– Знімай обручку, ти мені більше не дружина! – голос Андрія тремтів від злості, але в ньому відчувалася якась невпевненість, ніби він сам не до кінця вірив у свої слова.

Олена стояла біля кухонного столу, тримаючи в руках мокру ганчірку. Вона витирала пилюку з підвіконня, коли чоловік увірвався до кімнати.

Його обличчя було червоне, очі метали іскри, а руки стискалися в кулаки. Олена повільно поклала ганчірку на стіл, подивилася на Андрія і тихо, майже пошепки, запитала:

– Що ти сказав?

– Ти чула, – гаркнув він, але відразу відвів погляд, ніби боявся зустрітися з нею очима. – Я все знаю, Олено. Про твої дзвінки, про твої листування. Ти думаєш, я сліпий? Знімай обручку і збирай свої речі!

Олена завмерла. Її пальці мимохіть торкнулися тонкого золотого обідка на безіменному пальці. Вона подивилася на Андрія, намагаючись зрозуміти, що саме він має на увазі. Дзвінки? Листування? Її думки заметушилися, але вона змусила себе говорити спокійно:

– Андрію, поясни, про що ти. Які дзвінки? Які листування?

Він пирхнув, ступив ближче і тицьнув пальцем у бік її телефону, що лежав на столі.

– Не прикидайся! Я бачив, як ти ховаєш екран, коли входжу. Думала, я не помічу? Думаєш, я не розумію, що ти там із кимось листуєшся?

Олена відчула, як усередині щось стислося, але не від страху – від роздратування. Вона вже два роки жила з цією людиною, яка раз у раз влаштовувала сцени через дрібниці.

То він ревнував до колеги з роботи, то йому здавалося, що вона надто довго затрималась у крамниці. Але сьогодні все було інакше. Його слова звучали не як черговий сплеск емоцій, а вирок.

– Андрію, – почала вона, – я ні з ким не переписуюсь. І не дзвоню нікому, крім мами та сестри. Якщо ти про телефон, то просто читаю статті. Або дивлюся, як правильно удобрювати розсаду. Хочеш, покажу?

Вона потяглася до телефону, але Андрій схопив його першим. Його пальці тремтіли, поки він намагався розблокувати екран.

– Код, Олено. Назви код.

– Ти серйозно? – Олена підійняла брови. – Ти правда думаєш, що я тобі зраджую, і лізеш у мій телефон без дозволу?

– Назви код! – він майже кричав, але в його голосі з’явилася тінь непевності.

Олена назвала чотири цифри, дивлячись йому прямо у вічі. Андрій квапливо ввів код, відкрив месенджер, прогортав чати.

Його обличчя поступово змінювалося – гнів змінився замішанням. Він відчинив історію дзвінків, згодом галерею. Нічого. Тільки фотографії їх старого кота Пушка, та скриншоти рецептів з інтернету.

– Ну? – Олена схрестила руки, чекаючи. – Знайшов щось цікаве?

Андрій мовчав, продовжуючи гортати телефон. Нарешті він кинув його на стіл і відвернувся.

– Це нічого не означає, – буркнув він. – Я знаю, що ти щось приховуєш.

Олена похитала головою. Вона втомилася. Втомилася від цих розмов, від його недовіри, від постійного відчуття, що вона має виправдовуватися. Але цього разу щось усередині її клацнуло. Вона зняла обручку і поклала її на стіл.

– Добре, Андрію. Ти хочеш розлучення? Буде тобі розлучення.

Олена сиділа на дивані у вітальні, дивлячись на обручку, яка тепер лежала на журнальному столику. Андрій пішов на роботу, грюкнувши дверима так сильно, що Пушок, їхній старий рудий кіт, підскочив і сховався під шафу.

Тиша у квартирі була важка, майже відчутна. Олена не плакала – сльози давно припинили бути способом справлятися з емоціями.

Натомість вона взяла ноутбук і відчинила документ, який почала писати ще пів року тому. То був список. Список всього, що вона хотіла зробити, але відкладала, тому що «родина важливіша».

Курси фотографії, поїздка в Карпати, купівля нової сукні, яку вона бачила в крамниці, але не наважилася купити, бо Андрій сказав, що вона «надто химерна».

Тепер вона дивилася на цей список і думала: Чому я чекала так довго?

Її роздуми перервав дзвінок. То була сестра Марія.

– Оленко, ти як? – голос Марії був м’яким, але з ноткою занепокоєння. – Мама дзвонила, сказала, що ти вчора була якась не така.

Олена зітхнула. Вона не хотіла розповідати все телефоном, але Маша вміла витягувати правду.

– Андрій хоче розлучення, – сказала вона нарешті. – Говорить, що я йому зраджую. Уявляєш? Я, яка навіть у соцмережах майже не сиджу.

– Та він зовсім збожеволів, – обурилася Маша. – Олено, ти ж знаєш, що він завжди був… ну, складний. Може, це й на краще?

– На краще? – Олена гірко посміхнулася. – Маріє, я два роки намагалася його зрозуміти, підлаштуватися. А тепер він виганяє мене, наче я якась злодійка.

– Ну, знаєш, – Марія помовчала, підбираючи слова, – іноді такі струси потрібні. Ти ж сама казала, що втомилася від його підозри. Може, настав час жити для себе?

Олена замислилась. Марія мала рацію, але прийняти це було складно. Жити для себе? Лунало, як щось з іншого світу.

Вона завжди була «хорошою дружиною», «доброю дочкою», «доброю співробітницею». А хто вона сама по собі?

– Я подумаю, – нарешті сказала вона. – Але поки що мені треба зрозуміти, що робити далі. Квартира його, Маша. Якщо що, то мені доведеться з’їжджати.

– Приїжджай до мене, – запропонувала сестра. – У мене диван не найзручніший, але місця вистачить. І Пушка візьми, я його обожнюю.

Олена усміхнулася вперше за день. Сестра завжди вміла її підбадьорити.

– Дякую. Я подумаю. Але спершу поговорю з Андрієм. Він повинен пояснити, що за маячня у нього в голові.

Увечері Андрій повернувся додому пізно. Олена сиділа на кухні, перед нею стояла тарілка з недоїденою вечерею.

Вона не готувала нічого складного – просто запікала картоплю із сиром, але навіть це здавалося тепер непотрібним зусиллям. Андрій пройшов повз, не дивлячись на неї, і кинув сумку на стілець.

– Нам треба поговорити, – сказала Олена, не встаючи.

– Про що? – він обернувся, але його погляд був холодний. – Ти вже все вирішила? Зібрала речі?

– Ні, – Олена похитала головою. – Я хочу зрозуміти. Ти правда думаєш, що я тобі зраджую? З чого ти це взяв?

Андрій помовчав, потім сів навпроти. Його пальці нервово постукували по столу.

– Мені сказали, – почав він, дивлячись убік. – Загалом, я знаю, що ти зустрічаєшся з кимось зі своєї контори. І не треба заперечувати, Олено. Я не дурень.

– Хто тобі сказав? – Олена нахилилася вперед, її голос став жорсткішим. – Назви ім’я.

– Яка різниця? – Він відмахнувся. – Люди кажуть. Я чув, як ти телефоном шепотіла. І ти завжди така… потайлива.

Олена засміялася. Сміх вийшов гірким, майже істеричним.

– Люди кажуть? Андрію, ти серйозно? Ти віриш якимось пліткам, а мені, своїй дружині, ні? Я шепотіла телефоном?

– Та я з мамою обговорювала, як краще доглядати її фіалки! Ти хоч раз запитав мене, перш ніж влаштовувати сцени?

Він мовчав. Олена бачила, як його впевненість тане, але він не здавався.

– Ти завжди була холодна, Олено. Не дивно, що я почав тебе підозрювати.

– Холодна? – вона встала, не в змозі більше сидіти. – Я холодна, бо втомилася від твоїх причіпок! Втомилася виправдовуватися за те, чого не робила!

– Знаєш що? Ти маєш рацію. Я поверну тобі цю каблучку. Але не тому, що ти так вирішив, а тому, що я сама цього хочу.

Наступного дня Олена зібрала валізу. Невелику, тільки найнеобхідніше: одяг, ноутбук, документи, миска для Пушка.

Кіт дивився на неї з подивом, немов питав, що відбувається. Олена погладила його по голові й прошепотіла:

– Не хвилюйся, старий. Ми впораємося.

Вона зателефонувала Марії та домовилася, що переїде до неї на кілька тижнів, доки не знайде квартиру.

Маша була в захваті, вже планувала, як вони дивитимуться старі фільми та їстимуть морозиво. Олена посміхнулася, але всередині відчувала порожнечу.

Не страх, не розпач – просто порожнечу. Наче частина її життя, яку вона так старанно будувала, розсипалася, і тепер треба збирати щось нове.

Вона залишила обручку на кухонному столі. Поруч поклала записку:

– Ти помилився, Андрію. Але я не переконуватиму тебе. Живи із цим.

Минув тиждень. Олена влаштувалася у Марії, і життя почало набувати нового ритму. Пушок звик до нового помешкання швидко, уподобавши підвіконня в кімнаті Марії, де цілими днями грівся на сонці.

Якось увечері, коли Олена повернулася з роботи, Маша зустріла її із загадковою усмішкою.

– Олено, я тут дещо дізналася, – почала вона, простягаючи сестрі телефон. – Пам’ятаєш, Андрій говорив про плітки?

– Я покопалася. Це його колега, Діма. Той, що завжди хвалиться своїми зв’язками. Він йому на вухо нашіптував, що ніби ти з кимось зі свого офісу крутиш роман.

Олена спохмурніла.

– Діма? Цей хлющ? Для чого це йому?

– А ось тут цікаво, – Марія підморгнула. – Я поговорила з однією знайомою, вона працює з ними. Діма, видно, мітить на місце Андрія.

– Хоче підсидіти його, ось і вирішив підлити масла у вогонь. Розповів йому якусь нісенітницю про тебе, знаючи, що Андрій поведеться.

Олена відчула, як усередині заворушився гнів. Не на Андрія, а на цю підлу гру, в яку її втягнули без її відома.

– І що тепер? – спитала вона, хоч відповідь уже знала.

– А нічого, – Марія знизала плечима. – Ти пішла і це твій вибір. Але, якщо хочеш, можеш влаштувати Андрію сюрприз. Нехай знає, як схибив.

Олена замислилась. Вона не хотіла мститися, але думка про те, щоб поставити крапку, була спокусливою.

За місяць Олена орендувала невелику квартиру у центрі міста. Господиня була не проти тварин, отже труднощів не виникло.

Якось увечері вона написала Андрію. Не довгий лист, не звинувачення, а коротке повідомлення:

– Твій Діма збрехав. Я ніколи не зраджувала. Але дякую, що допоміг мені зрозуміти, чого я хочу.

Вона прикріпила свою фотографію, де вона посміхається на тлі заходу сонця, з камерою в руках. То була не помста, а спосіб показати, що вона рухається далі.

Андрій відповів за два дні. Коротко:

– Пробач. Я був недолугим.

Вона не відповіла. Їй це вже не було потрібно.

Минуло пів року. Олена стояла на набережній, дивлячись на річку. У руках у неї був фотоапарат.

Вона не стала іншою, не перетворилася на героїню романтичних історій. Вона просто почала жити так, як хотіла.

Іноді вона згадувала Андрія, його гнів, його істерику. Але тепер це було, як старий фільм, який вона колись давно дивилася.

Пушок знову уподобав підвіконня, а Олена навчалася через об’єктив бачити світ – яскравий, складний, але повний можливостей.

Вона точно знала, що плітки руйнують, а недолугі особистості, які ставлять тавро, слідуючи цим пліткам – марні люди…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.