– Ну, що? Обидві вступили? Молодці! Ти, Віка, куди вступила?

– На бухгалтерський облік, – відповіла онука.

– А ти, Ніно?

– На юридичний.

– Адвокатом хочеш бути? – продовжувала питати бабуся.

– Ні, слідчим, – відповіла Ніна.

– Зрозуміло, надивилися серіалів про жінок – слідчих. Ну, гаразд, значить, колегами будемо.

Це зараз Зоя Іванівна – худенька та сухенька бабуся, а на комоді стоїть її фотографія у формі полковника Міністерства внутрішніх справ.

– Скільки навчатиметеся? – Уточнила вона.

– П’ять років, – відповіла Раїса, її молодша дочка – мати Ніни.

– Ну хай живуть. Тільки в мене одна умова: мені цього року сімдесят вісім буде. Я себе ще обслужити можу, в сусідню крамницю ходжу, можу суп і кашу зварити. Але з прибиранням у мене проблема.

– Пил і павутиння вже не завжди бачу. Вікна, підлогу мити мені важко, знову ж таки сантехніку чистити.

– Так що раз на тиждень прибирання робитимете і постільну білизну прасуватимете. Спати будете – ось у цій кімнаті, на дивані. Чи влаштує вас це?

– Цілком, – сказала Ніна.

А Валентина – старша дочка Зої Іванівни – якось скривилася і повідомила, що їм із Вікою треба подумати.

Потім вони всі вчотирьох: Валентина з Вікою та Раїса з Ніною – вирушили до крамниці, а по дорозі назад зайшли до кафе обговорити умови бабусі.

– Загалом у матері пенсія немаленька, могла б і клінінг викликати, навіщо змушувати онучок батрачити? – сказала Валентина.

Дочка Віка підтримала її:

– Я, наприклад, не хочу чистити унітази. І жити в цій квартирі не хочу – у ній якимось старечим духом пахне.

– Та й спати вдвох на дивані – це негігієнічно. Ти ж казала, що на оренду теж гроші відклали, — звернулася вона до матері.

– Відклали, але я сподівалася заощадити, не думала, що мати вам такі драконівські умови виставить, – сказала Валентина.

– Які драконівські? – Втрутилася в розмову Ніна. – Квартира трохи занедбана. Потрібно один раз відмити, а далі просто підтримувати порядок.

– Тобі, Ніно, добре – ти на бюджет вступила, тобі гуртожиток дали, – сказала Віка.

– Дали, тільки мені дівчата, які там зараз живуть, розповіли, що вранці треба добре попрацювати ліктями, щоб влізти в автобус, та їхати хвилин двадцять до метро.

– А потім ще майже годину в метро з пересадкою. І все це в години пік. А тут мені три зупинки до університету. І ще: ти не подумала, що бабусі справді потрібна допомога – скільки їй років!

– Гаразд, я, як відчувала, що мати щось викине, і домовилася одну квартиру сьогодні подивитися. Ми з Вікою підемо, а ви продукти додому віднесіть.

Раїса з дочкою повернулися до квартири бабусі й вирішили не гаяти часу – відразу зняли штори, запустили пральну машинку і перемили всі вікна. А коли прийшли Валентина та Віка, у них вже й вечеря була готова.

Наступного дня Раїса з Ніною завершили прибирання.

– Ну, дівчата, молодці! – сказала Зоя Іванівна. – А Валентина з донькою, куди пішли?

– Заселятися в орендовану квартиру, – відповіла Раїса.

– Цікаво, а там хто Вікторії прибиратиме? – Запитала бабуся.

Через два дні Раїса поїхала, а Ніна та бабуся стали жити разом. Дівчина не відчувала себе перевантаженою домашньою роботою, бо вона й удома допомагала матері по господарству.

Крім того, Ніна отримала від спільного проживання ще один зиск – Зоя Іванівна, хоча вже сімнадцять років була на пенсії, чудово пам’ятала всі справи, які вела.

Вона часто допомагала внучці підготуватися до семінарів, наводячи приклади конкретних справ, тому відповіді Ніни завжди були ілюстровані цікавими матеріалами.

Так вони й мешкали. Коли Ніна закінчувала четвертий курс, вона познайомилася з Ігорем.

Був квітень, Ніна поверталася з університету. Погода в цей день була жахлива – йшов дощ, віяв пронизливий вітер.

Ніна, вийшовши з метро, ​​спробувала розкрити парасольку, але різкий порив вітру вивернув її навиворіт.

Раптом дівчина побачила над собою чорну чоловічу парасольку. Вона озирнулася: парасольку тримав симпатичний хлопець.

– Я проведу вас, а то ви промокнете. Ви далеко живете? – Запитав він.

– Ні, он за тим будинком, – відповіла Ніна.

Ігор лише рік тому закінчив університет і зараз працював на заводі інженером. Два роки тому він втратив батьків.

Вони купили будиночок у селі й одного разу, затопивши піч, через недосвідченість рано закрили пічну заслінку.

Дізнавшись, що Ніна живе з бабусею, Ігор попросив дівчину познайомити їх. Бабусі він дуже сподобався:

– Гарний хлопчина, Ніно, і до тебе дивись, як уважно ставиться.

А Ніну й умовляти не треба було, бо вона майже одразу закохалася в Ігоря.

А ось Вікторії він не сподобався:

– Простуватий, звичайний інженер, працює «на дядька», чи то справа мій Едік – свій бізнес має.

Перед Новим роком Ніна та Ігор одружилися. Бабуся була рада за них, але дівчина час від часу помічала її сумний погляд.

– Ти добре почуваєшся? – Запитувала її внучка. – Чому така сумна?

– Ти зараз підеш жити у квартиру чоловіка, а я знову залишусь сама, – сказала Зоя Іванівна. – Коли в такому віці лишаєшся один, розумієш сенс виразу «вік доживати».

– Із кухні виглянув Ігор – він готував якийсь особливий плов за своїм рецептом:

– Пані, я розумію ваш смуток. Але, якщо мені тут виділять місце на килимку біля дверей, я ладен залишитися.

– А правда, залишайтесь у мене, – запропонувала Зоя Іванівна. – Хоч останні роки поживу серед рідних, може, й правнуків ще дочекаюся.

– Звісно, ​​дочекаєтеся! – Пообіцяв Ігор.

Та бабуся не дочекалася. Вона пішла за півтора року, тихо, уві сні.

Під час поминок Валентина мовчала, а як тільки колишні колеги та сусіди Зої Іванівни пішли, запитала Ніну:

– З квартирою що робитимете?

– До сорока днів тут поживемо, потім переїдемо до квартири Ігоря – нам з ним звідти до роботи ближче добиратися, а цю здаватимемо.

– Гаразд, здавайте, тільки половину грошей мені переказуйте, а як пів року минеться, ми з Раєю у спадок вступимо, квартиру продамо.

– Тітко Валю, це моя квартира – бабуся ще три роки тому мені дарчу оформила.

– Яку дарчу? – Здивувалася Валентина.

– Звичайну, у нотаріуса.

– А чому ти нікому не сказала?

– Бабуся попросила не казати, – пояснила Ніна.

Дівчина не стала передавати слова бабусі: «Матері теж не кажи. Раїса – добра душа – Валентині скаже, а та мені через цю квартиру спокійно не дасть віку дожити».

– Знаєш, а у матері такий вік був, що я можу до суду звернутися, і дарчу визнають недійсною, – сказала Валентина.

– Тітко Валю, ваша мати була хорошим юристом, тому вона перед тим, як підписати дарчу, пройшла обстеження на предмет встановлення дієздатності, і документ про це у мене є.

Ніна думала, що Валентина більше не з’явиться в їхній квартирі, але вона несподівано прийшла за рік, навіть не зателефонувавши перед візитом.

– Так, – сказала вона, озирнувшись, – так собі квартирка, і ремонт середній. Хоча на що можна чекати від простого інженера! Ти ще працюєш чи вже в декреті?

– Як тільки ти наважилася на дитину за таких умов? У Віки з Едіком квартира трикімнатна, і шикарний ремонт – дизайнери проєкт розробляли.

– Едік має свій бізнес, дуже успішний. Віка не працює – немає такої потреби. Нещодавно в Домінікані відпочивали.

Обійшовши таким чином всю квартиру і розповівши, як шикарно влаштувалася дочка, Валентина пішла. Навіщо приходила?

А ввечері Ніні зателефонувала мати:

– Ніно, може, вам грошей надіслати? Валентина розповіла, що ви дуже потребуєте, що у тебе вигляд виснажений і зі здоров’ям проблеми.

– Мамо, не кажи нісенітниці. Ти, що, тітку Валю не знаєш? Все у нас добре, я декретні щойно отримала – понад сто тисяч, і в Ігоря зарплата хороша. І зі здоров’ям жодних проблем я не маю.

– Мій лікар навіть лає мене, що я півтора зайвих кілограми набрала. Тож ми тепер з Ігорем щовечора гуляти ходимо, а у вихідні – в басейну.

– Заспокойся. Тітці Валі просто треба було донести до всіх інформацію, що у її Віки все за вищим класом.

Раїса приїхала до них, коли Ніна подарувала їй онука, і на власні очі побачила, що в дочки все добре, а Ігор – дбайливий чоловік та чудовий батько.

Наступного разу мати з’явилася у квартирі Ніни та Ігоря за півтора року. Вона попередила дочку, що приїде з серйозною розмовою, і Ніна трохи нервувала.

– Доню, у нас у родині велике нещастя, ти можеш допомогти, але для цього треба буде продати бабусину квартиру.

– Мамо, щось із твоїм здоров’ям? Скажи одразу, не приховуй, – злякалася Ніна.

– Ні, я здорова. А ось в Едуарда, чоловіка Віки, великі неприємності – він може навіть потрапити під слідство, і тоді його зачинять.

– Валентина не дуже добре пояснила, але я зрозуміла, що він з партнером вибудовував якісь незаконні схеми ухиляння від податків, а тепер все розкрилося. Валя сказала, що якщо продати квартиру матері, можна буде все залагодити.

– Мамо! Яка ти наївна! Тітка Валя тобі в жилетку поплакалася, і ти побігла їх рятувати! Згадай, як вона хвалилася: квартира у Віки мало не за п’ять мільйонів!

– Машина в Едіка за мільйон, а у Віки – за пів. Ось нехай вони продадуть свою елітну нерухомість та розв’язують свої проблеми.

– До речі, батьки у Віки теж не бідні – тітка Валя, як одружилася, ні дня не працювала. Нехай дядько Коля допоможе зятю.

– Ніночко, але ж це наші родичі!

– Мамо, а вони тобі хоч раз грошей у борг дали? Чи, може, вони нам якісь подарунки дарували? Усе на рівні сувенірів.

– А того року, коли тата не стало, пам’ятаєш, ти попросила у сестри в борг на новий холодильник, коли наш зламався? Вона сказала, що у неї все у банку, і втрачати відсотки вона не хоче.

– Ти тоді кредит брала. А зараз ти пропонуєш мені, коли працює тільки Ігор, а я отримую допомогу, скоротити бюджет моєї родини на п’ятнадцять тисяч?

– І для чого? Щоб врятувати якогось шахрая, який ухиляється від податків, тільки тому, що він утримує мою двоюрідну сестру? Ні, так і передай тітці Валі! Я цю квартиру залишу для свого сина.

Пізніше Ніна дізналася, що Едуард, щоб сплатити штрафи, змушений був продати все майно і повернувся до своїх батьків.

Віка розлучилася з ним, батьки знову винайняли їй квартиру в Києві, і вона живе їхнім коштом, намагаючись «влаштувати» свою долю.

Не дарма кажуть, що на віку, як на довгій ниві – сьогодні ти в шоколаді, а завтра в багнюці по саму маківку. Можна було позловтішатися, але навіщо? Бог шельму мітить…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.