— Ти подивись, ділова стала, по сторонах не дивиться, рідних людей не помічає, — Марина почула за спиною знайомий, але неприємний голос.
Вона обернулася: так і є Лев, її колишній чоловік, стояв в метрі від неї і її супутника.

Обличчя в нього було здивованим, зі злою усмішкою на губах. Ну, ось як треба було так, у великому місті, на Хрещатику ,та ще й у таку погоду, зустріти колишнього чоловіка?

— Вибач, Майкл , я на хвилинку, — сказала вона супутникові, молодому привабливому чоловікові.
— А з якого це часу ти мені рідною людиною став? — тепер настала її черга посміхатися, звертаючись до колишнього чоловіка.
– Клуша- вчителька тебе навіть у ролі дружини не влаштовувала, а тепер раптом близькою стала?

Марина і Лев прожили в шлюбі майже двадцять років. Марина викладала у школі англійську. Зарплата була скромною, якщо вона не брала зайві години. Лев, до сорока років піднявся до посади головного інженера. Але Марина ніколи не знала, скільки він отримує.

Чоловік видавав гроші на комунальні витрати.

— Хоча це твоя квартира, могла б і сама за неї платити, — починав він свою пісню.
На що Марині доводилося вдаватися до забороненого прийому:

— Якщо це моя квартира і я повинна за неї платити сама, то ти мені орендну плату видавай щомісяця, за проживання.

Це ненадовго прибирало його запал.

За двадцять років чоловік не купив дружині ні шуби, ні прикрас.

— Ти що до своєї школи в пуховику не дійдеш? Перед ким там випендрюватися, перед фізруком? А чим тобі твої сережки не подобаються? Цілком собі пристойні,— так він говорив про простеньку біжутерію, яку вона купувала іноді сама собі.

Проте на своє хобі він не скупився. Одне членство в гольф-клубі влітало в копійчину, не кажучи про все приладдя.

—Леве, навіщо тобі третя сумка? — хапалася за голову Марина, бачучи, як чоловік розглядає, щойно куплену нову торбинку.

— Жінка, чого б ти розуміла? Це імідж, інвестиції, в кінці кінців,- погладжуючи нові приладдя, загадково посміхався Лев.

Напевно, якби вони продали все обмундирування чоловіка, можна було купити машину, невелику квартиру і шубу дружині.

— Маринко, як ти живеш з таким жлобом? — дивувалася подруга Даша. — Він же , крім себе, нікого не любить. При цьому він звичайний мужик, ні якийсь там англійський лорд… — фиркала подруга.— І де він знаходить гольф-клуби, мені цікаво… У наших краях.

— Дашо, ну як я можу претендувати на його гроші? — Марина щиро думала, що чоловік вільний витрачати свою зарплатню на свій розсуд.

— Марино, ти з якого дуба впала? У вас сім’я! У вас все має бути спільним ! Я не впізнаю свою подругу! Нормальна ж раніше була, що з тобою зараз трапилося? — Даша хапалася за голову. Марина тільки знизувала плечима, вона не знала, як можна жити по-іншому.

— Ти можеш у нього хоча б на кишенькові витрати грошей попросити? — обурювалася подруга.

— Я не знаю, просити якось принизливо.

Але попросити якось довелося. У школі був ювілей завуча, і та запросила колег у кафе. Оскільки робочий одяг не зовсім підходив для таких заходів, то Марині потрібно було терміново оновити гардероб.

—Коханий , мені потрібна нова сукня,— заїкнулася якось увечері Марина, бачучи доброзичливий настрій чоловіка.
За майже двадцять років спільного життя, вона добре його вивчила. — У нашій Капітолини ювілей — шістдесят років. У кафе всіх нас покликала.

— Так? — здивувався Лев. — А що, в старій сукні тебе не пустять?
—Всі мої старі сукні не підходять для свят,— Марина вже зрозуміла, що нічого не доб’ється.

— Господи, клуші-вчительки зберуться і їй потрібна для цього нова сукня! Немає у мене грошей,я вже витратив.

Дивлячись на обличчя жінки, Лев розлютився:

— Що ти на мене так дивишся? Маю право! Я не для того працюю, щоб відмовляти собі у всьому!

— Лев, ти це серйозно зараз? — Марина була в шоці від заяви чоловіка. — А продукти хто купує? Мило, порошки, та інші засоби гігієни.

Марину понесло. Вона не могла повірити, що не заслужила якоїсь нещасної нової сукні за двадцять років. Весь її гардероб був куплений на її невелику зарплату і не оновлювався вже довгий час.

— Ти, що, мені зараз пред’являєш претензії?! — Лев не звик, що дружина йому перечить.

— Ще як пред’являю! — Марина була засмучена від образи і несправедливості. — Мені скоро сорок п’ять, а я, як школярка, ношу копійчані сережки. Соромно зізнатися, що це звичайна дешева біжутерія! У мене учениці одягаються краще. А над моїм телефоном сміються навіть першокласники!

— Знаєш, що, поживи одна! — заявив раптом Лев, піднімаючись з-за столу. — Може, тоді до тебе дійде, як багато я для тебе роблю, невдячна!

Він зібрав свої речі, і кинув їй ключі від квартири.

— Ось, сама плати за квартиру! Все сама, якщо ти така недалекоглядна. Ще приповзеш до мене на колінах, коли зовсім скотишся на дно. А я подумаю, повернутися до тебе чи ні. Клуша…

Він грюкнув дверима. А Марина залишилася стояти, не могла повірити своїм вухам . Три дні вона проревіла, не розуміючи, як жити далі, поки до неї не з’явилася Даша із заспокійливим.

— Маринко, я думала, ти радітимеш, стрибатимешь від щастя, що позбулася цього скупердяя, а ти?! — подруга була в щоці.

— Дашко, я так хотіла відпочити, повеселитися на ювілеї. Я сто років ніде не була! — Марина заплакала знов.

— А хто тобі не дає? — Дар’я була вкрай здивована. — Збирайся та йди! Тобі навіть відпрошуватися не треба тепер!

— Ти як не розумієш? У мене від зарплати вже не залишилося нічого. А потрібно сукню купити, туфлі. І на подарунок скинутися. Квіти ще.

— Марино, ти мене лякаєш! — Дашка доторкнулася до лоба у подруги. — А я-то в тебе на що? Дам я тобі грошей, навіть із тобою по сукню схожу. Віддаси, коли зможеш! — побачивши, що подруга хотіла заперечити, заспокоїла Марину. — І взагалі, Маринко, ти ж розумниця! Що ти засіла на одному місці? Є ж купа способів заробляти!

— І що ти мені пропонуєш робити? Блогершею стати ? — посміхнулася Марина.

— М-да… Як вузько ти мислиш! Ну, наприклад, можна навчати онлайн іноземців . Можна, навпаки, наших англійської вчити.

— Репетитором, чи що? — знову посміхнулася Марина.

— А чому ні ? Підготовка до вступу в інститут, підготовка до іспитів. Комусь потрібно підтягнути мову для переїзду в іншу країну. Маринко! Тут стільки можливостей! Я навіть тобі перших клієнтів допоможу знайти. От побачиш — твій Лев ще лікті кусати буде собі, що пішов.

Даша дотримала слова — знайшла перших клієнтів Марині. Хлопців запросили до міжнародної компанії, де віталося володіння іноземною мовою. А вся їх англійська закінчилася на порозі школи.
Марина займалася з ними, поки вони не стали впевнено розуміти і розмовляти. Зі школи вона не пішла: деякі учні, яким англійська потрібна була в подальшому, прийшли до неї на репетиторство.

І справа пішла. За два роки такого викладання Марина зробила ремонт у квартирі, змінила гардероб, купила собі шубу, про яку мріяла. Але це вже з принципу. За великим рахунком їй і в хорошому пуховику було комфортно.

Того дня вона показувала Київ гостю з Лондона, який приїхав на якусь Міжнародну конференцію. Офіційна частина вже закінчилася, а часу залишалося ще багато.

Хтось із перекладачів запропонував екскурсію по місту, згадавши про колегу по цеху. У Марини було багато приятелів і друзів після інституту, які пов’язали свою кар’єру з іноземною мовою. Вони і дали номер телефону Марини.
Вислухавши прохання англійця, Марина погодилася показати йому визначні пам’ятки міста .
«Нарешті я шубу зможу вигуляти» , — посміялася Марина. І треба ж було зустрітися з колишнім чоловіком.

— Що, молодого собі завела? — Лев оглянув Марину знизу вгору. —Випросила, таки, шубу? І на золотко, дивлюся, «напрацювала». З якою я продажною жінкою жив!

— А я дивлюся, ти  не змінився, — процідила Марина. — Хоча, ні, ти став ще мерзотнішим. І, знаєш, цьому «сопляку» ти і в підмітки не згодишся. А шуба — це так, дрібниці, як і золотко. Хвала Богу, ти вчасно від мене пішов. Інакше я так і жила би, як тарган, що вічно тремтить у страху від твоїх тапочек. Напевно, я повинна подякувати тобі за свою свободу і добробут, але, вибач, не хочеться!— вона розвернулася на підборах і відійшла до свого супутника.

— Марино Миколаївно! — до Марини і Майкла біг молодий чоловік. — Там ще один професор виявив бажання бачити наші пам’ятки. Не відмовте! Майкл йому зателефонував, захоплювався вашою мовою та вашими знаннями міста. І той тепер хоче тільки ваш супровід.
— Добре,— засміялася Марина і звернулася до Майкла: — Майкле, коли ви встигли розхвалити мене вашому професору?

— О, поки ви спілкувалися з цим неприємним чоловіком! — засміявся англієць, кивнувши на Лева.

Марина, сміючись, взяла Майкла під руку, і, не дивлячись на колишнього чоловіка, пішла з ним до машини.

Вона не бачила, як у Лева відвисла щелепа, коли він побачив, що Марині відчиняють двері шикарного представницького автомобіля і саджають, як королеву, притримуючи двері.