Чи можна рідну дочку назвати  п’явкою? Так-так, ви все правильно прочитали…

А справа ось в чому…Мене звати Галина. Коли мені було 32 роки, я розлучилась зі своїм чоловіком. Він вигнав нас з дочкою зі свого будинку. Я змушена була повернутися з моєю Оленкою до батьківської квартири.

Батьки мене підтримали, в усьому мені допомагали. Дякую їм за це безмежно. Я працювала продавцем у магазині. Доводилось економити, я хотіла, щоб моя дочка ні в чому не мала потреби. Колишній чоловік після розлучення дочкою не цікавився, казав, що я і “10 копійок від нього не отримаю”.  Ну і Бог йому суддя…

Коли  доньці було 15 років, моя однокласниця запропонувала поїхати з нею на заробітки до Неаполя. Я довго наважувалась. З дочкою я на такий довгий час не розлучалась. Батьки сказали, що допоможуть мені з дочкою. Будуть глядіти її як зіницю ока.

Їдь, доню, спробуй свою долі. Ми вже на пенсії з мамою, грошима тобі допомогти не можемо. А Оленці хочеться гарно вдягатись, купувати нові телефони та через 2-3 роки треба йти кудись вчитись,-сказав батько.

І я поїхала. Мені було дуже важко, я сумувала за дочкою та батьками. Але доводилось бути сильною. Пані Беатріс, за якою я доглядала була приємною жінкою. На мене ніколи не сварилась, добре платила. Я відкладала чималу суму грошей, також відправляла посилки з одягом та смаколиками для дочки та батьків. Кожних 2 роки поверталась додому на місяць, а потім їхала назад. Хоч кожного разу хотіла зупинитись, і бути в Україні, з рідними. Дочка часто дзвонила, щоб  я лишала ті заробітки й верталася назад додому, не треба їй тих грошей, краще хай сім’я буде разом. Що їй треба мама. А я заспокоювала її, що це востаннє.

Йшли роки. Дочка виросла. Своїм коштом я дала їй освіту, купили  квартиру в новобудові. Потім зробили там хороший ремонт і подарувала червону машину.  Видала заміж свою Олену за хорошого хлопця Романа. Я так думала.

Оленка народила мені онука Максимка. Дочка сиділа в декреті, Роман змінював роботи дуже часто. Ніде не міг довго затриматись. Тому я щомісяця відправляла їм гроші. Коли Максимові виповнилось 3 роки, Олена вийшла на роботу у банк. Роман ще шукав роботу.

Мене це дуже бентежило і я часто натякала дочці, що так вічно не буде, що вже пора братися за голову, але вона мене годувала пустими обіцянками. Незабаром і сама покинула роботу. А навіщо працювати, коли мати щомісяця їх спонсорує.

Я стала помічати якісь проблем “по жіночому”. Потрібно було йти до лікаря. В мене було погане самопочуття. Тоді я прийняла для себе єдине правильне рішення-повернутись в Україну і зайнятись собою. А що? Маю право! Грошей собі заробила на небідну старість. 

Коли я повернулась додому дочка з чоловіком почала нарікати, що їй тяжко живеться і їм потрібні гроші. Я не витримала й сказала:

Ти хіба не знаєш звідки гроші беруться? Влаштуй чоловіка  на роботу  нарешті, і сама теж йди працювати. І тоді вони у вас  будуть. З онуком я допоможу.

А я бути спонсором для них втомилась, і хочу хоч трошки пожити для себе. Сама винна…Виростила справжню егоїстку. В гонитві за грошима моя Олена загубила матір.

Дочка не розмовляє зі мною вже місяць. Телефонні дзвінки скидує, двері  не відчиняє. Гірко, прикро, що стала для рідної дочки ходячим гаманцем…

Що ж мені робити?