– Я ще молодий, здоровий чоловік. Зі своїми потребами, – Віктор ховав очі в підлогу, – мені потрібна нормальна повноцінна жінка, а ти, вибач, тепер ніколи не будеш такою. Вибач! Квартиру я тобі залишаю, я ж не якийсь там мерзотник!

З цими словами Віктор накинув на плечі величезний туристичний рюкзак, підхопив дві великі важкі валізи і вийшов. Ельвіра мовчки провела чоловіка поглядом. У голові була порожнеча. Та й що вона могла йому відповісти? Насильно милий не будеш.

Віктор дуже гарно залицявся. Дарував квіти та плюшеві іграшки, співав пісні під вікном, цілував під місяцем і присягався у вічному коханні. Їхнє весілля було найромантичнішим із усіх весіль їх знайомих, а сімейне життя здавалося казкою. Купили машину. Потім квартиру.

Мріяли про дитину. У вихідні їздили на дачу до друзів. В одну з таких поїздок і все й сталося. Віктор випив і збирався додому. На вмовляння Ельвіри та друзів виправдовувався:

-Завтра хочу попрацювати – треба здати важливий проект, а поки я тут прокинусь, поки зберуся, доки доїду додому – буде вже опівдні, а мені б хотілося в понеділок на нараді вже показати готовий проект. Я поїду повільну, проте ми вже сьогодні будемо вдома. Я відісплюсь і з ранку сяду за роботу! – Віктор був непохитний.

Попрощавшись із друзями, подружжя сіло в машину. Спочатку Віктор справді їхав дуже повільно, але потім він почав збільшувати швидкість.

-Вітя! – намагалася втихомирити його Еля. – Не ганяй! Ти обіцяв!

-Не бійся! В мене стаж водіння п’ять років! – весело кричав чоловік і тиснув на педаль газу. Еля вчепилася в ремінь безпеки, молячись лише про одне: зустріти дорогою поліцію. Нехай хоч прав позбавляють, але аби вони залишилися живими! Але, як на зло, їх не було.

Попереду був крутий поворот. Все сталося дуже швидко. Удар, дзвін розбитого скла, біль, що оглушує, і … темрява. Опритомніла Еля вже в лікарні. Вона спробувала підвестися, але тіло її не слухалося. Спробувала щось сказати, але горло не могло видати жодного звуку.

Еля приречено зітхнула і збоку помітила якийсь рух. Мама. Вона хутко покликала лікаря. Почувся тупіт кроків і ось уже на Елю дивиться стривожено радісне обличчя мами та уважні очі молодого чоловіка в зеленому медичному костюмі.

Дівчина спробувала заговорити, але в неї нічого не вийшло. На очах у матері з’явилися сльози. Лікар підійшов до ліжка і, присівши на нього, взяв Елю за зап’ястя. Щось прикинувши, поклав їй долоню на чоло, а потім розсунув очі й уважно їх оглянув.

-Не турбуйтеся, Лідія Матвіївно, це просто наслідки операції та коми. Скоро мова вашої дочки відновиться і ви зможете поговорити, – чоловік кивнув обом жінкам, вийшов із палати.

-Це Євгеній Миколайович! – Лідія Михайлівна взяла дочку за руку. – Коли ви потрапили в аварію, то за тебе ніхто не хотів братися. Казали: все одно не виживе, а Євген Миколайович і витяг тебе з того світу. Десять годин оперував. Потім ввів у штучну кому. І сьогодні ось наказав виводити.

“Що з Віктором?” – хотілося запитати Еля, але, немов відчувши її запитання, до палати влетів чоловік.

-Еля! Кохана! Ти прокинулася! Я так радий! – Еля бачила як мати підібгала губи і навіть бровою не повела, коли зять з нею привітався. – Пробач мені! Я не знав, що так все вийде! Але я обов’язково допоможу тобі стати на ноги! Я виходжу тебе чого б мені це не коштувало! Я все зроблю заради тебе!

Додому Еля поверталася в інвалідному візку. Мова повністю відновилася на відміну від решти. Жінка не могла ні поворушити рукою, ні ногою. Перед тим, як її виписати, Євген Миколайович прийшов до неї в палату і сказав:

-Я знаю, що те, що я зараз скажу, вам буде нелегко прийняти, але ви повинні знати, що з вами сталося і далі буде відбуватися, – він уважно подивився на Елю і, дочекавшись її кивка, продовжив, – ви потрапили в страшну аварію, яка вас повністю знерухомила.

Більше того, ви втратили дитину і те лікування, яке я до вас застосував, щоб врятувати вас, швидше за все, не дозволить вам у майбутньому стати матір’ю, але в мене просто не було вибору, бо інакше ви б загинули. Шанс повернути вам колишній стан дуже малий, але він є.

Я розробив власну методику, і вона вже допомогла кільком моїм пацієнтам. Якщо ви виконуватимете всі рекомендації, то перспектива стати на ноги у вас підвищиться, – Євген Миколайович уважно дивився на Елю. В його очах читалася тривога та невисловлене запитання.

Не дочекавшись відповіді, він перепитав: «Ну то що? Продовжуватимемо лікування?» Ельвіра лише покірно кинула головою, розуміючи, що вибору в неї просто немає. Спочатку Віктор з ентузіазмом займався дружиною: годував її з ложки, виконував побажання, мив, одягав, виконував вправи.

Але через пару місяців його запал згас. Він усе частіше став посилатися на втому, а потім і зовсім переїхав до вітальні, виправдовуючи це тим, що Еля допізна дивиться телевізор, через що він не висипається. Лідія Матвіївна, яка одного разу приїхала, застала дочку в жахливому стані.

Віктора не було вдома – останнім часом він усе частіше затримувався на роботі. Еля сиділа вся мокра, губи її тремтіли, з очей лилися сльози. Проклинаючи на чому світ стоїть зятя, Лідія Матвіївна, вимила і переодягла дочку, приготувала їсти і погодувала, а потім зателефонувала чоловікові.

– Олексію! Дорогий! Збирай речі та приїжджай до Елечки! Поживемо поки що у неї!

Вікторові, який прийшов з роботи, була відразу влаштована прочуханка.

– Ти при своєму розумі? Чому ти залишив дружину у такому стані? Розумію, що тобі треба працювати, але й підготувати її до твоєї відсутності теж потрібно було! А ти, мало того, що зробив її інвалідом, то навіть не можеш про неї подбати! Безсовісний! Де твій сором? Де твоя каяття? Де бажання виправити те, що накоїв?

Через два місяці Віктор зібрав речі та пішов. Лідія Матвіївна як могла підтримувала дочку. Вона виконувала всі процедури, наказані лікарем, але краще не ставало. Еля ніби не хотіла одужувати. У розпачі Лідія Матвіївна зателефонувала до лікаря.

-Євгеній Миколайович! Христом Богом молю, допоможіть!

Лікар не змусив себе просити і ввечері того ж дня з двома букетами квітів і тортом був у квартирі Ельвіри.

-Що ж ви так, Ельвіро Олексіївно? Така молода, вродлива жінка і не хочете боротися за своє щастя та здоров’я? Це не порядок! Я мушу взяти над вами шефство!

Ельвіра навіть не посміхнулася, але це не збентежило молодого лікаря. Наступного ж вечора він знову був у неї вдома і почав з нею займатися. Ельвіра байдуже стежила за його маніпуляціями з її тілом і мріяла, щоб він якнайшвидше пішов.

Але Євген Миколайович наче не помічав настрою своєї пацієнтки. Він почав приходити до них щодня та займатися з дівчиною, а у вихідні вивозив її на прогулянку до парку і змушував їсти морозиво.

-Залишіть вже мене! – благала одного разу Еля. – Невже ви не розумієте, що це марно?!

-Хто вам таке сказав? – Євген Миколайович опустився на найближчу лаву і розгорнув Ельвіру до себе.

-Я знаю! – уперто вигукнула дівчина. Євген усміхнувся і простяг до її губ морозиво. На автоматі вона його лизнула, залишивши ванільні “вусики” над губою. І тут сталося те, що вона ніяк не чекала: лікар нахилився до неї і, злизнувши вусики, поцілував її довгим ніжним поцілунком.

-Що Ви собі дозволяєте? – вигукнула вражена Еля, опам’ятавшись і … дала йому ляпас. Обидва дивилися на руку, яка щойно зробив неймовірне. Через кілька секунд, Євген притягнув дівчину до себе і знову поцілував тепер уже пристрасним, сповненим бажання поцілунком.

У Ельвіри закрутилася голова і, не усвідомлюючи, вона віддалася цьому поцілую. Минуло чимало часу, перш ніж вони відірвалися один від одного. Тоненькі пальчики продовжували перебирати волосся на потилиці Євгена.

-Я ж казав, що вилікую тебе! – прошепотів він, дивлячись їй прямо в очі.

Лідія Матвіївна була на сьомому небі щастя: верхня частина тіла дочки відновилася! Тепер Еля сама могла їсти, пити, вмиватися, пересуватися на інвалідному візку.

-Ви наш ангел-охоронець! – зустрічала вона щоразу лікаря цими словами.

Євген усміхався, віддавав жінці квіти та солодощі та прямував до Ельвіри. Через два місяці Ельвіра вперше встала на ноги і, хоча її і підтримував Євген, зробила перший крок. Потім, впавши на диван, заплакала.

-Ну, чого ти плачеш? – Цілував її обличчя Євген, намагаючись осушити сльози. – Радіти треба, а не плакати!

Цієї ночі він залишився в неї. Через тиждень Лідія Матвіївна з чоловіком повернулися до себе додому, залишивши дочку в надійних руках дбайливого лікаря.

-Еля, я давно хочу тобі сказати, – Євген замовк, підбираючи слова, – я… люблю тебе! Ти вийдеш за мене?

Еля подивилася в очі чоловікові.

-Це …. п-правда? – спитала вона пошепки.

-Так! З того моменту, як я тебе побачив, ти не виходиш у мене з голови! Я завжди хочу бути з тобою!

-Але … Женя … Ти ж знаєш …

-Звичайно знаю! Я ж твій особистий лікар! Мені байдуже! Я зроблю все, щоб ти була щасливою!

Минув рік. Еля відкрила духовку, щоб подивитися, як там м’ясо. Сьогодні був маленький ювілей і вона вирішила організувати романтичну вечерю для чоловіка, який ось-ось мав прийти з роботи. Хтось постукав у двері. Скинувши фартух і поправивши зачіску, Еля з посмішкою кинулась відчиняти двері. На порозі стояв… Віктор.

-Е-е … Здрастуйте! А… Ви, напевно, нова доглядальниця? – він не міг повірити, що гарна жінка при надії, що стоїть перед ним, його колишня дружина.

-Що тобі потрібно, Вікторе? – Еля стала в дверях, не даючи увійти чоловікові всередину.

-Справа в тому … Ель … у мене тут форс мажор … на особистому фронті … Мені жити ніде … Думаю, буде чесно, якщо ми цю квартиру поділити? Вона ж у шлюбі куплена.

-Та не питання, Вітю! Тільки я спочатку напишу на тебе заяву до поліції про ненадання допомоги постраждалому, а потім одразу ділитимемося!

-Про що ти? Який постраждалий? Хто тобі зараз повірить?

-А ось я підніму всі документи щодо цієї аварії, – пролунав голос Євгена, – і одразу знайдеться безліч людей, які повірять!

Очі Віктора забігали. Він хотів щось сказати, але нічого не спадало на думку. Тупнувши від безсилля ногою, він помчав униз сходами.

-Ну, як там наш Тимофій Євгенович? – Євген нахилився до живота дружини. – Дуже хуліганив?

-Сильно, – посміхнулася Еля і поцілувала чоловіка, що піднявся, – думаю, всю ніч спатиме!

-Отже я не дарма взяв на завтра вихідний? – багатозначно спитав Євген і нахилився, щоб знову поцілувати дружину…