– Степан, я не розумію, що ти хочеш, – сказала Катя.

– Та нічого особливого, – озвався Степан. – Просто хочу побути на самоті, перепочити. Ось … З’їзд на дачу, розслабся, скинь пару кілограмів. Бо зовсім розпливлася.

Він гидливо ковзнув поглядом по фігурі дружини. Катя знала, що набрала вагу через лікування, але сперечатися не стала.

– Де ця дача? – Запитала вона.

– У дуже мальовничому місці, – посміхнувся Степан. – Тобі має сподобатися.

Катя вирішила не сперечатися. Їй теж хотілося відпочити.

«Напевно, ми просто втомилися один від одного, – подумала вона. – Нехай скучить. А я не повернуся, доки він сам не попросить».

Вона почала збирати речі.

– Ти не ображаєшся? – уточнив Степан. – Це ненадовго, щоб тільки відпочити.

– Ні, все гаразд, – видавила усмішку Катя.

– Тоді я пішов, – Степан цмокнув її в щоку і вийшов.

Катя важко зітхнула. Їхні поцілунки давно втратили колишню теплоту.

Дорога зайняла набагато більше часу, ніж очікувалося. Катя двічі збивалася зі шляху – навігатор глючив, а мобільного зв’язку не було.

Нарешті з’явилася табличка з назвою села. Місце виявилося глухим, будинки хоч і дерев’яні, але акуратні.

“Сучасних зручностей тут явно немає”, – подумала Катя.

Вона не помилилась. Будинок був напіврозваленою хатинкою. Без машини та телефону вона б почувала себе як у минулому столітті. Катя дістала мобільник.

“Зараз подзвоню йому”, – вирішила вона, але зв’язку, як і раніше, не було.

Сонце хилилося до заходу, Катя втомилася. Якщо не зайти в будинок, доведеться ночувати в машині.

Повертатися в місто не хотілося, та й давати Степанові привід сказати, що вона не справляється, теж не хотілося.

Катя вибралася з машини. Її яскраво-червона куртка виглядала безглуздо серед сільських пейзажів. Вона посміхнулася сама собі.

— Що ж, Катюша, не пропадемо, — сказала вона вголос.

Вранці її розбудив пронизливий крик півня під вікном машини, де вона й заснула.

– Ну, що за шум? – Пробурчала Катя, опускаючи скло.

Півень глянув на неї одним оком і знову заволав.

– Та що ти розкричався? – обурилася Катя, але тут побачила, як повз вікно пролетів віник, і півень замовк.

На порозі з’явився чоловік похилого віку.

– Вітаю! – Привітав він її.

Катя здивовано розглядала його. Таких персонажів, здавалося, вже не залишилося – наче зійшов із картинки.

– Не гнівайтесь на нашого півня, – сказав дідусь. – Гарний, тільки репетує ніби ріжуть.

Катя засміялася, сон моментально злетів. Дідусь теж усміхнувся.

– Ти до нас надовго чи в гості?

– На відпочинок, наскільки вистачить терпіння, – відповіла Катя.

– Заходь до нас, дитинко. На сніданок. Познайомишся з бабкою. Вона пече пироги… Та ось нікому їсти. Онуки раз на рік приїжджають, діти теж…

Катя не відмовилася. Потрібно познайомитися з сусідами.

Дружина Петра Ілліча виявилася справжньою казковою бабусею – у фартуху, хустці, з беззубою посмішкою та добрими зморшками. У будинку панували чистота та затишок.

– Як у вас чудово! – Захопилася Катя. – Чому ж діти так рідко приїжджають?

Ганна Матвіївна махнула рукою.

– Ми самі просимо їх не їздити. Доріг немає. Після дощу тиждень не виїхати. Раніше був міст, хоч і старий. А років п’ять тому впав. Живемо як самітники. Раз на тиждень Степанович їздить у магазин. Човен не витримує. Степанович міцний, але вік.

– Божественні пиріжки! – похвалила Катя. – Невже нікому не має діла до людей? Хтось має цим займатися.

– Та кому ми потрібні? П’ятдесят людей всього живе. Раніше тисяча мешкала. А тепер роз’їхалися.

Катя замислилась.

– Дивно. А адміністрація де?

– На тому боці мосту. А в об’їзд – 60 км. Думаєш, ми не ходили? Відповідь одна: грошей немає.

Катя зрозуміла, що знайшла собі заняття на відпочинок.

– Розкажіть, де знайти адміністрацію. Чи поїдете зі мною? Дощ не передбачається.

Старенькі переглянулися.

– Ти серйозно? Ти ж відпочивати приїхала.

– Цілком серйозно. Відпочинок може бути різним. А що як я приїду, а тут дощ? Я й для себе постараюся.

Старенькі тепло посміхнулися. У адміністрації їй заявили:

– Та скільки можна діставати! Ви робите з нас лиходіїв. Подивіться на міські дороги! Хто, на вашу думку, дасть грошей на міст у село, де півсотні жителів? Шукайте спонсора. Наприклад, Сосновського. Чи чули про нього?

Катя кивнула. Звісно, ​​чула – цей Сосновський власник фірми, де працює її чоловік. Він родом звідси, батьки переїхали до міста, коли йому було близько десяти років.

Продумавши всю ніч, Катя наважилася. Вона знала номер Сосновського – чоловік кілька разів дзвонив із її телефону. Вирішила не згадувати, що Степан її чоловік, а подзвонити як стороння людина.

Вперше не вдалося поговорити, вдруге – Сосновський вислухав її, помовчав, потім засміявся.

– Знаєте, я вже забув, що там народився. Як там зараз?

Катя зраділа.

– Дуже красиво, спокійно, люди чудові. Я відправлю фото та відео. Ігорю Борисовичу, я обійшла всі інстанції – ніхто не хоче допомагати людям похилого віку. Залишаєтеся тільки ви.

– Подумаю. Надішліть фото, хочу згадати, як там було.

Катя два дні старанно знімала відео та фотографії для Сосновського. Повідомлення були прочитані, але відповіді не було.

Вона вже вирішила, що все марно, коли Ігор Борисович зателефонував сам:

– Катерино Василівно, чи не могли б ви завтра під’їхати в офіс близько третьої години? І підготуйте попередній план робіт.

– Звичайно, дякую, Ігорю Борисовичу!

– Знаєте, це ніби занурення у дитинство. Життя такі перегони – ніколи зупинитися і помріяти.

– Розумію вас. Але вам варто приїхати особисто. Завтра я неодмінно буду.

Тільки поклавши слухавку, Катя усвідомила: це той самий офіс, де працює її чоловік. Вона посміхнулася: буде цікавий сюрприз.

Приїхала заздалегідь, до зустрічі залишалася ще година. Припаркувавши машину, вона попрямувала до кабінету чоловіка.

Секретаря не виявилося на місці. Увійшла всередину, почула голоси з кімнати відпочинку та пішла туди. Там був Степан та його секретарка.

Побачивши Катю, вони вочевидь розгубилися. Вона завмерла у дверях, а Степан схопився, намагаючись натягнути штани.

– Катя, що ти тут робиш?

Катя вибігла з кабінету, в коридорі зіткнулася з Ігорем Борисовичем, засунула йому папери та, не стримуючи сліз, побігла до виходу. Як дісталася села, не пам’ятала. Впала на ліжко і заплакала.

Вранці стукіт у двері розбудив її. На порозі стояв Ігор Борисович із групою людей.

– Доброго ранку, Катерино Василівно. Бачу, вчора ви були не готові говорити, тож приїхав сам. Чаю наллєте?

– Звісно, ​​проходьте.

Ігор ні словом не обмовився про вчорашнє. За чаєм до будинку зібралися майже всі мешканці села. Ігор визирнув у вікно.

– Ого, делегація! Катерино Василівно, це випадково не дід Ілліч?

Катя посміхнулася:

– Він самий.

– Тридцять років тому він вже був дідом, а його господиня годувала нас пирогами.

Чоловік стурбовано глянув на Катю, і вона швидко відповіла:

– Ганна Матвіївна жива-здорова та пече свої знамениті пироги.

День пролетів у турботах. Люди Ігоря заміряли, записували, рахували.

– Катерино Василівно, можна питання? – звернувся Ігор. – Щодо вашого чоловіка… Ви його вибачите?

Катя замислилась, потім усміхнулася:

– Ні. Знаєте, я навіть вдячна йому за те, що так сталося… А що?

Ігор промовчав. Катя встала, оглянула будинок:

– Якщо міст з’явиться, тут можна зробити дивовижне місце. Відремонтувати будинки, створити куточки для відпочинку. Природа незаймана, справжня. Але зайнятися нема кому. А якби ви не захотіли повернутися до міста…

Ігор милувався нею. Жінка особлива, рішуча, розумна. Раніше він не помічав, але тепер бачив її у всій красі.

– Катю, я можу ще приїхати?

Вона пильно подивилася на нього:

– Приїжджайте, буду рада.

Будівництво мосту йшло стрімко. Мешканці дякували Каті, молодь почала повертатися. Ігор став частим гостем.

Чоловік кілька разів дзвонив, але Катя ігнорувала дзвінки, потім занесла номер до чорного списку.

Рано-вранці пролунав стукіт. Сонна Катя відчинила двері, чекаючи на лихо, але на порозі стояв Степан.

– Привіт, Катю. Я за тобою. Досить дутися. Вибач, – сказав він.

Катя засміялася:

– «Вибач»? Це все?

– Ну, годі тобі… Збирайся, поїхали додому. Ти ж не проженеш мене? І взагалі, будинок не твій, не забула?

– Зараз як прожену! – Вигукнула Катя.

Скрипнули двері, з кімнати вийшов Ігор у домашньому одязі:

– Цей будинок куплено коштом моєї фірми. Чи ви, Степане Олександровичу, вважаєте мене дурнем? Зараз в офісі ревізія, і вам доведеться відповісти на багато запитань. А Катерину я попросив би не хвилюватися – шкідливо у її становищі…

Очі Степана округлилися. Ігор обійняв Катю:

– Вона моя наречена. Будьте ласкаві покинути будинок. Документи на розлучення вже подані, чекайте на повідомлення.

Весілля зіграли у селі. Ігор зізнався, що знову полюбив це місце. Міст збудували, відремонтували дорогу, відкрили магазин. Люди почали купувати будинки під дачі.

Катя з Ігорем також вирішили оновити свій будинок – щоб було куди приїжджати, коли з’являться діти.