Якось я притягла додому важкі сумки продуктів. Чоловік захворів на грип, і точно був удома.

Я увійшла до передпокою і кричу: «Візьми в мене сумки!».
А він лежить, температура висока, потіє під ковдрою.

— Тобі взагалі на мене начхати, так? —Запитує чоловік дуже зло.

Він не розуміє, навіщо чіпати хвору людину: просто зніми чоботи і сама віднеси сумки на кухню.

Я ж стою в передпокої і мало не плачу від образи. Чоловік з температурою, мені здається, все одно може допомогти, і нічого страшного, якщо ти встанеш і допоможеш дружині донести сумки до кухні.

Я не прошу піаніно дотягнути, це просто сумки, і одна хвилина. Пам’ятаю, що ми тоді сильно посварилися, бо у кожного була своя правда, і вона була важливіша за спокій у сім’ї.

Це було 14 років тому, і стосунки були на стадії суперечок за свій простір на території сім’ї. Потім чоловік вчився водити перший автомобіль, почував себе невпевнено, нервував за кермом.

Я пішла на якийсь концерт, і попросила мене зустріти біля найближчого метро о дев’ятій вечора, після концерту. Метро як орієнтир.

У підсумку концерт продовжився до 21-30, і чоловік чекав на мене дві години. Вийшовши із зали, я зрозуміла, що до метро звідси далеко, і я на своїх підборах буду йти ще півгодини.

Я зателефонувала чоловікові і почала пояснювати, як йому за мною під’їхати прямо до концертної зали. Тоді не було навігаторів, були карти, звичайні, паперові.

Він не дуже розумів, як і куди по них їхати, він лише тиждень за кермом без інструктора. Чоловік почав сердитися, що він і так чекає дві години, так ще кудись треба їхати, і він зараз загубиться, і точно нам не зустрітися тоді, і краще він ще зачекає біля метро, ​​бо це чудовий орієнтир, зрозумілий обом.

Я йшла до метро, ​​було темно, я на підборах, натерла ногу і сердилась на чоловіка за те, що він не зірвався до мене і не поїхав назустріч. А чоловік сидів за кермом і сердився, що жінки не знають, чого хочуть.

Пам’ятаю, що ми тоді дуже посварилися.
У кожного була своя правда, і вона була важливіша за спокій у сім’ї.

Пройшло багато років у шлюбі. Вчора ввечері у мене дуже розболілася голова.

Я випила пігулку і лягла під ковдру, тому що верески дітей доставляли мені фізичний біль.

Але діти — це діти, і молодшій всього два, і вона не розуміє, що “мама бо-бо”, і лізе грати і цілуватися. Я аж стогнала від того, як боліла голова.

Я не зрозуміла, як заснула. Виявляється, чоловік забрав дітей і повів гуляти. Надворі був дощ і неприємний вітер, але вони чесно прогуляли півтори години.

Коли вони повернулися, я прокинулася, і голова майже не хворіла. Виявилося, що чоловік теж почував себе погано, з’їв щось не те, і його «каламутило і крутило», але він розумів, що хтось із хворих повинен бути сильнішим, щоб дати іншому одужати.

Можна було лягти і мірятися рівнем болю та ступенем нещастя, а можна було забрати дітей і піти гуляти з дітьми, на рятівну для мене прогулянку.

А тиждень тому, коли він лежав із температурою, я теж саме зробила для нього. Тобто для себе, адже його одужання це мій пріоритет.

Три роки тому, я, коли чекала дитину, вела весілля. Замовники-молодята хотіли «тільки тебе», тому мій живіт, який з’являвся в залі раніше за мене, їх не бентежив.

У день мого заходу у чоловіка був корпоратив та церемонія нагородження, на якій йому мали вручати якусь подяку. Вранці я прасувала йому сорочку і довго підбирала краватку.

Увечері я надіслала йому свою фотографію, де я ошатна, гарна, з макіяжем, поруч із молодятами. Мовляв, помилуйся, чоловіке, яка я красуня, хоч і з животом.

— Ти що, на підборах? — спитав чоловік. Він знав, що на цьому терміні у мене набрякають ноги і на підборах особливо тяжко.

— Так, це ж весілля. Не можу ж я в балетках вести урочистий захід, — відповіла я.
— А балетки з собою взяла? Чи ти так і прийшла без них?
— Не взяла, — зітхнула я. Я взагалі в таких побутових справах не продумана зовсім. Забула балетки.

Через дві години я побачила чоловіка, який покинув свій корпоратив, заїхав додому по мої босоніжки на плоскій підошві, і привіз мені.

На той момент я практично плакала на підборах, і була страшенно рада бачити чоловіка.
— А як же твоя нагорода? — спитала я, перевзуючись. Я переживала за чоловіка, що через мене він пропускає щось важливе для нього.

— Ото моя нагорода, — пробурчав він і глянув на мій живіт.

Сім’я — це коли пріоритети розставлені у бік партнера, тобі самому від цього добре.
У кожного з нас, як і раніше, своя правда, але ми її більше не тлумачимо одне одному, тому що бути щасливими нам тепер важливіше, ніж бути правими.