Додому Олі не хотілося. Робочий день тридцять першого грудня був коротким, всі її колеги-жінки втекли до своїх дітей, чоловіків і олів’є. Радісні, сяючі, схвильовані, з величезними пакетами мандаринів і пляшкою ігристого – подарунок кожній від Миколи Ілліча.

А Олю ніхто вдома не чекав. І готувати олів’є їй не було для кого. Вона глянула на мандаринову гірку в прозорому пакеті, що височіла на її робочому столі, і зітхнула.

Ні, додому точно не хочеться. Оля зайнялася звітом. Через деякий час до кабінету заглянув захеканий Микола Ілліч у шапці та дублянці нарозхрист – єдиний чоловік у їхньому колективі і за сумісництвом бос.

– О, а ти чого це тут одна? А я дружині подарунок забув, уявляєш? – випалив він і зник у себе в кабінеті.

Хвилин через п’ять з’явився знову.

– Ти чого одна, питаю? Додому чого не йдеш?

– Так я і вдома одна, Миколо Іллічу.

Бос, який збирався ось-ось бігти до дружини, раптом застиг на порозі, потім підійшов до столу Ольги і сів поруч. Кілька секунд дивився на неї дуже серйозно.

– Гаразд. Ольго, ти це припиняй. Новий рік все-таки. Ну чого так дивишся? Свято, веселитися треба. З таким обличчям ти ще довго одна будеш. Жінка повинна посміхатися! Давай-давай, припиняй це, – повторив Микола Ілліч і заметушився над паперами Ольги, витягуючи їх з-під її долонь і збираючи в стопку, – я їх відпустив, розумієш, а вона чого надумала.

– Миколо Іллічу, Ви не турбуйтеся. Я зараз додому піду. Ви йдіть, йдіть до дружини. Я сама все приберу і офіс закрию.

– Точно? – з підозрою запитав Микола Ілліч.

– Ну звичайно!

– Ну тоді я пішов. З прийдешнім!

Оля знову зітхнула. Дійсно, по-дурному це – в офісі стирчати. Треба йти.

“Піцу чи що замовити? – подумала вона, – цікаво, піцерії зараз ще працюють?”

За першим номером слухавку не взяли взагалі. Оля набрала інший, там дівчина радісним голосом повідомила, що вони сьогодні тільки до вісімнадцятої, і привітала Олю з Новим роком. Оля подивилася на годинник – вісімнадцять нуль п’ять.

Набрала ще один номер, вирішивши, що останній. На диво, замовлення у неї прийняли. Оля зібрала папери, одягнулася, захопила мандарини з ігристим і вийшла з офісу.

І тут же у неї перехопило дух – так чудово було на вулиці. Зимове повітря трохи охолодило щоки, під ногами приємно поскрипував сніг.

Ліхтарі світили на повну потужність, і всюди-всюди блимали різнокольорові лампочки. Люди поспішали по домівках, навантажені пакетами і коробками. Ще працювали магазини, і любителі все відкласти на останній момент вибирали подарунки. Оля відчула, що її поступово заповнює ця метушлива святкова атмосфера.

“Та що ж це я!” – дорікнула собі вона і рішуче ступила в двері супермаркету, що розкрилися перед нею.А незабаром розбирала покупки у себе на кухні.

“Сподіваюся, картопля зваритися встигне”.
Оля увімкнула телевізор, повісила на вікно щойно куплену гірлянду, встромила вилку в розетку. Уздовж рами побігла, переморгуючись, весела різнокольорова змійка. Оля зробила короткий танцювальний рух з піднятими вгору руками і пішла готувати новорічний бенкет.

“А що! Для себе коханої!”

Поки на балконі остигала картопля для олів’є, на столі з’явилися бутерброди з ікрою та з її улюбленою червоною рибою. Куплені в супермаркеті м’ясні делікатеси тонкими скибочками перекочували на величезне плоске блюдо і були там красиво розкладені на кучерявому салатному листі. Тарілочка з сирними кубиками. Ананас. Миска з мандаринами від Миколи Ілліча.

Через півгодини був готовий і олів’є, на сковорідці приємно шкварчали курячі ніжки. Оля підкотила до дивана журнальний столик, накрила великою ажурною серветкою і почала носити тарілки з їжею. Поставила келих і склянку для соку, біля тарілки поклала ніж і виделку. Відійшла на пару кроків і критично оглянула результат, немов старалася для гостей.

О двадцять третій тридцять пішла відкривати ігристе, як раптом задзвонив домофон.

– Піцу замовляли? – пролунав енергійний чоловічий голос.

“Господи! Зовсім забула!”

– Звичайно! Піднімайтеся, – відповіла Оля, натискаючи на кнопку.

– Проходьте. Скільки я Вам винна? – запитала вона у симпатичного молодого чоловіка з квадратною коробкою в руках.

– Анітрохи. Забирайте так, це подарунок.

У нього була приємна щира посмішка.

– Але я не можу. З Вас же потім віднімуть.

– Не віднімуть. Запевняю Вас. Це компенсація за таку пізню доставку. Візьміть вже, нарешті, Вашу піцу.

Оля виявила, що досі тримає в руках пляшку ігристого, яку не встигла відкрити.

– Потримайте, – попросила вона, простягаючи чоловікові пляшку і одночасно беручи коробку з піцою, – я тільки віднесу піцу на кухню.

– Не дуже-то Ви схожі на кур’єра, – сказала Оля, повернувшись.

– А я і не кур’єр, – відповів чоловік, продовжуючи посміхатися, – я господар піцерії. Просто я всіх своїх співробітників раніше відпустив . Ну… Новий рік же. А у них сім’ї. А потім дивлюся – в базі Ваше замовлення висить невиконане. Ось і вирішив сам його відвезти. Мене-то все одно ніхто не чекає, на відміну від піци. Правда, в дорозі затримався.

– Десять хвилин залишилося! – вигукнула Оля, – відкривайте! Що Ви в нього вчепилися, треба ж за той, що минає встигнути випити!

– О, без проблем. Келихи у Вас знайдуться?
Поки Оля ходила за келихами, пролунав гучний хлопок.

– За той, що йде!

– За той, що минає!

Вони легенько цокнулися і випили напій, що пузирився.

– Ой, що ж ми наробили!

– Що таке? – злякався чоловік.

– А що ж таке! Ви випили ігристе! Але Ви ж за кермом!

– Точно, – чоловік знову широко посміхнувся.

– І як Ви тепер поїдете?

– Виходить, ніяк!

– І таксі викликати нереально…

– Ага. Нереально, – радісно повторив чоловік.

– Знаєте що? Швиденько знімайте взуття і проходьте, а то ми так і зустрінемо Новий рік в передпокоїі!

– Ого, а у Вас затишно.

– Наливайте швидше, Президент вже закінчив!

– Ну, з Новим роком… е-е-е

– Оля, – підказала Оля.

– З Новим роком, Олю! А я Олег.

– З Новим роком, Олеже! Спробуйте олів’є, я сама готувала. Правда, у мене тільки один прилад. Зараз принесу. Хоча, їжте прямо з салатника, – Оля говорила без зупинки, і їй чомусь було дуже весело.

Їй подобався Олег, подобалося, що з ним так легко і просто.

– Ммм, з салатника ще смачніше. Олю, а у Вас чорного хліба не знайдеться? Я голодний, як… як не знаю хто.

– Звичайно, знайдеться!

Коли Ольга повернулася з хлібом, Олег тримав у кожній руці по курячій ніжці.

– Вибачте, не втримався, – сказав він з набитим ротом, – дуже смачно. Олю, а Ви вмієте готувати!

– Як я рада, Олеже. Я ж думала, що все пропаде. Бачите, скільки всього наготовила. Одна нізащо б не з’їла.

– Як одна? Я Вам допоможу!

– Допомагайте швидше!

Оля теж відчула, що зголодніла.
Вони їли олів’є, зачерпуючи його прямо з салатника, запивали ігристим, дивилися новорічне шоу і весело базікали про всякі дрібниці.

– Здається, ми випили все ігристе!

– У мене в машині є, я принесу!

– Ні, ні. Я з вами!

– Повітря яке чудове, – сказала Оля, розкинувши руки.

Вони стояли біля машини Олега.

– Знаєте що, Олю? Виходьте за мене заміж! Не зараз, звичайно. Через рік! Вам же треба дізнатися мене краще.

– Сподіваюся, Ви жартуєте.

– Навіть не сподівайтеся!

– Тоді я обіцяю подумати.

– А поки що продовжимо святкувати?

Оля радісно кивнула, Олег взяв з машини пакет, і вдвох вони вирушили продовжувати свято.

– За ніч впораємося.

Через рік вони зустрічали вже Новий рік,як сім’я. Одружилися напередодні!Ніхто з них і не міг подумати,що з ними станеться таке диво в Новорічну ніч…