Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Ніна, моя двоюрідна сестра, шепотіла Артему, але досить чітко:
— Вона ж працює в банку, у неї там бонуси, премії… Кажуть, Марина вже все оплатила. Уявляєш, яке буде свято?
Артем позіхнув і хмикнув:
— А куди їй витрачати гроші, якщо вона живе сама? Нехай розщедриться. Ми теж хочемо розважитися.
Вони навіть не помітили моєї присутності — мабуть, були впевнені, що знаходяться поза зоною чутності. Але я почула кожне слово. Тепер усе стало ясно: вони знову прийшли не просто на чай. Їхня мета була очевидною — змусити мене профінансувати ювілей бабусі в дорогому ресторані. Вони заздалегідь вирішили, що я «вже все організувала» і навіть встигла внести передоплату.
Стримуючи емоції, я запросила всіх у вітальню й поставила перед ними тарілки з частуванням. Тітка Наталя, яка завжди відрізнялася особливою прямотою, оглянула мій інтер’єр і промовила з легкою іронією:
— Маринко, як у тебе затишно! Відразу видно, що ти не економиш на своєму домі. До речі, ми подумали… Хіба не ти — найкраща кандидатура, щоб узяти на себе організацію бабусиного ювілею?
Її голос звучав м’яко, але в кожному слові відчувалася прихована насмішка. Дядько Юрій, зазвичай більш прямолінійний, додав:
— Хто, якщо не ти? У тебе майже виплачена іпотека, справи на роботі йдуть добре. Бабусю треба гідно привітати, а вона сама не хоче напружуватися — адже їй уже за вісімдесят.
Я внутрішньо усміхнулася. Насправді моя іпотека ще далеко не закрита, а премії на роботі доводиться буквально випрошувати. Але їм це неважливо — в їхньому уявленні я завжди залишаюся невичерпним джерелом грошей.
Наша родина збирається раз на рік у бабусі Антоніни, яка живе у просторій «сталінці». Раніше всі свята проходили саме в неї. Але тепер бабуся заявила, що більше не готова приймати великі компанії. Тітка Наталя й дядько Юрій, яким вже за п’ятдесят, одразу перезирнулися: самостійно організовувати свято вони явно не планували. Їхні діти, Ніна й Артем, також не горіли бажанням ні платити, ні витрачати час. У результаті вибір упав на мене — «забезпечену» онучку, яка, на їхню думку, нічим не обтяжена (бездітна, живе сама) і тому вільна від інших витрат.
Ці родичі давно перетворилися на справжніх експлуататорів. То позичать гроші «до зарплати», які потім ніколи не повертають, то заберуть новий блендер під миловидним приводом, а повернуть його зламаним. Я щоразу поступалася, і вони, вочевидь, вирішили, що можу дозволити собі все.
Цього разу вони з’явилися цілою делегацією: Ніна, Артем, тітка Наталя, дядько Юрій і пара далеких родичів. Вмостившись за моїм столом, вони почали показувати картинки розкішних ресторанів, обговорюючи меню та ціни.
— Марина, дивись, тут фуршетний стіл від шеф-кухаря! — схвильовано коментувала Ніна, жінка за тридцять, із бездоганним макіяжем і останньою моделлю айфона. — Уявляєш, який контент можна зробити для соцмереж? Усі будемо гарні, бабусю посадимо в центр…
Я перебила її:
— Зачекайте. А хто буде платити? Це ж немаленькі суми.
Дядько Юрій миттєво зобразив добродушну посмішку:
— Ми ж родина! Усі знають, що ти не жадібна. До того ж ти така практична: знайдеш вигідні пропозиції, знаєш, де заощадити. От і займися цим, а ми підтримаємо тебе морально.
Згадавши, як ці ж люди ігнорували мої прохання про допомогу, коли я збирала на перший внесок за квартиру, я глибоко зітхнула. Тоді ніхто навіть не запропонував підтримати мене хоча б словом. А тепер вони вимагають ресторан «якнайкращий».
Тітка Наталя зробила ефектну паузу:
— Маринко, ну хіба тобі шкода для бабусі? Може, це одне з останніх сімейних свят…
Я прикусила язик. Звісно, бабуся заслуговує на гарне свято. Але чому саме я маю нести весь фінансовий тягар? Особливо коли знаю, що після цього вони ще й пліткуватимуть за моєю спиною: «Марина могла б витратити більше…»
— Зробимо так, — запропонувала я спокійно. — Я готова взяти на себе частину витрат. Але ви теж маєте долучитися. По частках, хто скільки може. Щоб я не фінансувала все одна.
Кімната завмерла. Ніна першою порушила тишу:
— Ну… Зараз у мене всі кошти зайняті на відпустку. Я давно мріяла про море.
Артем знизав плечима:
— Машина потребує ремонту. У мене немає зайвих грошей.
Дядько Юрій пробурмотів:
— У нас із твоєю тіткою кредит… Часи зараз складні. Якби ти одразу все оплатила, було б набагато простіше.
Як завжди. Вони були впевнені, що я просто «торгуюся», хоча насправді питання стояло принципово. Я встала, удала, що хочу підлити чаю, і тихо промовила:
— Добре. Я щось придумаю. Звісно, для бабусі ми влаштуємо свято на найвищому рівні.
Ці слова викликали захват у тітки Наталі, яка одразу заплескала в долоні:
— Молодчина! Значить, можна на тебе покластися.
Я повернулася до неї спиною, приховуючи усмішку: «Покластися? Подивимося, як ви це зрозумієте». Я чудово усвідомлювала: якщо піду їм назустріч, вони лише зміцняться в думці, що можуть використовувати мене ще більше. Тому, коли родичі залишили мій дім, я зателефонувала своєму давньому другу Олегу, який працює менеджером у відомому ресторані.
— Олежку, — почала я, — мені потрібна твоя допомога. Готуйся до сімейної комедії з несподіваним фіналом.
Олег засміявся:
— Зрозумів. Буде розкішне свято з цікавим поворотом подій.
Ми обговорили всі деталі. Я забронювала зал і внесла передоплату, яку могла собі дозволити без шкоди для бюджету. При цьому я попросила Олега врахувати всі «вишукані» запити моїх родичів: дороге шампанське, ексклюзивні закуски, ефектну подачу страв. Вони люблять розкіш, тож нехай отримають її сповна.
Настав день ювілею. Родичі, наче павичі, з’явилися в ресторані у своїх найкращих нарядах. Бабуся Антоніна, елегантна й трохи схвильована, привела свою давню подругу, про яку ніхто заздалегідь не знав. Але хто б відмовив їй у такому маленькому задоволенні?
Усі були впевнені, що все вже оплачено. Хтось навіть прошепотів мені вслід:
— Марина, як завжди, на висоті! Вочевидь, дійсно вклалася від душі.
Нас зустріли ввічливі офіціанти, провели в окремий зал. Столи ломилися від закусок, квіткові композиції прикрашали кожен куток, а жива музика створювала урочисту атмосферу. Ніна, у блискучій сукні, негайно дістала телефон і почала знімати сторіз.
— Дівчата, подивіться, яка краса! Це все для нашої бабусі!
Тітка Наталя буквально сяяла від гордості, уявляючи себе героїнею цієї історії, яку вона розповідатиме подругам. Дядько Юрій тим часом підійшов до пляшки дорогого шампанського й запитав:
— Можна взяти кілька пляшок до нашого столу?
— Звісно, — відповіла я з усмішкою. — Тільки потім не забудьте заплатити.
— Що? — він застиг, здивований. — Але ж… хіба це не включено?
— Не хвилюйся, Юро, — заспокоїла його тітка Наталя. — Марина, звісно, про все подбала. Або в неї є корпоративна знижка. Ми ж знаємо, як вона все організовує.
Я лише знизала плечима, зберігаючи загадковий вираз обличчя:
— Не переймайтеся, усе вирішимо після вечора.
Родичі продовжували веселитися, насолоджуючись кожною миттю. Фотографії летіли в соцмережі, дзенькали келихи, звучали гучні тости. Всі були впевнені, що їхня улюблена «спонсорка» знову взяла все на себе.
Коли подали гаряче, а дехто вже перейшов до міцного алкоголю, я помітила, як Ніна тихо переговорила з Артемом. Той, насупившись, почав уважно вивчати меню. Здається, вони почали підозрювати, що вечір може обернутися неприємним сюрпризом.
Грім гримнув, коли після торта до зали увійшов Олег у бездоганному костюмі. Підійшовши до нашого столу, він голосно оголосив:
— Шановні гості, сподіваюся, вам сподобався наш сервіс! Зараз ми підготуємо остаточний рахунок. Оплата можлива готівкою або банківською карткою.
Ніна мало не впустила свій телефон. Артем пролив краплю вина на скатертину. Тітка Наталя втратила усмішку, а дядько Юрій опустив очі.
— Зачекайте, — заперечив останній. — Хіба Марина не владнала все заздалегідь?
Олег ввічливо кивнув у мій бік:
— Марина внесла завдаток за бронювання зали. Решта — за фактом, відповідно до кількості гостей і замовлених страв.
Тітка Наталя спробувала врятувати ситуацію:
— Але Маринко, ти ж казала, що все вирішиш…
— Я і вирішила, — спокійно відповіла я. — Надала нам чудове місце й обслуговування. Але пам’ятаєте, я пропонувала розділити витрати? Ви тоді заявили, що у вас немає грошей. Якщо зараз їх усе ще немає, вам доведеться знайти спосіб оплатити.
Дядько Юрій не витримав:
— Як так?! Ти нас обдурила! Ми розраховували на тебе!
— На мене? — перепитала я. — А я розраховувала на вашу чесність. Але кожного разу, коли йшлося про спільні витрати, ви знаходили тисячу причин, чому саме ви не можете нічого внести. Так само, як і раніше, коли позичали гроші «до зарплати» і не повертали їх.
Ніна почервоніла й спробувала захиститися:
— Ой, ну годі тобі, Марин, у тебе ж хороша зарплата. Не будь такою жадібною. Це ж бабусин ювілей!
Я підняла брову:
— Жадібною? Цікаво. А як називають тих, хто постійно бере гроші, але ніколи їх не повертає? Або тих, хто користується чужими речами, а потім повертає їх зламаними?
Артем почав судомно рахувати в голові, скільки доведеться заплатити за замовлені страви. Його обличчя стало похмурим. Тітка Наталя прикрила рот серветкою, удаючи, що її раптово знудило від вишуканої страви, хоча насправді вона явно шукала вихід із ситуації.
— Може, — проказала вона тоненьким голосом, — знайдемо якийсь компроміс? Наприклад, розподілимо суму між усіма?
— Звісно, — погодилася я. — Саме це я й пропонувала від самого початку. Кожен платить за те, що замовив. Просто тепер ви більше не можете вдавати, що я маю взяти все на себе.
Олег, який стояв поруч, додав:
— До речі, підсумкова сума може зрости, якщо хтось захоче продовжити вечір або замовити додаткові напої. Тож раджу подумати заздалегідь.
Тітка Наталя зробила жалісливе обличчя, а Артем пробурмотів щось нерозбірливе. Але було вже пізно — їхня гра закінчилася. Тепер їм доведеться зіткнутися з реальністю, де не все можна перекласти на когось іншого.
— Марина, але ж ми родина, не можна так чинити… — тітка Наталя спробувала вклинитися в розмову м’яким, майже жалібним тоном.
— Можна, якщо родина забуває про повагу до моїх інтересів, — спокійно відповіла я. — Чи ви справді думаєте, що я є вашим особистим гаманцем?
Офіціанти тим часом подали папку з рахунком і акуратно поклали її на стіл. Усі погляди миттєво зосередилися на ній, ніби це був документ, готовий підірвати нашу й без того напружену атмосферу. Я повільно взяла папку в руки:
— Отже, залишок після мого завдатку становить чималу суму. Але гостей тут багато, тож давайте розділимо витрати. Бабуся та її подруга — це мій подарунок, усе інше розподіляємо між усіма.
Ніна судомно вдихнула повітря, її яскраво нафарбовані губи скривилися у гримасу, більше схожу на вискал. Артем почав нервово м’яти серветку, втрачаючи всю свою звичну впевненість. Дядько Юрій, чий зверхній тон випарувався, мов дим, почав торгуватися:
— Послухай, Маринко, ти ж розумієш, що у мене обмеження на картці. Може, ти візьмеш хоча б частину на себе, а я потім поверну тобі гроші?
Я усміхнулася:
— Повернеш? Як минулого разу, коли «позичав на тиждень», а борг висить уже півтора року? Дякую, але ні.
Тітка Наталя спробувала взяти ситуацію під контроль:
— Ми можемо… якось потім…
— «Якось потім» більше не працює, — перебила я рішуче. — Ви самі обирали ресторан, самі замовляли дорогі страви. Тож тепер оплачуйте свої рішення.
У залі запанувала тиша, порушувана лише звуками з сусіднього приміщення: там дзенькотіли тарілки й шурхотіла сервіровка. Родичі завмерли, ніби їх заскочили зненацька. Хтось із далеких родичів відійшов убік, поспіхом перевіряючи телефон або риючись у гаманці. На обличчях читалися змішані емоції: від подиву до роздратування.
У цей момент бабуся Антоніна, яка мовчки спостерігала за тим, що відбувається, вирішила втрутитися. Вона м’яко прокашлялася, привертаючи увагу:
— Діти, не сваріться… Маринко, дякую тобі за такий вечір. А ви не ображайтеся на неї. Вона ж хороша людина, і якщо хотіли свята, то будьте ласкаві його оплатити.
У її голосі відчувалася втома, ніби вона давно знала, куди все це може завести, але воліла не втручатися. Я нахилилася до неї й легенько торкнулася її руки:
— Бабусю, не переживай. Це свято робилося для тебе. Шкода, що так вийшло, але інколи потрібно захищати себе, навіть перед рідними.
Бабуся кивнула, і в її очах блиснуло розуміння. Можливо, вона завжди здогадувалася, як мене використовують, але тепер ситуація стала надто очевидною.
Родичі нарешті почали діяти: хтось кілька разів прикладав картку до термінала, хтось вибігав до банкомата за готівкою. Обличчя Ніни, зазвичай таке фотогенічне, спотворилося від злості — тепер вона точно не планувала викладати сторіз про те, як весело провела час, а натомість мабуть, уже уявляла, як розповість усім про цей «ганебний вечір».
Коли останній платіж було здійснено й офіціанти подякували нам за візит, я відчула неймовірну легкість. Наче величезний камінь, який роками тиснув мені на плечі, нарешті зник. Так, сімейної єдності цього вечора не сталося, зате я чітко окреслила межі.
Родичі мовчки розходилися: тітка Наталя першою вискочила із зали, ледве стримуючи сльози, й швидко зникла в таксі. Дядько Юрій ішов насуплений, бурмочучи щось собі під ніс про «зраду». Артем, зазвичай такий незворушний, тепер просто палав від злості, але волів мовчати. Ніна, наздоганяючи їх, шипіла:
— Як вона могла нас так виставити? Це ж ганьба!
Я залишилася одна на ґанку ресторану, спостерігаючи, як бабуся Антоніна разом зі своєю подругою неквапливо прямує до мене. Її обличчя виражало водночас сум і вдячність.
— Дякую, онучко, — сказала вона, беручи мене за руку. — Звісно, скандал вийшов неабиякий, але яке ж усе-таки гарне свято. Може, вони нарешті зрозуміють, що сім’я — це не лише про гроші, а й про взаємну повагу.
Я міцніше обійняла її:
— Авжеж, бабусю. Може, колись вони це усвідомлять. А може, й ні. Але я більше не дозволю їм використовувати мене.
Ми вийшли на вулицю, де вечірнє місто огортало нас своїм шумом і світлом. Усередині мене боролися суперечливі почуття: гіркота від розбитих очікувань і полегшення від того, що я нарешті поставила крапку. Тепер я знала напевно: доброта не повинна сприйматися як слабкість. Якщо сім’ї потрібне свято, нехай навчаться цінувати тих, хто його створює, а не просто бездумно вимагати.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
