— Це, Ніночко, від мене подарунок, – свекруха простягнула коробку і м’яко посміхнулася.

Коробочка була невелика, загорнута в пакувальний папір, блискучий, червоний. Можна було подумати, що це книжка або блокнот невеликого формату в м’якій обкладинці, але за вагою така легка.

Ніна згадала про подарунок уже наступного дня, коли чоловік і свекруха поїхали на роботу. Нічого дорогого подарувати мати чоловіка не могла, грошей у неї вічно не було, Ніні навіть було дивно, що син у свекрухи виріс із зовсім іншим світоглядом і ставленням до грошей: Ігор до грошей ставився шанобливо, ощадливо, був навіть скупим.

Жила молода сім’я зі свекрухою вже третій рік, і за цей час Ніна прекрасно вивчила матір чоловіка, звикла і ставилася до всього, що відбувається, з філософської точки зору. Стосунки в родині були в міру спокійні. Ніхто ні до кого не ліз, жити не заважав і це всіх влаштовувало. За три роки притерлися, звикли.

Ігор посилено відкладав гроші на початковий внесок за іпотекою, багато працював, Ніна навчалася на п’ятому курсі й теж намагалася підробляти. Але зайвих грошей на шикарні свята не було. Свій день народження Ніна вирішила відзначити з подругами з університету вдень, а ввечері в тісному сімейному колі.

Подруги подарували милі дрібнички, предмети інтер’єру, гарний шарф. Чоловік очікувано оновив Ніні телефон, вони давно домовилися про цей подарунок. А ось подарунок свекрухи так і залишився не відкритим досі. Ніна взяла червону коробочку в руки, але згадавши про одну важливу справу, знову прибрала на полицю.

Про подарунок нагадала свекруха, пізно ввечері. Вона дивно всю вечерю поглядала на невістку і гриміла посудом.

— Ніночко, як тобі мій подарунок?

— Ой, Світлано Євгенівно, я в цій метушні зовсім про нього забула, добре, що нагадали. Закінчу з посудом і подивлюся.

Свекруха кивнула і подивилася на сина, який задумливо розглядає котлету на тарілці.

— Синку, а що там у вас із початковим капіталом на квартиру?

— Не дуже мамо, трохи більше половини зібрали. Машину не варто було брати на весільні гроші, витрат багато, напевно, продам.

— Зрозуміло, – мати прибрала тарілку в раковину, зрозуміла, що краще зараз не набридати своїми запитаннями.

У Ігоря не ладилося на новому місці роботи і він дуже переживав. Ніна теж ходила задумлива. Її мати все частіше телефонувала і просила приїхати допомогти або позичити грошей.

Завтра Ніні теж потрібно було з’їздити до своїх рідних, відзначити іменини. Ігор мав повернутися пізно, тому Ніна зібралася їхати одна.

Дорога була далека, зайняла в неї понад півтори години. З одного кінця міста на інший – дорога не швидка. Ніна ще до весілля помітила, що познайомилися вони з майбутнім чоловіком у центральному парку просто посередині шляху між їхніми будинками. Проводжати до дверей дівчину, а потім повертатися додому по заторах Ігорю швидко набридло, і він зробив Ніні пропозицію. Зараз вона проїжджала автобусом повз той самий парк і посміхалася. Гарний був час. Безтурботний.

Жити в батьків дружини не було можливим. Вони самі тулилися в маленькій двокімнатній квартирці вчотирьох: мати, батько, бабуся і сестра Ніни. Тому переїзд до чоловіка був неминучий.

Нині, повертаючись у квартиру, в якій вона виросла, Ніна відчула колючі відчуття. Немов не додому прийшла, в гості. Мати зустріла на порозі, усміхнулася і простягнула руки, готуючись узяти те, що мала принести донька.

— Ти з порожніми руками?

Ніна знизала плечима:

— Я ж попередила, що мені незручно через усе місто тягнути торт і гроші тобі відправила, щоб ви купили частування.

— Ах, так, – мати ніби згадала і натягнула посмішку. – Сходи тоді, поки не роздяглася, купи тортик, чаю поп’ємо.

Ніна часто-часто заморгала. Замість «З днем народження, донечко. Проходь до столу…»

Нині Ніна зрозуміла, що її, звісно, чекали, але накривати на стіл не планували.

У найближчому супермаркеті вона довго стояла біля полиць із кондитерськими виробами. Йти назад не хотілося. Але Ніна взяла себе в руки і, купивши свій улюблений торт, повернулася додому.

— Його незручно різати, це ж «Наполеон»!

— Так, – підтвердила Ніна, – мій улюблений торт.

— Знаю, донечко, як його їсти?

У кімнаті сестри почулися голоси. Поки Ніна ходила в магазин, до її сестри, мабуть, прийшли гості.

— У Катьки подружки, – випередила мати. Але Ніна й сама побачила купу взуття біля тумбочки.

— Можна було й не запрошувати подружок, посиділи б сім’єю.

— А що такого. День народження в тебе пройшов…, – знизала плечима мати.

— Ти образилася чи що? – не витримала Ніна. – Я провела цей день так, як хотіла, вислала тобі грошей і приїхала. Ви все одно пізно ввечері збираєтеся всі.

— Не образилися, – втрутився батько, зачинивши кватирку на кухні.

— Ні, звісно. Ми теж позавчора відсвяткували. А сьогодні так, давай чай пити. Катю, ма-мо, – покликала молодшу доньку і бабусю мати.

На кухню, маленьку і непристосовану для чаювання, всі не вмістилися. Ніна залишилася стояти біля вікна, поступившись місцем підліткам. Вона, як змогла, порізала торт на безліч шматочків, незапланованих шматочків. Ділити торт на чотирьох було простіше. Батько до солодощів був байдужий, торти не їв. Усім завжди на свята діставалося по величезному шматку.

Ложки та виделки розібрали. Ніна довго шукала столовий прилад собі.

— Візьми одноразову виделку, там, у шафці. Учора сусідка приходила, я їй майже всі ложки з виделками віддала.

Пластикова виделка стала останньою краплею в цьому чаюванні. Ніна несподівано заплакала. Вона поставила тарілку на кухонний стіл і, ховаючи очі, почала швидко збиратися.

— Мені пора… я вже спізнююся. Спасибі всім.

— Ніно, почекай, – схаменулася мати.

Ніна завмерла в дверях. Вона чомусь подумала, що мати приготувала подарунок і хоче зараз його вручити.

— Ніно, а ти гардероб міняти не будеш? Чобітки чорненькі з минулого року залишилися в тебе? Катьці взуття потрібне.

— Ні. Не буду. Я в них сама ходжу.

— А грошей не даси на чоботи?

— Я? Грошей?

— Так, – спокійно сказала мати.

— Ні, не дам.

— Ти ж працюєш.

— Так, але ми збираємо.

— А в нас ходити нема в чому, ми з батьком працюємо і не вистачає на їжу, не те що на взуття, а вона збирає.

— Почекай ти зі своїми чобітьми, – бабуся тим часом прийшла в коридор.

— З днем народження, внученько. Здоров’я тобі, Ніночко, – бабуся сунула згорнуті пʼятсот гривень Ніні в кишеню.

— Для неї є гроші, а для нас немає.

— Біжи, моя люба, – бабуся торкнула онуку за плече. – Біжи. Запізнишся.

— Дякую, ба, – Ніна чмокнула бабусю в щоку. Теплу, пухку, рідну.

Дорогою у квартиру до чоловіка зі свекрухою Ніна сумувала. Вона не стала дзвонити у двері, відчинила своїм ключем. Мати чоловіка готувала вечерю. Пахло дивовижно.

— Ніна. Ніно, уявляєш… Так рідко зустрічається «Наполеон» у магазинах, а тут іду – стоїть, я й купила. Ти ж любиш цей торт.

— Дуже. – Ніна намагалася посміхнутися.

Свекруха в магазині могла скупити все, що хотіла, вона не економила. Завжди казала, що раз може дозволити щось із їжі, то навіщо собі в цьому відмовляти!

— Чудово. Тільки я думаю, що йому треба ще настоятися. Завтра тоді з’їмо чи почекаємо?

Ніна не відповіла, пішла до себе, а коли прийшов чоловік, прийшла на кухню.

— У мене все готово, ти якраз синку до столу. Мий руки.

Ніна сіла навпроти Ігоря і помітивши, що виделки немає біля тарілки, встала її взяти.

— Усі в мийці, почекай, – свекруха пішла у вітальню, повернулася з виделкою зі святкового набору, протерла її рушником і поклала перед Ніною.

— Що, мої хороші, приємного апетиту.

А Ніні шматок у горлі не ліз. Вона крутила й крутила красиву виделку в руці й не розуміла, чому так відбувається. Абсолютно чужа людина ставиться до неї з такою повагою, якої у власній родині вона не бачила ніколи.

Ніна змусила себе покласти трохи їжі в рот і прожувати. Як же це було смачно, ніжно: запечена у фользі курочка й овочі гриль. Тільки зараз Ніна усвідомила, яка голодна.

— Ріж торт, Ніночко, – попросила свекруха, увімкнувши чайник і прибираючи порожні тарілки, і Ніна потягнулася до коробки.

Торт виявився теж смачним, свіжим. Хрусткі коржі, що не встигли розмокнути від крему, приносили величезне задоволення.

— Я мию посуд, – витягнула руку Ніна, як у школі.

— Відпочивати йдіть, я вимию, мені потрібно передачу додивитися, скоро почнеться, – махнула рукою свекруха.

Ігор радісно збіг до себе в кімнату. А Ніна поставила тарілки в раковину і, посміхнувшись, сказала спасибі. Тепло, ніжно.

У кімнаті Ніна згадала про подарунок свекрухи, її погляд упав на ту саму коробку. Ніна сіла на ліжко і почала розпаковувати свій подарунок. Усередині, дійсно, була невелика коробочка. У такі зазвичай кладуть купюри. Ніна відкрила її. Гроші. Ніна притиснула долоню до губ. Грошей було багато.

— Ігор, – майже пошепки сказала Ніна.

— Що? – не відриваючись від телефону, запитав чоловік.

Ніна вискочила з кімнати і забігла на кухню. Вона трясла перед свекрухою коробочкою, радісно, майже стрибаючи на місці.

— Спасибі, – вона цілувала Світлану Євгенівну в обидві щоки, обіймала і притискала до себе.

— Сподіваюся, вам вистачить на перший внесок. З мене той ще дарувальник.

— Спасибі, моя хороша, моя дорога, як же я вас люблю, мамо!

Ніна дякувала матері чоловіка, обіймала, цілувала не перестаючи. І не за гроші – за ставлення, за любов, безкорисливу, за готовність віддати все, останнє, щоб синові з дружиною було добре. За справжню материнську любов.