«А Тарас, виявляється, щасливо одружений…» — зітхала Соломія, сидячи на лавці в сквері й стискаючи в кишені направлення.

Сусідки по кімнаті в гуртожитку заздрили їй, коли бачили в товаристві статного, гладко поголеного блакитноокого брюнета, вважали, що пощастило з галантним кавалером. А заздрити, зрештою, не було чому…

Соломія здригнулася, пригадавши першу й останню зустріч із дружиною Тараса, яка підстерегла її біля прохідної, щоб пояснити, що до чого.

– Добридень! Здається, Соломія!.. – почала вона.

– А ви хто? – здригнулася Соломія й напружилася від пронизливого погляду високої стрункої жінки з вибіленним волоссям.

– А я – Олена, дружина Тараса Мельника.

– Що?..

– Те, що чула!..

– Ще одна наївна, – спокійно мовила жінка, – і скільки ж вас таких на світі — ніколи не переведетеся, мисливиці за чужим щастям.

– Що ви собі дозволяєте?..

– Слухай, – блондинка обережно взяла суперницю за лікоть,  це ти що собі дозволяєш?.. Я, законна дружина, бачила тебе зі своїм чоловіком, а ти ще вихиляєшся переді мною, замість того, щоб вибачитися, провалитися від сорому. Хоча… так чинять і відчувають порядні люди, але, вочевидь, це не про тебе…

А таких, як ти… – вона оцінююче глянула на суперницю, – у нього було стільки, що пальців на руках і ногах не вистачить, щоб порахувати!.. Зв’язалася з одруженим і очима безневинно кліпає!.. Він чоловік. Розумієш?

Ти для нього – лише швидкоплинна пригода. Пограється і забуде як звали. Тримайся від нього подалі!.. До речі, у нас дві доньки, можу показати сімейне фото… – Олена дістала пам’ятний знімок і простягнула приголомшеній Соломії. – Ось! Доказ великої і чистої… Це ми в Карпатах два місяці тому… Ну, що мовчиш?..

– А що вам від мене треба?.. Розбирайтеся зі своїм чоловіком самі…

– І розберуся – не хвилюйся! Він нещодавно на цей завод влаштувався. Зарплата гідна, і тут ти на нашу голову… Відчепись по-доброму. Не ведися на обіцянки, Тарас не збирається розлучатися. Не гай часу дарма. Скільки тобі? Тридцять?..

– Двадцять п’ять! – обурено заперечила Соломія.

– Тим більше. Ще встигнеш заміж вийти й дітей матимеш. А Тараса залиш у спокої…

Соломія більше не стала слухати Олену, вона на ватяних ногах повільно пішла геть від несподіваної гості, що увірвалася в її щасливий світ в ролі дружини коханого, яка одним махом перекреслила рожеві надії та мрії…

– Як він міг… – бурмотіла Соломія, до горла підступив клубок, але вона не могла дозволити собі на вулиці виставляти напоказ свої почуття. Не хотіла пліток на роботі.

…Увечері, наче нічого не сталося, до Соломії з квітами завітав Тарас. Вона з червноними очима вигнала його, попри клятви у вічному коханні та обіцянки розлучитися, адже з дружиною вони давно чужі.

…Два тижні Соломія приходила до тями. Тарас більше не турбував її. Удавав, що не знає, відвертаючись при зустрічі.

Але, як кажуть, біда не приходить одна… Ранкове нездужання Соломія спочатку приписала переживанням, але невдовзі зрозуміла, що кохання з Тарасом – наївне, палке – дало свої плоди.

«Шість тижнів», – прозвучало як дзвін у тиші.

Соломія не хотіла стати матір’ю-одиначкою. Дуже переживала. Їй здавалося, що всі знають і тепер дивляться на неї з осудом, адже вона вчинила неправильно, довірившись коханому, якого зовсім не знала.

Тарас приховав від неї свій сімейний стан. Ну що вона могла зробити? Попросити паспорт при знайомстві? Обручки ж на безіменному пальці в нього не було, хоча не всі одружені її носять.

І чому вона не насторожилася, коли кавалер просив тримати їхні стосунки на роботі в таємниці?

Він обманув її, але від того, що Соломія не знала, легше не стало. До того ж колектив перешіптувався, перетираючи в деталях візит Олени до суперниці.

– Я при надії… – Соломія, скориставшись обідньою перервою, з відчаю підійшла до колишнього коханця.

– Я дам гроші… – буркнув він.

А наступного дня Тарас звільнився, назавжди зникнувши з її життя…

Соломія розуміла, що зволікати не можна. Попри всі застереження, взяла направлення.

І ось сидить вона на лавці, стискає листочок, наче боїться його втратити.

– Спішить?!.. – сказав хлопець у діловому костюмі з величезним букетом бордових хризантем, гепнувшись поруч із Соломією.

– Що? – глянула вона спустошеними очима на незнайомця.

– Годинник у вас спішить… – кивнув він, указуючи на позолочений годинник на її руці.

– А в мене завжди годинник на десять хвилин наперед наведений… Переводжу його постійно, але все марно… – байдуже констатувала Соломія, відвернувшись від співрозмовника.

– Погода сьогодні просто чудова. Чи не так? Справжнє бабине літо. Моїй мамі подобається ця пора року. Вона каже, що саме таким теплим осіннім днем зробила правильний вибір у житті й ні про що не шкодує…

А ви знаєте?.. – теревенив невгамовний сусід, що ніби звалився як сніг на голову Соломії. – Моя матуся ось така! —- і показав великий палець. – Я їй дуже вдячний…

– А батько?.. – мимоволі вирвалося в Соломії.

– А про батька вона ніколи не розповідає, та я й не питаю, бачу, що мамі неприємно про нього згадувати…

А я з співбесіди йду. Уявляєте, мене обрали з десяти претендентів на престижне місце у фірмі. Я один їм підійшов, хоча в мене й досвіду роботи немає… Прямо важко повірити…

Це мама додала мені впевненості в моїх силах…

І я вже знаю, куди витрачу першу зарплату: куплю путівку до моря для матусі. Вона ніколи не була на морі.

А ви бували?..