– Та скільки можна? – голос Тетяни Іванівни був наче грім. – У тебе зарплата, як у міністра, а ти шкодуєш на сім’ю копійку витратити!
– Тетяно Іванівно, – Марина стояла біля столу, стискаючи в руках кухоль з охололим чаєм. – У нас сім’я – це я, Сашко та діти. Все, що я заробляю, йде на нас. Чому я маю ще й ваше свято оплачувати?
Сашко, який сидів на краю табуретки, ніби навмисне дивився повз них, розглядаючи візерунок на фіранках. Його плечі були трохи опущені, ніби він чекав чергового удару.
-Тому, що я це теж сім’я, – вигукнула свекруха, узявшись у боки. – Ти, хіба, не розумієш? Ми завжди збираємось разом на Новий рік. А ти хочеш зіпсувати все!
– Сім’я? – Марина посміхнулася гірко, поставивши кухоль на стіл. – Сім’я, де я тільки й роблю, що всіх тягну? А чому ваша дочка ніколи не допомагає? Чому вона не запропонувала взяти частину витрат на себе?
Сашко нервово кашлянув, але нічого не сказав.
– Не смій її чіпати, – відрізала Тетяна Іванівна. – Оленка – душа творча, вразлива. Та вона взагалі не про гроші! А ти… Ти ж можеш! Ну не шкодуй ти для всіх нас!
– Та не шкода мені, – перебила Марина, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. – Але чому це знову має бути на мені? Ми витрачаємо гроші на подарунки, їжу, ялинку. Чому ви ніколи не запропонували всім скинутися?
– Ну, зрозуміло! – Тетяна Іванівна схрестила руки на грудях. – Ти просто жадібна! Я одразу це зрозуміла, як тільки Сашко тебе привів.
– Жадібна? – Марина зробила крок уперед, дивлячись свекрусі прямо в очі. – А ви не думаєте, що на мені вже забагато? Чи ви вважаєте, що я банк, який просто видає гроші на першу вимогу?
Тиша повисла в повітрі, мов густий туман. Забив настінний годинник, але ніхто з них не рушив.
– Я не банк та не ваш спонсор. Робіть своє свято самі.
Марина розвернулась до дверей і пішла, не обертаючись. Тишу в кухні порушило лише слабке постукування Сашиної ложки об дно порожнього кухля.
Тетяна Іванівна в серцях шльопнула долонею по столу.
– Ну, і як ти це терпиш? – кинула вона синові.
Сашко мовчав.
***
Марина сиділа на підвіконні в спальні, дивлячись на вуличний сніг, що кружляв під ліхтарями. Її думки блукали, повертаючись до того моменту, коли вона лише починала це сімейне життя.
– Ой, Маринка, яка ж ти красуня! – Заклопотала Тетяна Іванівна на першій зустрічі, приймаючи у Марини куртку. – Ну прямо Сашку пощастило! А робота яка у тебе?
– Бухгалтер, – Марина посміхнулася, почуваючи себе трохи незручно під поглядом, який її оцінює. – У великій компанії.
– О, це добре! Значить, з фінансами порядок. Розумниця! А то наш Сашко – ну він у нас педагог, сама розумієш… Не дуже заробляє, зате душа чиста, порядна.
Саша тоді збентежено знизав плечима, а Марина подумала, що в цьому є щось миле. Тетяна Іванівна здавалася щиро дбайливою.
Але як тільки пройшов перший рік їхнього шлюбу, захоплення змінилося натяками.
– Мариночко, ти ж у нас у грошах знаєшся, – заговорила Тетяна Іванівна за сімейною вечерею рік тому. – Ну, ви вже Новий рік організуйте, ми люди прості, на твою фантазію покладаємося.
– Звісно, – посміхнулася тоді Марина. – Який бюджет закладаємо?
– Та який бюджет? Ти що, нас враховуєш? Ну що зможеш – те й зробиш. Ми ж сім’я!
У результаті з того, що змогла Марина зібрала стіл, який тягнув на три зарплати Сашка. Подарунки, меню, салати, фрукти – все це впало на неї. Сашко тоді теж мовчав, лише кілька разів сходивши до магазину за її списком.
***
З того часу такі прохання стали нормою. Ще влітку свекруха жартома пропонувала Марині «скинутися на дачний сарай», а восени порушувала тему ремонту в їхній квартирі. І все це звучало так, начебто її дохід – це спільна власність.
Вона піднялася з підвіконня і машинально поправила волосся.
– Все вони мені про зарплату, – пробурмотіла Марина собі під ніс. – А Сашко що? Ну, невже йому не соромно?
Одного разу вона спитала його прямо.
– Сашко, а чому ти нічого не кажеш, коли твоя мати так поводиться? – Вона сиділа тоді поруч з ним на дивані, втомлена після робочого дня.
– Марино, ну ти ж розумієш, яка вона… – Саша винно розвів руками. – Якщо я почну, це ще більше скандал роздмухає. Навіщо це тобі? Ти ж сама вмієш врегулювати.
– Врегулювати? – повторила вона з подивом. – Я не хочу врегульовувати! Я хочу, щоб ти встав і сказав їй: “Мамо, годі!”
Але Сашко знову замовк, уткнувшись у телефон.
Марина тоді не наполягала. Вона розуміла, що її чоловік уникає конфліктів як вогню. Але від цієї звички їй ставало гірко.
Тепер же, сидячи в порожній спальні, вона розуміла: настав час припиняти цю безмовну боротьбу.
– Я собі не ворог, – тихо сказала вона. – Якщо він не хоче говорити, говоритиму я.
Сніг за вікном, мовби погодившись, закружляв ще швидше.
***
Наступного ранку Марина зайшла на кухню з важким серцем. Запах вчорашнього конфлікту, здавалося, просочив повітря.
За столом вже сиділа Тетяна Іванівна з чашкою кави, наче спеціально чекала на неї. Сашко в кутку протирав від пилу підвіконня, намагаючись виглядати зайнятим.
– Доброго ранку, – кинула Марина коротко, проходячи до шафки.
– Ранок як ранок, – обізвалась свекруха з явним сарказмом. — Тільки я всю ніч думала, як ми Новий рік проведемо. Дякую тобі, Мариночко, за турботу. Мабуть, і справді будемо, як голодранці, з хлібом та кефіром.
Марина різко обернулася.
– Що ви таке кажете, Тетяно Іванівно? Які голодранці? Чому одразу кефір? Вам не набридло все перебільшувати?
– Ой, та годі тобі, – махнула рукою свекруха. – Ти ж у нас тепер головна. Як скажеш, так буде. Тільки що рідні скажемо? Що ми в тісному колі сидимо, бо невістка грошей на салатик пошкодувала?
Сашко обернувся, застигши з рушником у руках.
– Мамо, годі, – промимрив він.
– А що годі? – свекруха схопилася на ноги. – Ти що, Сашко, не бачиш? Їй начхати на традиції, на сім’ю. Все їй дорого, все їй шкода. Ну, якщо вона в нас така багата! Нехай тоді й поводиться по-іншому.
Марина витримала паузу, глибоко вдихнувши. Вона втомилася мовчати.
– Сашко, а в тебе язик є? – різко звернулася вона до чоловіка. – Чому я сама повинна це вислуховувати? Де твої слова, де підтримка?
– Марино, ти ж знаєш… – Саша розгублено опустив рушник. – Ну, це просто мама так каже…
– Просто каже? – Марина майже засміялася, але в голосі звучала образа. – Вона не каже, вона вимагає! Вона вважає, що я зобов’язана. А ти… Ти стоїш і мовчиш. Увесь час.
Сашко відкрив рота, але Тетяна Іванівна не дала йому вставити слово.
– Та що він тобі скаже? Він тут ні до чого. Все ж на тобі, ось і будь ласкава, – вона сіла назад на табурет, уперто склавши руки на грудях. – У тебе є можливість – то роби! Ніхто тебе не змушує більше, ніж потрібно.
Марина втомлено заплющила очі.
– Ага, не змушують, – тихо повторила вона, потім глянула прямо на свекруху. – Так от, Тетяно Іванівно, якщо Новий рік вам такий важливий, зробімо по-іншому. Половина витрат – ваша. Половина – наша. Інакше жодного свята.
– Чого це? – свекруха аж підвелася. – Що це за ультиматум? Ти мені не вказуй, дівчинко.
– А ви мої гроші не рахуйте, – відрізала Марина. – Я не проти свят. Але я проти того, щоби мене використовували. Тож або компроміс, або Новий рік без нас.
Сашко раптом зробив крок уперед, незграбно витираючи руки об джинси.
– Марина має рацію, – несподівано твердо заявив він. – Мамо, годі вже. Щороку одне й те саме. Хочеш свято? Будемо скидатися.
– Ти куди лізеш?! – свекруха ахнула, але видно було, що тон її пом’якшав. – Та ти хоч розумієш, що я просто хотіла… щоб по-людськи було?
– А по-людськи – це всім бути рівними, – сказав Сашко.
У кімнаті стало тихо. Тетяна Іванівна важко зітхнула, закусивши губу.
– Ну гаразд, – кинула вона нарешті. – Робіть, як хочете. Подивимося, що з цього вийде.
Марина трохи посміхнулася. То був перший раз, коли Сашко сказав щось проти своєї матері.
– Дякую, – тихо промовила вона чоловікові, а він кивнув, ховаючи погляд.
***
Після того Нового року, коли сім’я нарешті скинулася на спільне свято, конфлікти, здавалося, вщухли, але напруга залишалася. Тетяна Іванівна продовжувала бурчати, натякаючи на те, що «такий підхід не по-сімейному», а Саша знову вважав за краще піти у свою мовчазну бездіяльність.
Кожна нова зустріч із сім’єю супроводжувалася дрібними уколами та невдоволенням, а Марина все більше відчувала себе чужою в цьому колі. Її спроби говорити відкрито сприймалися як агресія, а Сашко лише розводив руками, повторюючи: «Ну що я можу зробити? Це моя мама».
За два роки Марина зрозуміла, що сили боротися більше немає. Якось вона зібрала речі, залишивши на столі записку з коротким повідомленням: “Я втомилася”.
Розлучення пройшло тихо, але Марина знала: це був єдиний правильний крок. Тепер вона починала життя наново, вільна від чужих очікувань і нескінченної самотності у власному шлюбі.
