Сиджу я якось на роботі, скучаю. Я не нероба, просто в той день у нас полетіла програма і без неї нічого не зробити, ми просто чекали IT-шників і сиділи без роботи. І тут лунає дзвінок. Беру трубку і чую:
– Алло, доню, приїжджай, будь ласка, я впала. Допоможи мені.
Я в ступорі. Голос незнайомий, відчуття, що людина літня і дійсно потребує допомоги.
Я вирішила не кидати трубку, а з’ясувати побільше інформації.
– Що у вас сталося, як я можу допомогти? Назвіть адресу.
Спочатку жінка теж розгубилася, мабуть, зрозуміла, що не туди потрапила, але, через безвихідь, все ж дала мені адресу. Це було зовсім недалеко від моєї роботи. Я розпитала її про те, що трапилося. Вона витирала пил зі шафи, табурет зламався, і бабуся впала, серйозно пошкодивши ногу.
Я попередила шефа, що відскочу ненадовго і помчала на допомогу. По дорозі я набрала номер швидкої і назвала потрібну адресу. Я прийшла на місце, двері були незамкнені. Увійшовши в квартиру, я побачила ту саму жінку. Вона лежала спершись на лікті, нога була явно вивихнута в коліні. Я, як людина далека від медицини, додумалася тільки зробити холодний компрес.
Бабусі було дуже боляче, вона стогнала, з очей струмком лилися сльози. Моє серце стиснулося, я обняла її і, як могла, заспокоювала до приїзду лікарів. Поки нею займалися, я додзвонилася до дочки бабусі і повідомила, в яку лікарню забирали маму. Я сказала, що закрию квартиру і кину ключі в поштову скриньку.
Повернувшись на роботу, я все думала, як там Клавдія Никанорівна. На наступний день я відвідала її в лікарні. Все було добре, вона дякувала мені і кликала в гості. Незабаром її виписали. Я іноді ходжу до неї в гості на чай. Ми подружилися з її дочкою і це одні з найбільш чудових людей, яких я знаю.
Я часто думаю, що було б, якби я тоді кинула трубку? Я ніколи б не дізналася. Хочеться вірити, що, якщо не дай Боже, звичайно, але і моїм батькам хтось колись так допоможе.
Що думаєте?
