Сьогодні був важкий день. Ваня поховав сестру. Нехай непутню, проте рідну. Вони не бачилися з нею близько п’яти років і от така трагедія. Віка, як могла підтримувала чоловіка, намагалась більшу частину клопоту взяти на себе.
Однак після похорону їх чекала ще одна не менш важлива справа. У Ірини, сестри Вані, залишився маленький син.
І всі родичі, що зібралися цього дня попрощатися з Іриною, якось одразу переклали всю відповідальність на молодшого брата Іри. Хто ж, як не рідний дядько має подбати про хлопчика?
Тому це питання не обговорювалося, а малося на увазі, що це і є єдино правильне рішення.
Віка все розуміла, та й проти вона особливо не була, але було одне “але”. Вона ніколи не хотіла дітей. Ні своїх, ні тим паче чужих. Це її рішення було ухвалено дуже давно.
Вона чесно в цьому зізналася Іванові перед весіллям, а він поставився до цього якось легковажно. Та й хтось замислюється про дітей у двадцять з невеликим. Ні то й ні, житимемо для себе, так вони вирішили десять років тому.
І ось зараз їй треба було прийняти зовсім чужу дитину. Виходу не було. Віддати в дитячий будинок племінника Ваня ніколи не дозволить, та Віка і не наважилася б завести таку розмову.
Вона знала, що ніколи не полюбить цієї дитини та тим більше не зможе замінити хлопчику матір.
Хлопчик був не по роках дорослим і тямущим, і Віка вирішила сказати йому все на чистоту.
– Вова, ти де більше хочеш жити у нас чи в дитячому будинку?
– Я хочу жити вдома сам.
– Але вдома тобі жити не дозволять. Тобі ж лише сім років. Так що ти маєш вибрати.
– Тоді у дядька Вані.
– Добре, ти поїдеш з нами, але я маю сказати тобі одну річ. Я не зможу стати тобі мамою і не зможу тебе любити, але я буду піклуватися про тебе і ти не повинен ображатися. Адже в нас тобі буде краще, ніж у дитячому будинку.
І ось частково формальності були улагоджені та вони нарешті змогли повернутися додому.
Віка, вважаючи, що після тієї розмови вона вже не повинна грати перед хлопчиком дбайливу тітку, а спокійнісінько може бути сама собою.
Нагодувати, випрати та допомогти з уроками це їй не важко, а віддавати свої душевні сили – це вже звільніть.
А маленький Вовка тепер ні на хвилину не забував, що він нелюбий і щоб його не віддали в дитячий будинок, повинен добре поводитися.
І ось вони вдома. Вові було вирішено віддати найменшу кімнату. Але спочатку там потрібно все переробити для хлопчика. Вибір шпалер, меблів, декор – це було те, що Віка любила.
Вона з ентузіазмом кинулася у процес облаштування дитячої. Вові дозволили вибрати шпалери, а решту підбирала сама Віка. Коштів Віка не шкодувала, адже вона була не жадібною, вона просто не любила дітей, тому кімнатка вийшла на диво гарною.
Вовка був щасливий! Жаль тільки мама не бачить яка у нього тепер кімната. Ех, якби ще Віка могла його полюбити. Вона хороша, добра, лише дітей не любить. Дуже часто міркував про це Вова перед сном.
Вова умів радіти всьому, кожній дрібниці. Цирк, зоопарк, парк атракціонів – хлопчик так непідробно висловлював своє захоплення, що Віка стала сама отримувати задоволення від таких прогулянок.
Їй подобалося спочатку здивувати Вову, а потім стежити за його реакцією.
У серпні вони мали їхати з чоловіком на море, а Вову на десять днів мала взяти їхня близька родичка. Проте чи не в останній момент Віка все переграла.
Їй раптом дуже захотілося, щоб хлопчик побачив море. Ваня трохи здивувався змінам у дружині, але все ж таки в глибині душі був дуже радий.
Адже він дуже прив’язався до хлопчика. А Вовка був майже щасливий! От якби його ще любили. Ну і гаразд, зате він побачить море!
Поїздка вдалася. Море було теплим, фрукти соковитими, а настрій чудовим. Але все хороше закінчується і відпустка закінчилася теж.
Почалися звичайні будні. Робота, будинок, школа. Але щось у їхньому маленькому світі змінилося, з’явилося якесь нове відчуття. Чи то відчуття руху життя, якоїсь ледь уловимої радості, очікування дива.
І диво сталося. Віка привезла з моря нове життя. Як таке могло статися, адже вони стільки років уникали таких несподіванок. Що робити Віка не знала. Говорити чоловікові чи все вирішити самій?
Після появи Вовки вона вже не була певна, що її чоловік також як і раніше не бажає мати дітей. Він любив проводити час з хлопчиком, із задоволенням займався з ним і навіть кілька разів брав із собою на футбол.
Ні, вже один подвиг Віка здійснила, а ось на другий вже не була готова. Вона сама ухвалила це непросте рішення.
Віка сиділа в клініці, коли пролунав дзвінок зі школи. Вову відвезли на швидкій із підозрою на апендицит. Що ж, поки що все відкладається.
Вона влетіла до приймального відділення лікарні. Вова лежав на кушетці весь блідий, його сильно морозило. Побачивши Віку, він розплакався.
– Віка, будь ласка, не йди, я боюся. Побудь сьогодні моєю мамою. Будь ласка, тільки один день і все. Я потім ніколи не проситиму.
Хлопчик міцно-міцно вчепився в її руку, у нього градом лилися сльози, чи озноб, чи страх трясли його. Таке відчуття, що у хлопчика почалася справжня істерика. Віка ніколи не бачила, щоб він плакав, тільки в день похорону. А зараз його, як прорвало.
Віка притулила його руку до своєї щоки.
– Хлопчику мій, потерпи трохи. Зараз прийде лікар і все буде гаразд. Я тут, поряд і нікуди не піду.
Боже, як вона любила його у цей момент! Цей хлопчик із захопленими очима найголовніше, що в неї є.
Не хотіти дітей, яка дурість. Сьогодні ж увечері вона все розповість Вані про вагітність. Це рішення прийшло в той момент, коли Вова від болю ще більше стиснув її руку.
Минуло десять років.
Сьогодні у Вікі майже ювілей, а точніше, кругла дата. Їй 45. Будуть гості, вітання. А поки що, за філіжанкою кави, щось накотило. Як швидко промайнув час.
Пройшла юність, молодість. Вона відбулася як жінка, щаслива дружина та мама двох чудових дітей. Вовчику вже майже вісімнадцять, а Софії десять. І вона ні про що не шкодує.
Хоча ні, є одна річ, про яку вона дуже шкодує. Про ті слова про нелюбов.
Як би їй хотілося, щоб Вовка не пам’ятав їх, щоб забув і ніколи не згадував. Після того дня в лікарні, вона намагалася якомога частіше говорити йому про свою любов, але чи пам’ятав хлопчик ті, перші її зізнання, вона так і не наважувалася в нього запитати…
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
