Італію і заробиш, тоді і купиш через рік чи два собі житло. Куди тобі поспішати? А от ми залишилися без даху над головою. Чекали на твій приїзд з нетерпінням, – каже донька.
– Ви не на мій приїзд з нетерпінням чекали, а на мої гроші, – уточнила я.
Я зовсім розгублена, виходить, що я так довго маленькими кроками йшла до своєї мрії, а тепер я маю від неї відмовитися, бо у дочки є плани?
– Мамо, навіщо тобі квартира? Ти можеш ці 25 тисяч вкласти в свій будинок в селі, то матимеш справжні хороми, – висинула нову ідею Маргарита.
Та я не хочу повертатися в село, бо 17 років вже живу в Римі, в квартирах, і давно вирішила, що теж хочу квартиру для себе на старість.
Тепер, через примху дочки, мені доведеться мрію про квартиру відкласти мінімум на рік, а хто зна, що за цей рік може трапитися, і чи вдасться мені скласти решту суми.
Може воно зі сторони видніше, прошу підкажіть, що мені робити – допомогти доньці, і дати їй ці 15 тисяч, чи купити собі квартиру як я і запланувала спочатку?
