Дощ лив як із відра. Маленька дівчинка, кутаючись у легку в’язану кофтинку, йшла тротуаром у мокрих наскрізь туфлях і думала про одне: «Тільки б мене не знайшли».

Звали дівчинку Наталя, або просто Ната. Хороша дівчинка восьми років, але вже пережила біль втрати. У неї мама із татом пішли з життя. Залишилася бабуся, старенька зовсім, у селі живе. Ната знала з розмов дорослих, що її бабусі не віддали…

Довгими безсонними ночами в дитячому будинку «Весна» вона думала про бабусю , сумувала. Пам’ятала, як вони з мамою та татом їздили її відвідувати. Тоді й дідусь був живий. Двором бігали курчата, у будці жив кошлатий, але добрий пес Полкан.

Куди все поділося, чому життя так змінилося? Що з бабусею? Полканом?

Дівчинка тихо плакала в подушку, згадуючи свою добру і гарну маму, сильного та такого розумного тата. Здавалося, він знав усе на світі і міг відповісти на будь-яке запитання. Навчав любити тварин, водив до зоопарку.

А потім життя ніби обірвалося. Ната вже навчалася у першому класі, коли трапилося горе, трагедія, катастрофа. Усі ці слова маленька дівчинка чула не раз і запам’ятала, як найстрашніші. Вони відібрали у неї маму і тата, розлучили навіки і з ними, і з бабусею Дунею.

“Мені треба знайти її. Як вона там одна у селі? Чому мене їй не віддали?” – думала Ната ночами і вирішила втекти, щоб знайти свою бабусю. Як, вона не знала. Але пам’ятала, що до села вони добиралися електричкою, коли дорога була слизькою. Мама не дозволяла татові їздити ожеледицею так далеко на машині.

А того разу, взимку, Ната якраз у бабусі була. Вони чекали маму з татом, у хаті пахло хвоєю, ялинка стояла в кутку, під нею подарунки. Але мама з татом не доїхали.

Як їй тепер знайти цю електричку? Втекти їй вдалося під час прогулянки. Хуліган Вітька показав їй якось дірку в паркані, вузьку зовсім. Говорив, що сам він не пролізе, але постарається якось її розширити. Ось Ната і спробувала, тихесенько, зникши з очей виховательки.

Знявши кофту і просунувши її спочатку, вона протиснулася між двох дощечок. Вітька казав, що коли голова пройде, то все тіло теж. Вийшло у неї! Схопила кофтинку та бігом через кущі. Добре, що ніхто не помітив!

Але до вокзалу вона так і не дісталася, заблукала. Настав вечір, пішов дощ. Ната опинилася у зовсім незнайомому районі міста. Людей на вулиці було мало, ніхто уваги на неї не звертав. Усі поспішали у своїх справах. Навколо височіли похмурі будинки, але в них не ввійдеш: треба знати код.

Ната сіла на лавку під навіс біля під’їзду і раптом почула писк. Вона нахилилася, і побачила зовсім маленького, наче іграшкового песика. Песик лежав на землі, теж тремтів і тихенько скиглив.Вона взяла його на руки.

– Маленький, тобі теж холодно. Ти голодний, правда? – говорила дівчинка, притискаючи до себе мокрий тремтячий ком.

Дощ стукав по навісу .Вітер шумів у гілках дерев. Зірки та місяць сховалися під товстою ковдрою грозових хмар. Іноді блищала блискавка і гримів грім десь далеко.

Ната намагалася зігріти цуценя і тихо казала йому:
– Знаєш, я завжди хотіла собачку, а в дитячому будинку не можна… Але ми до бабусі Дуні поїдемо, у неї Полкан є, а ти будеш… Тузиком. Я тебе не кину, – говорила вона, а по щоках котилися сльози.

Зате песик перестав скиглити, пригрівся і, схоже, заснув у неї на колінах. Ната витерла очі кулачком і почала думати, як їй вчинити. Треба, мабуть, у поліцію піти та попросити, щоб її відвезли до бабусі до села.

“Ні, вони мене знову до дитячого будинку відправлять, а Тузика викинуть на вулицю”, – розмірковувала дівчинка, як раптом перед нею виросла велика темна постать.

– Так, це хто тут у нас пригорюнився? – запитав чоловік, що підійшов, низьким голосом, але дбайливим тоном.

– Нат-та я, – заїкаючись від страху відповіла дівчинка, – а це мій собака, Тузиком звуть.

– Так, зрозуміло. А де мама? Чому ти тут сидиш так пізно? – спитав чоловік і сів поруч.

Ната низько опустила голову і знову захотілося заплакати.

– Ти загубилася? – Запитав він, і вона кивнула у відповідь.
Чоловік трохи помовчав, а потім сказав:

– Давай так, підемо до мене, зігрієшся, поїси. Тітка Валя, моя дружина, дуже смачно готує. А потім все розповіси нам, і ми вирішимо, як вчинити далі. Згодна?

Дівчинка знову кивнула і відповіла:

– Тільки без Тузика я не піду… І ваша тітка Валя, вона не буде сваритися ?

– За що? За те, що я допоміг Тузіку та його господині сховатися вночі від холоду та дощу? Не буде, пішли.

Ната міцніше притиснула до себе цуценя і пішла за чоловіком. Відчинилися важкі під’їзні двері і м’яко зачинилися ззаду. Вони піднялися на другий поверх, а по дорозі він повідомив:

– Я лікар, з чергування йду. Теж втомився і промок, зараз зігріємось. Мене дядько Слава звуть.

Ната йшла позаду, і їй було не страшно. Чоловік здавався добрим, як їхній двірник дядько Семен. «А якщо тітка Валя прожене, тоді ми з Тузиком у під’їзді переночуємо», – подумала Ната, а дядько Слава вже дзвонив у двері.

Її відкрила жінка в теплому махровому халаті та пухнастих капцях. Дядько Слава пропустив Нату вперед, і дівчинка нерішуче переступила поріг.

– Та-а-а, у нас гості? – Запитала жінка, а щеня дзвінко тявкнув.

– Це Ната та Тузік, Валюшо. Давай їх обсушимо, обігріємо та погодуємо. Загубилися вони.

– Треба в поліцію, Славо, – сказала тітка Валя, проводжаючи Нату з собачкою у ванну кімнату.

– Давай спочатку з’ясуємо обставини, потім подзвонимо.

В’ячеслав із Валентиною були щасливою сімейною парою. Вона викладала у школі українську мову та літературу. Жили добре, головне, дружно та мирно.

Був у них син Олексій, зараз службу в армії проходив. І був один сум на двох. Донечка народилася, але прожила зовсім небагато, вроджений поріг серця.

В’ячеславові довелося нелегко. Донька була такою бажаною! І зважилися на неї пізно, коли Олексій вже школу закінчував. Але так хотілося дівчинку, доньку-крихту, і ось така доля.

Валентина довго приходила до тями від втрати, не могла змиритися. Чоловік лікував, переконував, що ще трохи років п’ять-шість, а там і онуки з’являться.

Але це були лише слова, які хоч і якось підтримували, але вилікувати душу не могли. Рятувала лише робота, де Валентина Миколаївна відволікалася від своїх думок серед гучних учнів. І дуже не любила, коли чоловік чергував допізна. Сидіти одною в будинку, та ще й в таку погоди, як сьогодні, було тяжкувато.

Жінка принесла Наті стареньку піжамку сина, яка дивом збереглася в шафі, висушила феном волосся, а в цей час її чоловік намагався погодувати цуценя. Той тривожно лакав молоко із блюдця, скиглив і шукав очима свою господиню, смішно виляючи хвостиком.

– Так, а тепер сідай за стіл, їж, не поспішай. І ми чекаємо на розповідь, що трапилося, і як ти загубилася.

Ната швидко поїла. Тузик з ретельно витертими лапами і обсохлий, знову лежав на колінах. І дівчинка почала розповідати все начистоту.

– Мами та тата в мене немає. Є бабуся Дуня, вона у селі живе. Стара і одна зовсім. Тільки Полкана має- собака. А я живу у дитячому будинку «Весна». Мене бабусі не віддали, хворіє вона. Ось. А мені її шкода, і я захотіла до неї поїхати, щоб допомагати та жити разом.

– Втекла, значить, – підсумував дядько Слава, Ната кивнула, низько опустивши голову.

Тітка Валя присунула їй склянку з соком і погладила по м’якому золотистому волоссю.

– Але ж ти велика дівчинка й розумієш, що ми просто зобов’язані заявити в поліцію? – Запитав дядько Слава.

– Розумію, – тихо відповіла Ната. – А то у вас негаразди будуть, так?

– Ще які, якщо ми візьмемо і самі відвеземо тебе до бабусі. Ні, Ната. Ми вчинимо так, як належить. А ось до села з’їздимо обов’язково, так Валю? Пізніше, коли все втрясеться.

– А на мене сильно кричатимуть? – Запитала дівчинка.

– Зрадіють, що ти знайшлася! – Почала розмову тітка Валя, – ось побачиш. І ми образити не дамо, поруч будемо.

В’ячеслав дуже довго розмовляв телефоном із кимось, переконував, доводив. Потім буквально присягнувся , що з ранку вони будуть у відділенні, назвав свою адресу, паспортні дані. Попросили дати трубку дружині, вона підтвердила те, що сталося.

Потім Нату поклали спати, і вона миттєво заснула. Тузик спав поруч на килимку. Але рано-вранці, коли тільки розвиднілося, за нею вже приїхала поліцейська машина разом із стурбованою Інною Аркадіївною, директором дитячого будинку. Вони увійшли до квартири, директор схопила Нату на руки і заплакала.

– Наточка, навіщо ти втекла? Ми шукали тебе, боялися за тебе. – Потім подивилася на Валентину та В’ячеслава і сказала: – Дякую вам. Хороші люди…

Нату забрали, і відвели, В’ячеславу довелося поїхати з ними, щоб заповнити та підписати протокол про те, що сталося.

– А Тузік? – Запитала Ната, прощаючись з тіткою Валею.

– Не хвилюйся за нього, не виженемо, – посміхнулася вона сумно. Їй не хотілося розлучатися з цією дівчинкою, але обіцяти їй щось вона поки що не могла.Проте рішення ще вчора ввечері вони прийняли.

В’ячеслав із Валентиною доклали чимало зусиль, щоб не лише вдочерити Нату, а й зробити це якнайшвидше. Була довга бесіда з нею в колі доброзичливої ​​адміністрації. Дівчинка з радістю погодилась йти жити до дядька Слави та тітки Валі.

Вона мріяла про зустріч із бабусею, їй хотілося повернутися в те життя, яке колись було у неї з мамою та татом.

Нарешті, документи були на руках. Нату урочисто проводили, Інна Аркадіївна та деякі хлопці сплакнули , дядько Семен помахав рукою, і її привезли додому.

Дівчинка швидко збігла сходами на другий поверх, а коли відчинила двері, назустріч вибіг пухнастий Тузик і став крутитися навколо її ніг, виляючи хвостом. Ната заплакала від радості.
Ну а незабаром і поїздка до бабусі Дуні відбулася.

Скільки ж щастя одразу! Ні, бабуся не була дуже старою, то Наті так здавалося. Просто погано пересувалась, ноги сильно хворіли.

На онучку надивитися не могла, а її прийомних батьків благословила. Звісно, ​​В’ячеслав чим зміг, допоміг. Звозив нову «родичку» до фахівця. Вона пройшла курс лікування у стаціонарі та повернулася додому з новими силами.Відвідували її іноді, поза увагою не залишали.

І що вже казати про Валентину та В’ячеслава. Вони здобули доньку несподівано , гарну лагідну дівчинку, яка вміє цінувати добро, у всьому слухається та допомагає. І з нетерпінням чекає з армії свого «старшого брата» .

Сім’я – вона тоді справжня, коли у ній живе щастя, а будинок сповнений добром і радістю. ..