– Я коли побачила накритий стіл у невістки, хряснула дверима, розвернулася і пішла. Не сказала ні слова. Словом, не могла – сльози підступили до горла. Не було жодної страви, яку я люблю.
Наступного дня я все ж вирішила зателефонувати свасі, мамі Лесі. Розмова була важка.
– Ганно, що сталося? – здивувалася вона, коли почула мій голос.
– Олю, я просто не витримала, – сказала я. – Це вже не вперше. Леся зовсім не рахується зі мною.
– Що ти маєш на увазі? – обережно запитала сваха.
– Усе! Я прийшла на день народження онука, а там ніби для мене й місця не знайшлося. Гості – всі її друзі, родичі, навіть сусіди. А я наче стороння.
Сваха спробувала заспокоїти:
– Ну, може, то випадковість? Зараз молоді такі – вони не завжди думають про старше покоління.
– Олю, які випадковості? – не втрималася я. – Це вже роками так. Я стараюся, готую, пропоную допомогу, а вона мене ігнорує!
Коли мій син Ігор привів Лесю до нас, я була рада. Спокійна, вихована дівчина, яка й слова зайвого чи грубого не скаже. Я тоді подумала:
– От ідеальна невістка!
Але після весілля щось змінилося. Спершу це були дрібниці. Леся рідко телефонувала, відповідала сухо, наче з ввічливості й сама першою розповісти про свої справи ніколи не дзвонила.
Коли народився мій онук Назарчик, я думала, що все зміниться. «Ну ось тепер ми точно зблизимось», — гадала я. Але стало тільки гірше.
На перший день народження Назара я приготувала свій коронний торт, який завжди був на наших святах. Принесла його з гордістю, а Леся лише сказала:
– Ой, мамо Ганно, дякую, але ми замовили торт у кондитера.
Мене це образило. Але я змовчала. Не хотіла конфлікту.
Цього разу я вирішила зателефонувати Ігорю. Хотіла зрозуміти, що я зробила не так.
– Ігорю, скажи чесно, чому Леся мене уникає? Чому вона так холодно до мене ставиться?
Він зітхнув, якось довго мовчав, а тоді сказав:
– Мамо, Леся не хоче тебе образити, але їй важко і неприємно, коли ти втручаєшся в наші справи.
– Втручаюся? – перепитала я. – Я ж тільки допомогти хочу!
– Я знаю, мамо, – відповів він. – Але іноді ти занадто активна. Леся це сприймає як контроль.
Мене ці слова ошелешили. Я ж хотіла, щоб у нас була дружня сім’я. Чому мої старання виглядають як втручання?
Я вирішила поговорити з нею особисто. Наступного дня запросила Лесю на чай.
– Лесю, я хочу зрозуміти, що між нами не так? – запитала я прямо.
Вона трохи знітилася, але відповіла:
– Мамо Ганно, я вас поважаю, але мені не подобається, коли ви постійно щось пропонуєте чи радите. Я хочу, щоб ми з вашим сином самі вирішували, як і що робити.
– А я хочу бути частиною вашого життя! – вигукнула я.
– Ви і є частина, – сказала вона тихо. – Просто дайте нам трохи простору.
Після цієї розмови я багато думала. Може, я справді іноді занадто напираю на них? Але хіба я не маю права бути поруч із сином, онуком? Я просто хочу, щоб наша родина була дружною, щоб нас об’єднували не тільки родинні зв’язки, а й щось більше.
Тепер я не знаю, як діяти далі. Може, справді дати їм більше свободи? Але чи не буде це виглядати так, наче я їх покинула? Чи не віддаляться вони від мене ще більше?
Не уявляю, як так спокійно живе сваха взагалі в іншій області й не бере участі в житті дітей.
А як би ви вчинили на моєму місці?
