Я вже 10 років живу і працюю в Італії. Спочатку я приїхала сюди сама.
Тут, чесно кажучи, на заробітках щастить далеко не всім людям з України. Але мені пощастило дуже.
Я відразу попала до хороших людей, я по сьогоднішній день вдячна долі, що вона звела мене з моєю сеньйорою Розою.
Я заробляла гарні гроші доглядаючи її, а вона була дуже доброю і розуміючою людиною, ніколи ніяких клопотів мені не приносила, навіть лишній раз води соромилася попросити.
Добре влаштувавшись я забрала до себе чоловіка і свою доньку. Петро теж влаштувався тут не погано, працював він на місцевій фабриці, а діти сеньйори рози допомогли нам з житлом. Ми жили в одній із кімнат у квартири моєї господині за досить символічну плату, а потім з роками і купили свою.
В Італії я добре влаштувалася, тут доброзичливі люди. Тепер я маю дуже багато тут друзів та знайомих, дружимо сім’ями і у мене з чоловіком є бажання залишитися тут назавжди.
А якось мені передали звістку з Батьківщини. У мене там залишилася мама, з нею в квартирі жила сестра з чоловіком. За своїми клопотами і облаштуванням свого життя, я дуже рідко телефонувала своїй мамі. Говорила декілька слів для годиться, запитувала про самопочуття її, хоча вислухати неньку у мене ніколи не було часу, коротко розповідала про себе і вимикала телефон.
А восени я дізналася, що влітку моя сестра вмовила маму продати квартиру, сказала, що купить їй хату в селі, а вони з чоловіком собі маленький будинок за містом і будуть її доглядати. Мама була власницею великої трикімнатної квартири в центрі міста, але через вмовляння сестри її продала.
Моя сестра Валентина, людина, відверто кажучи, з недобрим характером. Вони мамі купили зовсім стареньку хатину, а собі будинок добротний. Спочатку вони маму трохи відвідували, а потім і дорогу до неї забули.
В Італії цей рік був не простим, люди всі сиділи вдома, маму свою я теж не відвідувала давно, про що зараз дуже шкоду.
Новина про те, що сталося мене ошелешила. Мама продала квартиру, все дісталося сестрі, а мені зовсім нічого. Мені зателефонувала сусідка наша, сказала, що йде зима, будуть морози, а мама моя навіть дров немає, чим в хаті грітися, а сестра приїжджати до неї не хоче.
Я покинула все, приїхала в село до мами. В цьому, що так склалося в нашому житті є і моя вина, адже я геть забула про маму, хоча добре знала, яка у мене сестра.
Я найшла в селі жінку, яка живе по сусідству, вона доглядатиме за моєю мамою, а я платитиму їй гроші. Бо мамі зараз майже 70, а їхати за кордон до мене вона не хоче, каже, що їй в селі краще, та й з людьми вже добре ознайомилася, а тепер ще й в неї буде догляд. А кинути там все і повернутися в Україну я теж не можу, бо ми вже там добре облаштувалися, маємо своє житло, плануємо там поки жити, а далі, як життя покаже.
Коли я їхала сюди, в Італію, у мене всю дорогу були вологими очі. Якось так складається життя, що я тут в Італії гарно доглядаю чужу людину, щоб платити гроші іншій чужій людині, яка доглядає на моїй Батьківщині мою стареньку маму. Я не бачу її, не бачу, як вона старіє, не знаю коли ми побачимося з нею, бо зараз намагаюся не їздити зайвий раз нікуди. Але я телефоную зараз їй по декілька разів на день. Дуже люблю її і сумую за нею. Я зроблю все, щоб вона прожила свою старість гарно і ні в чому не мала потреби. Це мій обов’язок.
