Тарас без вагань забрав до себе бабусю, адже вона була для нього єдиною рідною людиною. Мама хлопця після розлучення з батьком виїхала в Америку і забула як про своє колишнє життя, так і про сина.
Батька не стало ще 10 років тому, тож у Тараса не було на кого опертися, і він був змушений усього в житті добиватися сам. Він вивчився, влаштувався на гарну роботу, одружився. Але у них з дружиною чомусь не було дітей, і цей факт їх неабияк засмучував.
До бабусі Тарас приїжджав не часто, але постійно телефонував їй, цікавився її справами. І коли він почув, що бабуся занедужала, то порадившись з дружиною, вони вирішили забрати її до себе.
Бабуся Ярина теж дуже любила свого єдиного внука, відчувала перед ним провину, хоча вона і не була причетна до розлучення сина, невістку вона любила, завжди добре до неї ставилася, але син в один момент вирішив піти з сім’ї, і мама не змогла цьому зарадити.
– Ми будемо раді, якщо ви житимете з нами, – говорила невістка, дружина Тараса, лагідно беручи стареньку за руку, усвідомлюючи, як непросто літній людині покидати свій дім.
Бабуся Ярина і справді вагалася. У неї ж там хата, сад, город… Але зрештою погодилася, бо знала: Тарас і Марина хочуть їй лише добра.
У місті все було інакше, але онук і його дружина робили все, щоб бабуся почувалася вдома. Вона отримала окрему затишну кімнату, де стояв її улюблений вишитий рушник, а вікна з кімнати виходили на велику церкву, так що в неділю бабуся могла слухати Службу Божу, дивлячись у вікно.
Марина завжди приносила бабусі щось смачненьке, особливо старенька любила цукерки “Ромашка”, а вечорами вони разом пили чай і багато розмовляли.
Молода дружина Тараса для себе відзначила, що в літніх людей стільки мудрості, їм є нам що сказати, от лише шкода, що ми не завжди готові їх слухати.
– Бабусю, ви стільки всього знаєте, – казала Марина, захоплено слухаючи її історії.
Тарас, хоч і був зайнятий роботою, знаходив час, щоб посидіти біля неї, розпитати про її молодість. Він теж відчув, що з появою бабусі в його домі стало спокійніше і затишніше.
– Бабусю, ви для нас як справжній оберіг, – сказав він якось.
Ярина почувалася щасливою. Але десь у глибині серця все ж була тривога, бо вона підозрювала, що внук забрав її до себе, а натомість він хоче продати її хату.
Вона знала, що цей день рано чи пізно настане. Розуміла, що хата пустує, що доглядати її нікому, але серце стискалося від болю, бо ж саме там залишилося стільки спогадів, та що там казати, там залишилося її життя.
– Ну що ж, так тому і бути… – прошепотіла вона собі.
Та коли Тарас запропонував поїхати в село на Різдво, щоб відвідати могили батьків, вона зраділа.
Ярина їхала в машині й чекала, що ось-ось онук скаже їй про покупців. Але він мовчав.
Коли вони під’їхали до рідного двору, вона застигла. Замість її похиленої хатинки стояв гарний, доглянутий будинок.
– Тарасику, синку… що це?.. – ледве вимовила вона.
– Це твій дім, бабусю.
Ярина зайшла всередину і ледь стримувала сльози. Усе її було на місці: і старі фото, і улюблена глиняна чашка, і хустка, яку їй подарувала мама. Але тепер у хаті було світло, тепло, затишно.
– Ти нічого не продав? – прошепотіла вона.
Тарас усміхнувся.
– Як можна продати те, що для тебе святе? Ми просто відремонтували дім, щоб ти могла тут бувати, коли захочеш.
Бабуся Ярина обійняла онука, і сльози вдячності покотилися її щоками.
А Марина тихо підійшла і поклала руку на свій округлий животик.
– Ваші молитви допомогли, бабусю. Скоро у нас буде дитинка.
Ярина ніжно провела рукою по животу Марини й прошепотіла:
– От і добре, дитино. От і добре… Дітки мої, яка ж я рада за вас, дитинка – це ж таке щастя, – розплакалася старенька.
Марина підійшла до неї, обійняла її, і тихо прошепотіла: – Дякую Вам за Ваші молитви і те тепло, яке у нас вдома з’явилося.
Цінуйте своїх літніх родичів, бо саме вони і є берегинями родинного вогнища.
