Мене звати Дарина, живу з родиною в невеликому селі за кілька кілометрів від Тернополя. Виросла тут, у батьківській хаті, де нас із братом виховували в любові до традицій і віри. Мама завжди говорила, що без Бога в серці людина ніколи не буде щасливою. Це, мабуть, і стало моїм дороговказом у житті.

З Іваном, моїм чоловіком, познайомилися у церкві – він співав у хорі. Його родина жила у Львові, але після смерті дідуся Іван спадкував квартиру в центрі міста. Ми одружилися через рік після знайомства, а поки в квартирі робили ремонт, вирішили залишитися у моїх батьків. Я тоді вже була вагітна, тож допомога мами була справжнім порятунком. Вона ж знала, як суміш готувати, як правильно малюка тримати, навчила співати колискові. 

Життя з батьками було затишним, але, коли нашому синові Тарасу виповнилося 3 роки, ми нарешті переїхали до Львова. Квартира після ремонту стала просто чудовою, раділа, що почалося нове, самостійне життя.

З дитинства звикла ходити до церкви, і цієї традиції ми дотримуємося всією сім’єю. Кожної неділі ми йшли до храму, хоча з маленькою дитиною це часто було непросто.

Тарасик дуже активний хлопчик, і втримати його на місці довше ніж кілька хвилин було завданням із зірочкою.

Але справжні проблеми почалися на свято Василя. Ми трохи запізнилися до храму, і довелося стати в кінці, біля старших жінок. Літургія була урочистою, і людей зібралося багато. Після причастя мій Тарас вирішив пробратися до тата, але зачепив сумку бабусі, яка стояла поруч. Вона відразу вибухнула:

– Дитино, стій спокійно! Ти ж не вдома.

– Я прошу вибачення, – одразу сказала.

Але замість того, щоб прийняти вибачення, бабуся почала читати мені лекцію:

– Ви молоді матері нічого не вмієте! Навіщо дитину сюди приводити, якщо він не знає, як поводитися в церкві? Це ж святе місце, а не майданчик для пустощів!

Мене наче кип’ятком ошпарило. Я намагалася зберігати спокій, але слова вирвалися самі собою:

– А хіба дітей не треба привчати до віри? Чи ви думаєте, що вони самі навчаться?

– Привчайте вдома, – буркнула вона.

– А ви мені скажете, коли можна буде прийти? Чи треба дозволу питати? – уже не витримав Іван, втручаючись у розмову.

Інші прихожани почали перешіптуватися, а хтось навіть підтримав нас, мовляв, діти – це радість для Бога, а не привід для докорів.

Та коли ми поверталися додому, я довго не могла заспокоїтися. Чому у святковий день люди дозволяють собі таку жорстокість? Невже їм приємно судити інших, особливо в храмі?

Але найгірше те, що ця ситуація змусила мене замислитися: чи справді ті, хто намагається вигнати інших із храму, впускають у своє серце Бога?