Григорій витягнув важку сумку з автобуса і витер піт. Оце спека цього року! Дихати нічим. Він озирнувся. Таке знайоме і водночас забуте місце. Але за душу нічого не тягнуло.

Потрібно подумати про те, де зупинитися. Йти відразу до Риткі він побоювався — а як вона не зрадіє. Звичайно, це малоймовірно, але все ж.

Гриша рушив по доріжці, яка вела до центру села. Там жила його троюрідна сестра. Не бачилися вже років десять, а то й більше, та й дружби особливої не було. Але сестра ж, може і пустить. Добре, що його колишню дружину, Риту, Свєтка недолюблювала, тому, може, і вийде.

Свєтка зустріла його здивованим поглядом:

— Гриш, це ти? І не впізнати! Пузо відростив, мало не по землі волочиться!

Свєта стояла в воротах, уперши руки в боки. Форми у самої Світлани завжди були пишними, а зараз, коли за підрахунками Григорія їй вже під п’ятдесят, вона перетворилася на справжню кулю.

— Та ти й сама, я дивлюся, не останній шматок хліба доїдаєш.

Гриші хотілося відповісти різкіше, але він розумів, що тоді про ночівлю у сестри можна точно забути.

— Ну, я-то що, я по світу не бігаю, як ти. Вдома сиджу. Яким вітром?

Гриша обернувся, не хотів він, щоб раніше часу Ритка про нього дізналася. Треба оглянутися, розвідати все.

— Світлано, щось ти якась негостинна? Може, в будинок запросиш? Що ж я, все на вулиці тобі розповідати буду?

— Ну, підемо в будинок. Вечеряти будеш?

— Не відмовився б.

Світлана пропустила його у двір і міцно зачинила ворота. Хоч і не було прийнято в селі зачинятися, вона завжди все зачиняла. Навіть усі сараї на ніч на замок, хоч і паркан двометровий у неї був.

Сестра з не дуже великим бажанням, але все ж погодилася його прихистити.

— Не знаю, чи правильно я роблю, ти нікому нічого хорошого не приніс.

— Ти зараз про кого? Невже про Ритку?

— І про неї, і про Ваньку.

— Ти ж її не любила, що, думку змінила?

— Змінила, не змінила, але ти вчинив по-свинськи. Як можна було кинути її одну з хворою дитиною?

— Світлано, ну ти-то навіщо? Що ж, я своє життя мав згубити через її дитину-інваліда?

— Так Іван такий же твій, як і її. Вона ж не кинула!

Гриша зітхнув, найменше йому були потрібні нотації від Свєтки.

— Гаразд, навіщо переливати з пустого в порожнє? Я чув, що у Ритки справи йдуть дуже непогано.

Свєта розсміялася:

— Ось чому ти повернувся! Не припав до двору, вирішив знову чоловіком і батьком стати? Ну так… У Рити зараз все дуже непогано. І Ваню вона вилікувала, і будинок новий побудувала, і від кавалерів відбою немає. Так що думаю, обломитися тобі доведеться.

Тут вже Гриша засміявся…

— Та ні… Ти ж не знаєш, як Ритка мене кохала, як по землі валялася, ноги мені цілувала, аби тільки не кидав… Я кілька днів у тебе побуду, оглянуся. Ось побачиш, вона від щастя вибухне, коли дізнається, що я вирішив до них повернутися.

Світлана дивилася на нього і задумливо посміхалася:

— Скільки тебе не було?

— Десять років.

— Ну-ну, я подивлюся. Люди і за один день можуть змінитися.

Гриша почав розпитувати сестру, як це так Рита змогла піднятися.

— Та не знаю я точно. Тут у нас чутки всякі, а толком ніхто нічого не знає. Ритка, після того, як ти поїхав, не спілкувалася тут ні з ким.

Жила закрито, а потім поїхала. Повернулася, роки три минуло, відразу ж новий будинок на ділянці будувати почала, а вже тільки потім ми побачили, що Іван на своїх двох ходить.

Намагалися розпитати, але вона нічого не каже. Живе, і в наш магазин рідко ходить, все більше в місто. У машину стрибнула і поїхала.

— У неї що, і машина є?

— Є. Гарна така, червона.
***
Гриша був не просто здивований, він був вражений. Ритка завжди була тихою, він і вибирав собі дружину, щоб всілякі родичі не заважали жити. Коли дізнався, що вона з дитячого будинку, відразу зробив пропозицію. Вона була красива, подобалася йому.

Жили вони непогано, якби не Іван. Син з’явився на світ, все, як у всіх. А коли був маленький, років п’ять, напевно, йому було, якось дуже невдало впав з велосипеда, і все, як відрізало. Ніби ходити розучився.

Рита відразу сіла вдома. Хоча, яке там вдома? Більше часу вона проводила в лікарні з сином. А всі витрати на лікування лягли на плечі Гриші.

Він старався. Цілих три роки, але скільки можна? Йому тоді тільки тридцять виповнилося, такий вік, коли жити хочеться. Кілька разів він намагався пояснити Риті, що все це лікування абсолютно марне.

— Рито, та зрозумій ти, нарешті, якщо відразу нічого не змогли зробити, то тепер-то вже точно не зможуть. Навіщо без толку переказувати гроші?

— Що ти кажеш? Гришо! Це ж наш син, потрібно хапатися за будь-яку можливість. За будь-яку, розумієш?

— Розумію… Але я не розумію, чому я з ранку до ночі повинен працювати, а навіть штанів нових купити не можу.

Рита злегка здивувалася.

— У тебе ціла шафа одягу. Невже тобі мало?

— Рито, я ще молодий, а працюю просто в повітря. Не знаю, чи довго я протримаюся.

Гриша не помітив, що на своєму невеликому візку до дверей на кухню під’їхав Іван. А коли побачив його очі, то зрозумів, що той все чув. Виправдовуватися не став. Нехай знає і не плекає ніяких марних надій.

А через два тижні, коли повернувся з міста, куди їздив іноді відпочити, вирішив, що досить. У нього вже рік там була кохана. Без дітей, з власною житловою площею. Не писана красуня, звичайно, але нічого така.

Будинок цей вони з Ритою разом купували і ремонтували теж разом. Так що Гриша вирішив-розсудив, що залишить будинок Івану і Риті, і ніхто нікому нічого не винен.

До розмови він готувався ретельно. Поки Рита з Іваном прогулювалися, тобто на колясці по селу, вздовж річки хлопця катала, Гриша збирав речі.

Гроші, які Рита збирала на чергове лікування, теж забрав. Взагалі-то це він їх сам і заробляв. Що там вони отримують? Допомогу копійчану? Ну, це ж смішно.

У нього все якраз було готове, коли Рита і Іван повернулися. Рита відразу на валізи подивилася:

— А що, ти кудись збираєшся?

— Так, Рито, я йду. Не можу так більше жити. Скільки можна? Працюю, працюю, а толку ніякого. Я на таке життя не підписувався.

Рита сіла.

— Як же так… А ми? Як же ми будемо жити? Через два місяці нас чекають у Дніпрі, обіцяли, що цього разу лікування точно допоможе…

— Рито, що ти кажеш? Ну скільки можна вже вірити в цю нісенітницю?

Рита тихо опустилася на коліна.

— Не йди, я прошу, не йди. Тільки не зараз, будь ласка.

Краєм ока Гриша бачив, як до матері котиться Іван.

— Мамо, не треба, не треба, мамочко. Нехай іде…

Гриша висмикнув ногу з рук Рити і зробив крок до порога. Зупинився.

— Гроші я там забрав… Це я заробляв, тому і взяв. Мені теж з чогось жити треба починати. На аліменти не подавай, а то відсуджу половину будинку!

Рита закричала, а він поспішив вийти. Не хотілося слухати, як вона з нього монстра робить.

У той момент, коли зачиняв двері, обернувся і зустрівся поглядом із сином. Це був не дитячий погляд. У ньому читалася відраза і ненависть. Гришові навіть не по собі стало від цього погляду.

Поки згадував, так розхвилювався, що й заснути відразу не міг, незважаючи на те, що Свєтка роздобрилася і навіть пляшечку наливки дістала.
* * * *
– Мамо,ти не бачила мої навушники?

— Ні, Іаане, не бачила. До вісімнадцяти років можна, нарешті, навчитися класти свої речі на місце?

— Ну мамо…

Рита з посмішкою дивилася на сина. Вимахав, вищий за неї на голову. Красень, розумник. Вона пишалася своїм сином, ну і трошки собою. Адже це вона його на світ привела, а ще виховала.

— Іване, ти маму не слухай, ми зараз все знайдемо.

Іван посміхнувся маленькій старенькій.

— Ось завжди ти, бабусю Ніно, мене підтримаєш!

Чомусь відразу прийшли спогади. Як вони залишилися без засобів існування, як Рита гарячково шукала спосіб заробітку. Їй було тоді всього двадцять вісім. Вона намагалася не згадувати, через що пройшла. Ніколи.

Іван майже три роки провів у центрі для таких дітей, як він, а Рита поїхала заробляти гроші.

Як працювала, як жила, краще нікому і не знати ніколи.

І що б вона там заробила, невідомо, але зустріла одну бабусю. Ось вона і допомогла їй. Сама старенька колись приїхала сюди слідом за коханим, якого після в’язниці сюди відправили працювати.

Вже давно коханого не було, давно бабуся не працювала, а все жила. Вислухавши історію Рити, пішла, а через тиждень прийшла. Вона принесла гроші. Грошей було стільки, що можна було зробити три операції. Відразу сказала:

— Навіть не думай відмовлятися. У мене нікого немає. Мені на той світ скоро, все одно розтягнуть, як вороння. А тобі на справу. Їдь. Рятуй сина, та й себе. Ніхто звідси хороше здоров’я не привозив. Ти думаєш, скільки мені років, сто? А мені тільки сімдесят виповнилося.

Рита взяла гроші і поїхала. Синові зробили операцію, а через рік Рита повернулася і забрала Ніну Сергіївну до себе. Старенька плакала, мало не руки їй цілувала. Казала, що сім’ю придбала. Так і жили тепер втрьох.

У дворі загавкав собака.

— Я подивлюся, мамо.

Іван вискочив на вулицю і зник. Рита вийшла слідом і остовпіла. З того боку хвіртки стояв Гриша. Вона швидко поглянула на Івана. Кулаки стиснуті, очі темні.

— Привіт, Рито…

— Здоровіше бачили. Навіщо приїхав?

— Ну, чому ти така груба? Запросила б до будинку, я ж не чужа людина.

— Ти не чужий? Ти чужіший за всіх чужих.

— Чому ти так? Ну вийшло так… Але ж я повернувся, а ти ніби й не рада. Я ж знаю, що не заміжня, значить, чекала…

– Ти вважаєш, що після того ,як ти вчинив ,можно ось так повернутися через десять років?

— Ні, а що такого я зробив? Що, я тебе питаю? Он, живеш приспівуючи, у тебе все добре. І потім… Це і мій будинок теж!

— Це ще з чого?

Рита навіть розгубилася.

— Як це з чого? Будинок у нас був спільний!

— Іди геть! Який спільний? Ти вкрав гроші, які були на операцію дитині, ти залишив нас у такому становищі, що й ворогу не побажаєш, ти не платив ні копійки на сина! Як язик у тебе повертається?

— А що ти хотіла? Що? Мені теж десь жити треба!

Рита побачила поруч із собою сина.У якого в руках була рушниця.

— Іди геть і ніколи не наближайся до нашого будинку!

Гриша помітно злякався, але потім сказав:

— Що ти мені погрожуєш? Не дурень же стріляти. Хто собі життя з молодості псуватиме? Іди геть, коли дорослі розмовляють.

Гриша взявся рукою за хвіртку. Він був задоволений собою. Звичайно, зовсім не такого прийому чекав, але просто так він не піде, нехай хоча б компенсацію платять.

Його ж вигнали геть, як то кажуть, без вихідної допомоги. І куди йому тепер?

Але тут поруч з Іваном з’явилася старенька-божа кульбабка. Це ще хто така? Вона м’яко забрала з рук Івана рушницю.

— Не треба, онучку. Він правий, навіщо ти псувати собі життя будеш, через таке… У тебе все попереду. А ось мені втрачати нічого.
І баба Ніна дуже професійно підняла рушницю вгору.

— Знаєш, я свого часу була найкращою мисливицею, жоден чоловік не міг зрівнятися зі мною. Ну, а вже по такому кабанчику я точно не промахнуся.

І вистрілила в повітря. Гриша підстрибнув, а баба Ніна, посміхаючись, сказала:

– Другий під ноги,третій у коліно.

Гриша підстрибнув, скрикнув і кинувся бігти.
Він обернувся, погрозив кулаком. Усього чого завгодно він міг очікувати, але тільки не такого прийому!

Тут же знову пролунав постріл, і під ногами Гриші виник маленький фонтанчик з камінчиками і піском.

Поліція не змогла знайти ніякої рушниці, а всі сусіди, як один, підтвердили, що були в цей час на вулиці і нічого подібного з того, що написав Григорій, не бачили.