Наталя приготувала сніданок і покликала чоловіка. Він їв мовчки, не дивлячись на неї, немов її не було поруч.
Вона відвернулася до вікна. З почорнілим снігом і голими деревами, двір виглядав непривітним і брудним.
— У тебе хтось є? – запитала Наталя, не обертаючись. – Ти не розмовляєш зі мною, не спиш.
— Саме зранку потрібно говорити про це? Дай спокійно поїсти, – відповів чоловік грубо.
Ось уже скоро двадцять п’ять років, як вони разом. Дочка доросла. Жити б та жити. А вони віддалилися одне від одного, стали майже чужими.
За спиною пролунало зітхання. Наталя обернулася. Володимир сидів, втупившись в одну точку. Очі не порожні, навпаки, неспокійні.
— Я кохаю іншу жінку, – сказав він.
Як банально. Вона чекала цього зізнання, і все одно виявилася до нього не готовою. Сподівалася, що з нею цього не станеться, з ними.
— Що ти мовчиш? Ти чула, що я сказав? – Від його різкого голосу і крижаного погляду Наталю пересмикнуло.
Треба ж, його хвилює її думка?
— Я здогадувалася. Ти ж не старий, якщо не спиш зі мною, значить, спиш із кимось. Кричати і бити посуд я не буду. Тільки…
Вона бачила, що його дещо розчарувала її відповідь, її покірність. Розраховував на скандал, хотів виглядати жертвою, виправдати себе, мовляв, із такою істеричкою неможливо жити, а тут…
— Що тільки? – запитав Володимир.
— Донька хотіла познайомити нас із хлопцем. Він прийде сьогодні на обід. Давай спробуємо дотриматися пристойності, хоча б для неї. Зустрінемо його разом, як сім’я. Ти міг би не йти до весілля?
— Олена виходить заміж? – здивувався Володимир.
— Сьогодні дізнаємося. – Наталя хотіла посміхнутися і не змогла.
Вони разом накривали на стіл, як раніше. Звичайна сім’я готується до приходу гостей. Ніби не було ранкової неприємної розмови.
Хлопець прийшов із квітами та тортом. Вихований, симпатичний, трохи нахабнуватий. Розповідав про себе, нахвалював їжу.
— Олена мені розповідала про вас. Я б хотів, щоб у нас із нею була така сама сім’я, дружна і міцна. Олені я вже зробив пропозицію. Тепер прошу у вас її руки. – Після цих слів він встав з-за столу.
— Самовпевнений молодий чоловік, – сказав Володимир Наталії. – Ну, якщо вона згодна, то ми не перешкоджатимемо щастю доньки, правда, Наталю? А де ви збираєтеся жити?
— Мені бабуся залишила квартиру. Однокімнатну, але нам поки що вистачить. Ми з батьками вже й ремонт зробили, – з готовністю і деякою часткою гордості сказав наречений.
— Добре, дуже добре. Ми з Наталкою з орендованої квартири починали. Сучасні молоді люди спочатку заяву до РАЦСу подають, а потім тільки (розповідь для сайту Рідне Слово)ставлять батьків до відома. А у вас усе по-людськи, як годиться. Ну що ж, живіть мирно. – Володимир подивився на доньку. Та щасливо посміхалася.
— Ти сідай, хлопче. Що ж, чекаємо запрошення від твоїх батьків. Потрібно познайомитися, все обговорити. А чого сидимо без келихів? Потрібно відзначити таку важливу подію… – Володимир став розливати червоне по келихах. – За вас і за ваше кохання!
Напруга спала. Далі пішла розмова про плани на майбутнє. Володимир розповідав про їхнє з Наталею весілля, про появу Оленки…
Коли молоді пішли, Наталя з Володимиром разом прибирали посуд зі столу, вона мила, а він витирав. І мовчали.
Батьки нареченого виявилися милими людьми. Тиха мати в усьому слухалася чоловіка, який звик командувати. Почалися передвесільні клопоти. Іноді Наталі здавалося, що не було тієї розмови, наснилася, у них, як і раніше, дружна і міцна сім’я…
Через три дні після весілля Володимир пішов. Щойно за ним зачинилися двері, Наталя розридалася. На роботі її загублений вигляд усі списували на втому після весілля, переживання і розлуку з єдиною донькою.
Поступово Наталя звиклася зі своєю самотністю, і навіть знайшла в ній позитивні сторони. Майже не готувала для себе, так, перекушувала, чим доведеться. Схудла. У вихідні довго спала, поки не починали від лежання нити боки.
Розтанув сніг, прохолодний квітень змінив теплий травень. Наталя на роботу одягла нові туфлі, причепурилася. Додому вирішила прогулятися пішки. Через дві зупинки натерла ноги. Сіла на лавку, лаючи себе за необачність. Восени п’ятдесят буде, а вона вирядилася. Для кого? Наталя була впевнена, що встати не зможе, не те, що йти додому.
— Що, ноги натерли? Буває. – Поруч на лавку присів чоловік під шістдесят, лисуватий, із пузцем. – Моя дружина в таких випадках підкладала під п’яту згорнуту газету. Ось, дивіться. – Він відірвав від газети пристойний шматок, щільно склав його і подав Наталії. – Спробуйте.
Вона слухняно підсунула під п’яту газету, а чоловік уже складав наступний шматок газети.
— Ну як? Встаньте. Так краще? Йти зможете? – турботливо запитав він.
Наталя обережно піднялася на ноги.
— Дякую, майже не боляче, – зраділа вона.
— Ходімо, я проводжу вас, про всяк випадок. Раптом знову моя допомога знадобиться.
— Дякую. Вас, напевно, дружина зачекалася? – сказала біля свого будинку Наталя.
— Встигну я до неї. Її вже немає шість років. Спочатку жити не хотів без неї. А потім нічого, звик. Тож удома на мене ніхто не чекає. Діти дорослі, син за кордоном живе, дочка також за кордоном, заміж вийшла за француза. А як вас чоловік відпустив саму?
— А він не відпускав, сам пішов, до іншої. Ще раз дякую і до побачення. – Наталя квапливо пішла до під’їзду.
Увечері зателефонувала дочка.
— Мамо, батьки Сергія розлучаються. Його батько прийшов до нас жити. Можна ми в тебе поживемо, поки не знімемо квартиру? – тремтячим голосом повідомила Олена.
Вони приїхали до неї того ж вечора з речами. Наталя звільнила для них маленьку кімнату, яку обладнала під спальню, потім готувала вечерю. До ночі вже з ніг валилася від втоми. Відвикла від метушні.
Знову довелося звикати жити втрьох. Але це(розповідь для сайту Рідне Слово) зовсім інше життя, не як раніше. Тепер сім’я була в доньки, а вона, Наталя, збоку. Молоді вечеряли і йшли у свою кімнату. Минув тиждень, інший. Наталя якось запитала Олену про квартиру.
— Ми набридли тобі? Ти нас виганяєш? – здійнялася донька. – У нас поки що немає грошей на орендовану квартиру. Сергій кредит виплачує за машину.
— Може, потрібно було спочатку подумати про квартиру, а потім купувати машину? – зауважила Наталя.
— Ми ж не знали, що батьки посваряться. Мамо, я ношу дитину, – випалила раптом Олена.
Наталя зраділа. Вона віддала молодим велику кімнату, адже скоро їх буде троє, а сама перебралася в маленьку. Відвикла жити в тісноті. Боялася зайвий раз вийти з кімнати.
Одного разу йшла з роботи і зрозуміла, що не хоче повертатися у свою квартиру. Вона перестала почуватися господинею в ній. А далі? Скоро з’явиться дитина, про спокійне життя доведеться забути. Як три покоління уживуться разом? Наталя сіла на подвір’ї на лавочку і задумалася.
В інших залишаються квартири від бабусь, родичів, а в них навіть дачі немає. Немає жодного запасного варіанта на такий випадок. Нікуди йти.
— Доброго дня! – пролунав радісний голос поруч.
Наталя підняла голову і побачила перед собою чоловіка, який показав їй трюк із газетами і провів до будинку. – Я приходив сюди кілька разів, сподівався зустріти вас… – але побачивши засмучене обличчя Наталії, він замовк. – У вас щось сталося? – В очах його було стільки щирої участі, що вона все розповіла. Розповіла, як важко жити з донькою та її чоловіком. Вони ще притираються одне до одного, часто сваряться, а вона встряє, заважає їм. Дочка в положенні, і далі все буде ще складніше.
Чоловік довго мовчав, не заспокоював, не говорив звичного і марного: «Все буде добре…»
— Знаєте, у мене є будинок за десять хвилин їзди від міста. Так, маленький будиночок. Дружина любила його. А після її відходу я там з’являюся рідко. Ви можете поки що пожити в ньому. Колодязь у дворі. Міський автобус ходить туди, тож на роботу доберетеся без проблем. А до зими, може, щось зміниться у вашому житті. Пропонував дружині провести газ, та вона не дала, любила грубку. Топити вас навчу, нічого хитрого. Там сад, квіти посадите… – він замовк.
Дім? Що він про неї думає? Вона ж міська мешканка, грубку в житті не топила. І чи можна в таких умовах узагалі жити? Напевно, чоловік усе це прочитав на її обличчі, бо похитав головою.
— Вибачте. Я хотів допомогти…
— Можна подивитися? – обережно запитала Наталя лише для того, щоб не засмучувати абсолютно чужу людину, яка вдруге вже рятувала її.
Нікуди вона не поїде, тим паче в чужий будинок. Зараз підніметься у квартиру, втисне себе в маленьку кімнатку і буде терпляче жити далі.
Чоловік дістав телефон і попросив Наталю продиктувати її номер.
— Я зателефоную вам у п’ятницю, щоб домовитися про поїздку. Може, вам сподобається.
Наталя продиктувала номер телефону і встала з лавки.
— Мені пора, донька, напевно, вже турбується, чому мене довго немає.
Дочка навряд чи турбувалася. Просто це був привід піти. Ще в передпокої Анна почула крики. Олена з Сергієм знову сварилися. Вона прошмигнула у свою кімнату, лягла на ліжко і накрила голову подушкою.
Будинок їй сподобався. Старий, чистий, теплий.
— Я два дні тут прибирав, протопив, – зізнався Євген. – Води натягав. Навіть деяку їжу привіз.
Він провів її будинком, усе показав, навіть намагався пояснити, як топити піч. Але по очах Наталії зрозумів, що та краще замерзне, ніж буде возитися з дровами, боячись влаштувати пожежу.
А Наталя думала, що тут вона нікому не заважає. Принаймні не чутиме скандалів, не бачитиме сльози доньки і докір в її очах, немов вона, Наталя, в усьому винна. Може, без неї молоді перестануть сваритися.
Удома Наталя оголосила, що їде. В очах дочки помітила радість. Значить, вона все правильно зробила, сумніви тут же відпали. Наступного дня Євген, її новий знайомий, допоміг їй із переїздом. Наталя взяла із собою тільки найнеобхідніше. Не думала, що затримається надовго в будинку.
Але жити їй у ньому сподобалося. Перший час, поки вона була на роботі, приїжджав Євген і топив грубку. Наталя була дуже йому вдячна.
На відкритій веранді вона пила чай і милувалася заходом сонця. Євген приїжджав рідко, намагався не набридати. А восени зарядили дощі, похолодало.
Одного разу зателефонувала донька і повідомила, що батько повернувся.
— Батько Сергія звільнив бабусину квартиру? Ви хочете знову повернутися туди? – зраділа Наталя.
— Мамо, ти мене чуєш? Мій батько повернувся, твій чоловік. Мам, він із нами збирається жити. Сергій хоче піти. Вони в перший же день посварилися. Батько став такий… Я не хочу втратити чоловіка. Мамо, забери його…
— Куди? Я сама живу на пташиних правах. Ти навіть не запитала жодного разу, де я живу, як. Він твій рідний батько. Це його квартира теж. Тож має право жити в ній. Не подобається, переїжджайте до мами Сергія або зніміть квартиру, як ви й хотіли.
— Мамо, невже заради чужого чоловіка ти кинеш нас усіх? – обурилася Олена.
— От як заговорила? Ти заради чужого чоловіка батька рідного хочеш із дому виставити. Я теж маю право жити так, як хочу, – відповіла Наталя і перервала розмову.
Так, дочку зрозуміти можна. А її, Наталю, хто зрозуміє? Усі думають тільки про себе, і ніхто не думає про неї. Чужа людина запропонувала допомогу…
Двадцять п’ять років разом прожили, а пішов і жодного разу не подзвонив. Вона не зможе взяти і пробачити його, почати все спочатку, ніби не було зради, його відходу…
Донька обривала телефон, але Наталя не відповідала. Гнівні повідомлення одразу видаляла, не читаючи.
Наприкінці серпня зарядили дощі, похолодало. Наталя мерзла, грілася обігрівачем, але весь будинок ним не нагрієш. Одного разу пішла на роботу і забула вимкнути. Обійшлося, пожежі не сталося. А якби проводка загорілася? У вихідний приїхав Євген, розтопив грубку.
— Так справа не піде. Попереду зима. А сніг випаде? Ви замерзнете тут. Вам потрібно в місто перебиратися.
— Я не можу. Повернувся мій чоловік, живе у квартирі разом з Оленою та Сергієм. У доньки скоро буде малюк. Ми просто одне в одного на голові будемо жити, – гарячкувала Наталя.
— Я пропоную вам переїхати до мене. У мене трикімнатна квартира, велика, місця багато. Не запропонував одразу, знав, не погодитеся. Не прибиральницею і (розповідь для сайту Рідне Слово)не нянькою кличу. Я сам з усім справляюся. Адже я працюю, щодня не можу приїжджати і топити грубку. Якщо вас хвилює, що подумають люди, ми можемо розписатися. Ви мені відразу сподобалися. Давно хотів пропозицію зробити, та боявся, що відмовите.
Наталя не встигла відповісти, зателефонувала Олена в сльозах, сказала, що Сергій пішов. Довелося їй їхати в місто, розрулювати ситуацію. Двері відчинив Володимир. Він схуд, виглядав, як побитий собака. Став просити вибачення, вмовляти повернутися до нього.
— Що, коханка вигнала? – пожартувала Наталя.
Володимир мовчав, граючи жовнами.
— Ні, Володя, я не повернуся, не зможу забути.
Потім зателефонувала мама Сергія і розповіла, що чоловік давно повернувся до неї. Втік, коли сильно посварилися, а один жити не звик, не зміг.
— Я ж думала, що Сергію з Оленою у вас добре. Не кликала назад у бабусину квартиру. Ми ж не знали, що ви з чоловіком розійшлися…
Після телефонного дзвінка матері, Сергій повернувся до Олени. Наталі пора було повертатися назад, у свій дім. Помітивши настрій дружини, Володимир знову став умовляти її залишитися.
Наталя задумалася. Навряд чи вони з чоловіком зможуть повернути втрачені стосунки. Навіть якщо Сергій з Оленою знову поїдуть у бабусину квартиру, яка гарантія, що свати знову не посваряться? Та й тісно буде там із дитиною. А головне, чого хоче вона сама, Наталя?
Вона одягнулася і вийшла на вулицю, набрала номер Євгена.
— Що сталося? Ви де? – запитав Євген.
— У дворі, біля свого будинку.
— Стійте там, я зараз за вами приїду…
Чому не спробувати почати жити спочатку, з цього самого моменту? Вона теж хоче бути щасливою. Не жертвувати собою заради доньки й чоловіка, а просто жити…
А правильне вона прийняла рішення чи ні, життя покаже.
«Жодна людина не може стати більш чужою, ніж та, кого ти в минулому любив»
Еріх Марія Ремарк «Тріумфальна арка»
Одного разу ти захочеш відчинити двері, які сам колись і зачинив. Але за ними давно вже інше життя, та й замок змінили, і ключик твій не підходить…
