Максим стояв біля вікна і дивився, як краплі дощу стікають по склу. – Максиме, можна тебе на хвилину? – гукнула його дружина. – Що? – запитав чоловік. – Підійди до мене. Краще тобі самому все побачити, – сказала Ганна. Максим розвернувся і попрямував у ванну. – Що вже сталося? – злегка запереживав чоловік. – У тебе якісь проблеми? – Не проблеми, а «сюрприз»! – Ганна спробувала посміхнутися, і простягла чоловіку якусь коробочку. – Що це? – не зрозумів Максим, взяв коробочку, відкрив її і… аж рота відкрив від побаченого

Ганна розглядала дві смужки на тесті, ніби вони могли змінитися, якщо дивитися на них досить довго. У вухах стояв дзвін, пальці трохи тремтіли. Вона прислухалася до голосів дітей із кімнати – сміх, метушня, суперечка через іграшку. Життя, яке тільки-но увійшло до колії.

«Чому зараз? Тільки-но все налагодилося… ми почали нарешті жити, а не виживати. А тепер – знову все спочатку».

За стіною сміялися хлопчаки, одному дванадцять, другому дев’ять. Вона заплющила очі, представивши маленькі ручки, запах молока, безсонні ночі… І рахунок за пологовий будинок. Іпотека. Максим, який і так вже втомився постійно тягнути всю сімʼю на собі . Хоч би дівчинка. Він так хотів доньку…

– Максиме? – покликала вона, не відводячи очей від тесту.

Чоловік стояв біля вікна, спиною до неї, дивився на подвір’я. Він не обернувся.

– Що?

– Я вагітна.

Стало чути як голосно годинник відраховує секунди.

– Ти впевнена?

– Так.

Максим різко розвернувся:

– Як?!

– Не знаю, – винно опустила очі Ганна. – Але це сталося.

“Не знає вона. Це все той самий вечір після корпоративу. Прийшла вся така весела, сміється, і ми забули… Ні, не забули. Просто вирішили, що один раз – не рахується. Ось він, цей один раз – думки бігли швидко-швидко. Максим труснув головою:

– Це не смішно! У мене робота висить на волосині, іпотека, у країні сама знаєш що!

– Знаю. Діти… адже вони завжди не вчасно.

Ні. Ні-ні-ні. Я тільки почав справлятися. Тільки перестав прокидатися о третій ночі від поганого сну, що нас виставлять на вулицю» – думки самі собою крутилася в голові.

– Зробимо процедуру? – видихнув Максим, заздалегідь знаючи відповідь.

Слова повисли між ними, важкі, як камінь. Ганна відчула, як щось усередині її стиснулося в грудку:

– Ні.

– В сенсі ні? Ми не потягнемо третього! Я не впораюсь!

– А якщо спробуємо?

– Не треба казок, ми не діти.

Вона підійшла до нього, обережно взяла за руку.

– Послухай мене. Я також хвилююся. Але якщо ми зважимося… може, все складеться? Дуже клопітні перші два роки, ти ж знаєш. На початку бабусю покличемо на допомогу, залишуся на віддаленні, братиму короткі проєкти. Адже з третім простіше…

Максим заплющив очі.