У січні в Антонівни розпочався клімакс. Спочатку ніяких особливих проблем ця подія не принесла. Не було горезвісних припливів і відливів, пітливості, прискореного серцебиття, головного болю. Просто припинилася менструація все: привіт, старість, я твоя! До лікаря Антонівна не пішла, і так багато читала і знала, що до чого. Так, і подруги про себе часто розповідали, ділилися відчуттями. Тобі, говорили, Антонівна, серйозно пощастило. Це ж треба, так легко клімакс переносиш! Як наврочили подруги. Стали незабаром відбуватися з Антонівною дивні речі. Розуміла вона, що це гормональні зміни в організмі, які безслідно не минають. Звідси, напевно, і безпричинна зміна настрою, і запаморочення, і слабкість. Все важче стало Антонівні нахилятися до внучки Лізоньки, апетит пропав, спина боліти почала якось по-новому. Вранці часто набрякало обличчя.
Якийсь час на свої нездужання Антонівна особливої уваги не звертала. Першими забили на сполох невістки: яка ви, мама, квола стала, бліда. Сходіть до лікаря, зробіть УЗД, не тягніть, з такими справами не жартують! Антонівна мовчала. Сумніви, що з нею щось негаразд, і так вже давно оселилися в її душі. А тут ще почали сильно боліти груди, ну просто вогнем горить, не доторкнутися. Низ живота тягне, спати не дає. Часто безсонними ночами під мирне хропіння чоловіка, лежала Антонівна на спині, втупившись у стелю, і тихо плакала, думаючи про майбутнє і згадуючи минуле. Ну як же не хотілося їй вмирати! Адже тільки п’ятдесят два ще, до пенсії навіть не дотягла. З чоловіком дачу почали підшукувати, вирішили на природі побільше побути. Сини такі чудові, на хороших роботах. Невістки поважні, не грубіянять, допомагають сивину зафарбовувати, радять, що з одягу купити, щоб повноту приховати. Внучка єдина, Лізонька, просто золота дівчинка, не нарадуватися. Фігурним катанням займається, в перший клас восени піде. Малює добре, вже в’язати вміє – бабуся навчила. Як же швидко життя пролетіло!
Здається Антонівні, що і не жила ще зовсім. Ось молодшого сина тільки що одружила, ще дітей від нього не дочекалася, а тут хвороба, хай їй грець! Витирала Антонівна гарячі сльози краєм підодіяльника, а вони лилися і лилися по її щоках. Вранці під очима утворювалися сині круги, обличчя потемніло.
Сяк-так пережила Антонівна весну і літо, а до осені зовсім їй погано стало. Задишка, біль в спині страшна майже не відпускає, живіт болить нестерпно. Зважилася, нарешті, Антонівна записатися на прийом до лікаря і розповісти про свої страждання чоловікові.
У жіночу консультацію Антонівну супроводжувала майже вся родина. Чоловік, Андрій Ілліч зі старшим сином залишився в машині, а обидві невістки чекали її в коридорі. Насилу піднявшись на оглядове крісло і червоніючи від незручності, Антонівна відповідала на питання лікарки: коли припинилася менструація, коли відчула нездужання, коли в останній раз обстежувалася.
Відповідала Антонівна довго, встигла навіть замерзнути на кріслі, поки лікарка заповнювала картку, мила руки, натягала гумові рукавички. Лікарка оглядала Антонівну грунтовно, все більше хмурячись і нервуючи. Потім кинула короткий «одягайтеся» і підсіла до телефону. Антонівна тремтячими руками натягала неслухняну спідницю і з жахом слухала розмову лікарки.
– Онкодиспансер? – кричала та в трубку. – Це з п’ятої. У мене важка хвора, потрібна термінова консультація. Термінова! Так, так… Як в лісі живуть. Вчиш їх, вчиш, інформація на кожному стовпі, а зайвий раз до лікаря сходити у них часу немає. Так, так, добре, відправляю.
Закінчивши розмову, лікарка перейшла до столу і почала оформляти якісь папери.
– Ви сюди одна приїхали, жінко?
– Ні, з чоловіком, з дітьми, на машині ми, – тихо відповіла Антонівна затерплими губами.
Тільки зараз відчула вона сильний біль у всьому тілі. Від цього болю перехоплювало подих, віднімалися ноги, хотілося кричати. Антонівна притулилася до одвірка і заплакала.
Акушерка вискочила в коридор і крикнула: – Хто тут з Пашковою? Зайдіть!
Невістки вскочили і поспішили до кабінету. Побачивши свекруху, все зрозуміли відразу. Антонівна плакала і корчилася від болю, немов здалеку долинали до неї уривки вказівок лікарки: негайно, терміново, перша лікарня, онкологія, другий поверх, черговий лікар чекає … Ось напрямок, ось картка… Чому зволікали, адже освічені люди …
В машині їхали мовчки. Андрій Ілліч не соромлячись шмигав носом, час від часу витираючи сльози тильною стороною долоні. Син напружено вдивлявся на дорогу, до болю в пальцях, стискаючи в руках кермо. На задньому сидінні невістки з двох сторін підтримували свекруху, яку залишали вже останні сили.
Антонівна стогнала, а коли біль ставав зовсім вже нестерпним, кричала в голос, викликаючи тим самим у Андрія Ілліча нові напади ридань. Іноді біль на кілька миттєвостей вщухала, і тоді Антонівна встигала побачити машини та пожовклі крони дерев, які пропливають за вікнами.
Прощаючись з ними, Антонівна подумки прощалася і з дітьми, і з чоловіком, і з онукою Лізонькою. Не доведеться її більше побалувати смачними пиріжками. А хто тепер поведе її в перший клас, хто зустріне рідну після уроків? Хто обійме її міцно-міцно, хто поцілує її, хто захопиться її першими успіхами?
У диспансері довго чекати не довелося. Антонівну взяли відразу. Сім’я в жаху, не сміючи присісти, купкою стояла біля вікна. Андрій Ілліч вже не плакав, а якось розгублено і безпомічно дивився в одну точку. Невістки бгали в руках хусточки, син мовчки розгойдувався всім тілом з боку в бік.
У кабінеті, куди відвели Антонівну, мабуть, відбувалося щось страшне. Спочатку звідти вискочила медсестра з червоним обличчям і кинулася в кінець коридору. Потім швидким кроком в кабінет зайшов літній лікар в хірургічному халаті і в бахілах.
Потім майже бігом туди ж заскочило ще кілька лікарів. Коли в кінці коридору пролунав гуркіт, сім’я машинально, як по команді, повернула голови до джерела шуму: яскраво-червона медсестра з двома санітарами швидко везли деренчливу каталку для перевезення лежачих хворих.
Як тільки каталка зникла за широкими дверима кабінету, сім’я зрозуміла, що це кінець. Андрій Ілліч обхопив голову руками і застогнав, невістки кинулися шукати в своїх сумочках серцеві краплі, у сина на щоці зрадницьки засмикався нерв.
Раптом двері кабінету знову відчинилися. Каталку з Антонівною, покритою білим простирадлом, штовхало одночасно людей шість-сім. Всі червоні, з крапельками поту на лобах. Бліде обличчя Антонівни було відкрито. Жах і біль застигли в її опухлих очах. Відштовхнувши невісток, Андрій Ілліч кинувся до дружини. Літній лікар перегородив йому дорогу. – Я чоловік, чоловік, – кричав Андрій Ілліч у слід каталці, що віддаляється. – Дайте хоч попрощатися. Любонька, мила моя, як же так, ми ж хотіли в один день! … – Дохотілися вже, – медсестра закривала на засувку широкі двері кабінету. – Не заважайте, дідусь, і не кричіть. Народжує вона. Вже головка з’явилася …
У пологовому залі було дві породіллі : Антонівна і ще одна, зовсім молоденька, напевно, студентка. Обидві кричали одночасно і так само одночасно, як за наказом, заспокоювалися між переймами. Навколо кожної метушилися акушерки і лікарі. Літній професор спокійно і вальяжно ходив від одного столу до іншого і давав вказівки.
Акушерка вийшла з пологового залу задоволена і з виконаним обов’язком. Буде що подружкам розповісти – не кожен день в наш час бабусі народжують.
– Пашкова Любов Антонівна. Є рідні?
– Є, – хором відповіла вся сім’я, роблячи крок вперед.
– Вітаю вас, – з неприхованою цікавістю розглядаючи чоловічу частину сім’ї, сказала акушерка. А хто батько-то буде?
– Я, – хрипко, не вірячи ще всьому, що відбувається, сказав Андрій Ілліч.
– Він, – одночасно відповіли невістки, вказуючи на свекра.
– Я шокована, – не втрималася від емоцій акушерка і додала вже з явною повагою.
– Хлопчик у вас. Три п’ятсот. Зріст п’ятдесят один сантиметр. Накривайте на стіл, татусю, будете святкувати… До самих родів встигли. Ось чудеса, так чудеса. Навіщо тільки в онкологію везли, не розумію?
Автор – Ольга Кліонська
Що думаєте?
