Наталка прийшла в гості до матері. – Ну, про що ти хотіла поговорити? – запитала вона з порогу. – Проходь на кухню, я зробила чай, за чаєм усе і розповім, – привітно сказала мама. Наталка пройшла на кухню, сіла за стіл, зробила ковток чаю. – Доню, у мене для тебе дві новини, – почала здалеку мама. – Щось сталося? – захвилювалася донька. – І так, і ні… Наталю, я тільки про одне попрошу, сприйми мої слова спокійно, – якось підозріло сказала мати, потім зупинилася, зібралася з духом, а потім виклала свою «новину» доньці. Наталка вислухала матір і…ахнула від почутого.

– У мене для тебе дві новини. Я вагітна. А ось тобі треба зробити процедуру, – мама говорила так спокійно, ніби диктувала рецепт.

Наталка мало не випустила телефон із рук. Вона… не дочула?

– Що?! – вона схопилася з стільця. – Ти що таке говориш? Це якийсь жарт?

Марина повільно поставила чашку на блюдце, промокнула губи серветкою і тільки потім підвела очі. Здається, вона не відчувала ніякого збентеження чи сорому. У її погляді була лише холодна, розважлива впевненість.

– Наталю, ти ж доросла дівчинка. Ти повинна розуміти: я не впораюсь сама. Мені сорок п’ять, батько дитини пішов, підтримки немає. А в тебе є чоловік, стабільність, житло. А головне – у тебе повно часу.

– Так я вже вагітна! Ти ж знаєш! – у Наталки затремтіли пальці. – Ти взагалі розумієш, що ти несеш?

– Звісно. Саме тому я розмовляю з тобою. Давай подивимося правді у вічі. Ми з тобою не потягнемо двох дітей, один одного тягтимемо на дно. З тобою я не змогла пізнати радості материнства, то дай мені хоч зараз прожити це.

Наталя застигла від шоку. Не змогла пізнати радості материнства? А чим усе це тоді було? Репетицією?

Вона зробила кілька кроків по кухні, потім різко зупинилася, вчепившись руками в спинку стільця.

– Мамо… Ти… Ти ж завжди казала, що чекаєш на онуків. Що хочеш допомогти, посидіти, побачити. Що ти будеш поряд!

– Я й буду поряд. Але не зараз. У мене термін майже такий самий, як у тебе. Просто ти можеш почекати, а я ні. На жаль, час не на моїй стороні.

Все тіло наче стисло. Земля наче пішла з-під ніг. Наталя не чекала такої зради від рідної матері. Людини, яку вона вважала своєю опорою, тепер просила таке…

Наталя навіть не хотіла формулювати цю думку. Вона судорожно ковтала повітря, відчуваючи, що зараз чи сяде, чи опуститься на підлогу.

Марина ж сиділа прямо, з рівною спиною та руками на колінах. Вона ніби робила звіт перед аудиторією. Здається, мати почувала себе спокійною.

– Наталю, зрозумій. Я ростила тебе сама, без чоловіка. Я дала тобі все найкраще: дорогий одяг, заняття у гуртках, навчання в інституті. Пам’ятаєш, як я пішла на другу роботу, коли тобі треба було ставити брекети? А тепер допомога потрібна вже мені.

Наталка раптом згадала, як мама поверталася додому аж глибокої ночі. Як, незважаючи на втому, встигала зварити суп на сніданок та випрасувати шкільну форму. Як ніколи не скаржилася.

Дала все найкраще… Наталка навіть не могла посперечатися. Вона носила зручне шкіряне взуття, яке не натирало ноги. Кожні два роки мати купувала їй новий смартфон. Не айфон звісно, але як мінімум Самсунг. У Наталки був комп’ютер, планшет, плеєр… До випускних іспитів вона готувалася з репетиторами.

Продовжувати список можна було безкінечно.

Особистого життя у мами справді не було. Майже не було. Рідкісні спроби швидко сходили на побачення. Наталя тоді була ще підлітком і думала, що просто не складається. Тільки потім, ставши старшою, зрозуміла: мама відкладала життя. Чекала, коли буде вільна. Коли не доведеться обтяжувати чоловіка дочкою. Коли не доведеться приводити чужу, людину в будинок.

Мама і справді поклала все на вівтар заради Наталки.

Це виглядало благородно. Раніше. Але тепер мама хотіла взяти її свободу, її щастя, її дитину та обміняти все це на своє.

Наталка розвернулась і пішла до дверей.

– Пробач, але я не збираюся робити процедуру. Навіть не розглядай це як варіант.

Марина стримано кивнула, явно не до кінця приймаючи цю відповідь.

– Я розумію, що ти на емоціях. Подумай! Я даю тобі два дні. Потім поговоримо спокійно як дорослі жінки. Сподіваюся, ти ухвалиш правильне рішення.

Наталка не відповіла. Вона буквально вибігла до під’їзду. Прохолодне повітря увірвалося в легені, але навіть воно не могло вгамувати гнів, що кипів усередині неї.

Пізно ввечері, вже вдома, вона сиділа на краю ліжка у темряві. Ігор був на роботі, на чергуванні. Вона гладила свій животик. Він був ледь помітний, але вже був. По щоках потекли сльози.

Наталя не знала, як виплатити нав’язаний їй борг.

Вона не витримала відчаю, що наринув на неї, і все-таки зателефонувала чоловікові, щоб поділитися з ним. Наталка коротко окреслила ситуацію.

– Вона сказала тобі що? – Ігор, незважаючи на пізній час, одразу підбадьорився чоловік.

– Вона вагітна. І хоче, щоб я зробила процедуру, – тихо відповіла Наталка.

– Просто супер! – не витримав він. – Тобто нам, дорослим людям, із нормальною роботою, заощадженнями та планами… тепер не можна народжувати, бо їй раптом захотілося пограти у дочки-матері?

Наталка мовчала. Слова тут були марними, але вона була рада тому, що хоч хтось у її маленькій сім’ї поділяє її думку.

– Ні, Наталко, – сказав він твердо. – Ми не підемо в неї на поводі. Нормальна мати навіть не запропонує таке. Ми з тобою не підлітки. Ми пройшли через аналізи та спеціалістів, заздалегідь підготували ґрунт під декрет. А що вона? Лягла в ліжко до першого чоловіка, що трапився, швидко зробила справу і тепер хоче перекласти все на нас? Ну, вже ні.

Так, вони справді готувалися. Дуже ретельно. Колись, ще до заміжжя, Наталя прямо обговорила з Ігорем, що він думає про дітей. Він сказав, що хоче двох. Він планував спочатку трохи стати на ноги, але не затягувати.

– Я не хочу, щоб нам було по шістдесят, коли дітям буде двадцять, – сказав він тоді. – Я хочу повноцінно брати участь у їхньому житті: допомагати з роботою та грошима, сидіти з онуками, збиратися на сімейні застілля. А не телефонувати раз на тиждень, бо на більше просто немає сил.

Наталя не заперечувала. Їй і самій хотілося велику родину. Вона поставила лише дві умови: вони мають добре заробляти, щоб забезпечити обох дітей, а ще щоб діти не були майже ровесниками. Це надто складно. Нехай одна дитина стане хоча б трохи самостійною, потім вже можна буде подумати про другу.

Зараз Наталка теж кивала, погоджуючись із чоловіком, але їй все одно було не по собі. Вона виросла в атмосфері вічного обов’язку. Він нагадував протяг: його не бачиш, проте постійно відчуваєш холод.

– Ти наче правий… – ледве чутно сказала Наталка. – Але ж вона справді старалася заради мене. У мене було все, а в неї нічого. Я думала, що коли виросту обов’язково допоможу їй. А тепер…

– Наталю, заспокойся! – зупинив він її. – Ти допомагаєш. Ти нічого не просиш, навіть не відмовляєшся підтримувати. Але ж у розумних межах!

Секунд десять Наталка чула тільки галасливі видихи. Чоловік буквально ледве стримувався від обурення.

– Послухай. Ти не просила, щоб тебе народжували, – продовжив Ігор вже спокійніше. – Бути матірʼю – не велика жертва, а обов’язок. Інакше й народжувати не треба. А вже просити від дочки таке… Та це гора нелюдяності!

Слова Ігоря стали бальзамом на душу. Наталя відчула, як нервове виснаження змінилося втомою: тепер їй хотілося спати.

Спочатку вона пішла у ванну кімнату. Там Наталя випадково зачепила маленьку скриньку, що стоїть на полиці. Білу, із сердечками. У ній вони вирішили зберігати всі пам’ятні «скарби», пов’язані з їхньою дитиною. Наприклад, перший зубчик, що випав. Поки що там був лише тест на вагітність. Той самий, із двома смужками.

Їй раптом згадалося, як вони сміялися і обіймалися, коли Ігор дізнався про все.

– Ну, все, тепер ми зовсім сім’я, – сказав їй тоді чоловік.

З того моменту він став ще… серйознішим, чи що. Зрілішим, дорослішим. Він ходив із дружиною на УЗД, брав участь у виборі речей, навіть виявив бажання бути присутнім на пологах.

Речі… Вони вже закупили якийсь одяг. Наталя наперед запасалася присипками, памперсами, кремами. Дещо вони не встигли прибрати в шафу та ящики, але Наталку це не дратувало. Навпаки, вона щоразу дивилася і розуміла, що на порозі нового етапу життя.

Після душа Наталя лягла на ліжко та обняла себе руками. Зовні стукав дощ. На стіні проступали тьмяні відблиски від вуличних ліхтарів.

– Я тебе не віддам. Нізащо. Навіть якщо мені скажуть, що я комусь щось винна, – тихо шепотіла вона, погладжуючи животик.

У призначений день Наталя прийшла до матері сама, без Ігоря. Вона нічого не сказала йому. Це її боротьба, і вона повинна вистояти в ній з гідністю. По можливості не втратити матір, але й не втратити себе.

Марина зустріла її з притиснутим телефоном до вуха. Вона щось обговорювала з подругою про пологовий будинок, але побачивши доньку майже відразу поклала слухавку.

– Я вже думала, ти не прийдеш, – сказала вона. – Час іде, на пізньому терміні робити процедуру складніше.

Наталя ледве стрималася. Вона просто мовчки зайшла на кухню і опустилася на стілець, чекаючи. Схрещені руки видавали її настрій.

– Я не хочу з тобою сваритися, Наталко. Я просто не розумію. Я віддала тобі всю свою молодість. Усю. Поки інші жили, я працювала. Поки твоя бабуся фотографувала тебе на ранках, я мила підлогу. Я в кафе перший раз нормально сходила тільки після сорока. А тепер, коли я схопилася за останній шанс… ти хочеш мені відмовити?

Наталка мовчала та слухала. То була не просто маніпуляція. То був крик душі. Тільки Марина вішала провину за втрачені можливості на дочку і називала це подвигом.

– Якби не ти, у мене давно була б родина. Повноцінна, із чоловіком, з кількома дітьми. А що я отримала? Нескінченні робочі зміни та самотність. Невже ти не можеш хоч трохи потерпіти заради мене? Я терпіла набагато довше.

Наталя шумно видихнула, збираючись із думками.

– Мамо… Не я вибирала тобі ненадійних чоловіків. Не я вибирала, з’являтись мені на світ чи ні. Я, звичайно, дуже вдячна тобі за те, що ти дала мені життя, нормальне, а не в злиднях. Але це не привід тепер забирати моє життя та життя моєї дитини натомість.

– Ось якою монетою ти вирішила мені відплатити? – Марина відсунулася від столу. – Я від усього відмовилася заради тебе! Я поставила тебе на перше місце! А ти тепер мене кидаєш?

– Я тебе не кидаю. Ми надсилатимемо тобі гроші, скільки зможемо. Орієнтовно – тисяч десять на місяць.

– Та що на ці десять тисяч можна купити? Навіть на памперси не вистачить!

– Мамо, почуй мене. я хочу допомагати, а не жити чужим життям. Я не переїжджатиму до тебе, щоб няньчитися з дитиною. Я не проситиму свого чоловіка горбатитись за трьох. Я дам рівно стільки, скільки зможу. Решта – сама. Ти доросла людина і маєш відповідати за свої рішення.

Марина відвернулася і підібгала губи.

– Якщо щось трапиться – не звертайся до мене, – сухо кинула вона.

Наталка просто кивнула і пішла до виходу. Більше вона не збиралася ні сперечатися, ні виправдовуватися.

Вдома її зустрів запах тушкованого м’яса та тиша. Ігор переглядав сайти у пошуках колиски. Почувши кроки, він обернувся.

– Що, була в неї? Без мене? – Поцікавився він, побачивши вираз обличчя Наталки.

– Так, – підтвердила вона. – Тепер ми зобовʼязанні тільки своїм дітям. Решта – по можливості.

Ігор зітхнув, але зрозумів, що сварити тещу вже марно. Він підійшов, обійняв дружину і поклав руку на її животик. Наталка заплющила очі. Вона все ще була вдячна матері, але обрала бути вільною.