Під деревом лежав собака, брудний, виснажений, він був прив’язаний до дерева. Обдираючи пальці, Женя розплутувала мокрі вузли.

Звільнивши мотузку, вона змогла нарешті роздивитися тварину. Те, що вона побачила, її вразило.

Женя йшла, не розбираючи дороги. У голові звучало тільки: «Жаль, занадто пізно… ми нічого… нічим… не можу сказати, але вам треба упорядкувати всі справи… знеболювальне… жалкую… тільки диво…»

Слова лікаря пролунали, як грім серед ясного неба, діагноз був несподівано різким, гучним, не знаючи помилування. Хоча називають його «тихим».

Цей «тихий пожирач» підкрався непомітно. Може того року, коли Женя не вступила до медичного, і мрія луснула, як мильна бульбашка.

А може, коли її мама, послизнувшись за будинком, пролежала на морозі майже три години, і після цього, не приходячи до тями, тихо пішла за кілька днів. А може… а може…

Цих “може”, думала дівчина, набирається дуже багато. І що конкретно послужило спусковим механізмом – невідомо.

– «Упорядкуйте справи», – звучало в її голові. – Ех, які тепер справи – дітей немає, стану теж, нікому й нічого не винна. Тільки чекати, тільки чекати… тільки диво…

Женя не помічала, як по обличчю котяться сльози, автоматично скидаючи їх тильною стороною руки.

Вона вже вийшла за лікарняні ворота, пройшла довгу алею, густу тінь якої дарували величезні тополі. Наближалася вулиця, дорогою мчали машини. Усі кудись поспішали.

– Усі вони поспішають жити, а я… – з жалем зітхнула дівчина.

Раптом різко накотилася втома, серце закалатало сильно-сильно, і вона зупинилася, оперлася рукою на стовбур великого дерева.

Хвилина, дві, три, серцебиття прийшло в норму. А ось і таксі. Додому, додому. Там рідні стіни, там спогади, фотографії.

Через дорогу від будинку, де мешкала Женя, починався ліс. Сюди ще не дісталися новобудови, і старий район дихав свіжим повітрям – берези, ялинки, сосни, трави, кущі, гриби.

Женя любила гуляти лісом, він надавав їй сили, дарував тумани, спів птахів, павучків на ніжних павутинках.

Ось і сьогодні дівчина зібралася прогулятись. Вона вдягла дощовик, небо хмурилося, накрапувало. Ліс зустрів її несподіваною тишею. Природа ніби причаїлася в очікуванні грози, навіть мошкари, настирливої ​​та дрібної, не було.

Женя йшла та йшла, один поворот, інший, третій. Вона не помітила, як зайшла далеко в ліс, раптом їй стало ніяково, щось важке ворухнулося в душі.

Вона завмерла, прислухаючись, чи до світу, чи до себе. Щось її непокоїло, хвилювало. Дівчина уважно дивилася на всі боки. Вона шукала те, що її напружувало.

У глибині, за кілька метрів від стежки вона побачила якусь купу, і купа ця ледь помітно ворухнулася. На мить Жені здалося, що вона почула стогін. Тихий, непомітний.

У два стрибки вона опинилася поруч із купою.

– Що це? А-а, собака, – скрикнула дівчина.

Під деревом лежав собака, брудний, виснажений, він був прив’язаний до дерева. Обдираючи пальці, Женя розплутувала мокрі вузли. Звільнивши мотузку, вона змогла нарешті роздивитися тварину.

Те, що вона побачила, її вразило – у собаки в паху була пухлина. Велика, з кулак. Женя притулилася до дерева і завмерла, сльози душили дівчину, руки розмазували вологу по обличчю, залишаючи чорні розводи від бруду.

Заспокоївшись, Женя сіла навпочіпки й спробувала поговорити з собакою, але та тільки стогнала. Сил розплющити очі у хворого собаки не було.

Знявши з себе дощовик та олімпійку, Женя зробила ковдру, в яку акуратно переклала собаку. Невелике тіло було майже невагоме. Женя рвонула в місто.

Лікарі були приголомшені, побачивши тварину, але зайвих питань не ставили.

– Аналізи, УЗД, рентген, все, що треба, робіть, я хочу їй допомогти, – видихнула дівчина і, сівши на канапу, знепритомніла.

Собаку залишили для обстеження у клініці, а Женю відправили додому.

Наступного ранку дівчина була біля воріт клініки. До неї вийшов хірург і сказав, що висновки робити рано, собаку приведуть в кращий стан, обстеження займе кілька днів.

– А поки не хвилюйтеся, тут їй буде добре. До речі, ви в курсі, як звуть собаку і що вона породиста?

– Не знаю, я її знайшла у лісі, брудну, хвору, прив’язану до дерева.

– У вашої підопічної є тавро, що погано читається, але ми з’ясували, чия вона. – І молодик простягнув Євгенії аркуш із цифрами.

– Там же я написав і номер свого телефону. Ваш є в адміністратора. Як щось проясниться – я подзвоню.

Женя сиділа біля собаки, поки тому робили крапельниці, гладила, щось шепотіла на вухо. Собака був байдужим, він ніяк не реагував на лікування, на ласку, на їжу.

– Не хоче жити, – прошепотіла медсестра, – переживає. Зрада ця… знаєте… ми ж дзвонили, а вони кажуть – не було у нас жодного собаки.

Тим часом всі результати були готові. Хірург зателефонував Жені та попросив зустрітися увечері, після роботи.

– Не тягтиму – ситуація ахова, практично безнадійна. Тим більше, що собака не хоче жити. Якби була надія, бажання їсти й пити, і турбота люблячої людини, то можна було б ризикнути.

Хоча і в цьому випадку тільки диво… – він замовк, – скільки їх пройшло через мої руки, а кожна, як перша, не можу звикнути …

– Спробуймо, – Женя схопила лікаря за руку. – А що, як диво станеться?

З ранку Женя сиділа біля собаки, та згасала на очах. Женька плакала, щось шепотіла їй, гладила по голові, чухала за вухами, брала в руки собачу морду, намагаючись зазирнути в байдужі очі.

– Якщо ти не будеш жити, то я не буду, – почула медсестра.

Вона обернулася і побачила, як дівчина спиною притулилася до стіни й заплющила очі, по її обличчю текли сльози. Медсестра швидко відвернулася і шморгнула носом.

Женя відчула, як собачий язик слабко лизнув її руку. Женя присунула до собаки миску з водою.
Оперативне втручання тривало вже третю годину. Женя чекала. Вийшов стомлений лікар.

– Все пройшло успішно, але це не дає жодних гарантій. Зараз собака під наркозом, але краще, якщо ви будете поряд, коли вона прокинеться. Можливо, сьогодні сталося диво, сподіватимемося.

Період відновлення Марвела був складним. Женя назвала собаку Марвел – диво. Температура, ліки, безсонні ночі, ін’єкції.

Минуло чотири місяці. Осінь набирала обертів. Женя та Марвел уже довго гуляли лісом. Собака зрозумів, що цього разу його там не покинуть і все більше прив’язувався до нової господині. А ось господиня…

Женя з жахом думала, що буде із собакою, коли її власна хвороба зробить свою страшну справу. Вона почала підшукувати сім’ю для собаки. І ось уже було призначено зустріч.

Дівчина попросила про зустріч увечері, бо зранку їй треба було поїхати в лікарню. Аналізи були готові, повторне обстеження самої Жені було завершено.

– Завтра я дізнаюся правду. Страшно, але треба. Треба встигнути, щоб Марвел звикла до нових рук. Боже мій, як страшно… .

Після безсонної ночі Женя відчувала апатію, тільки собака її хвилювала. Медсестра покликала дівчину до кабінету завідувача відділення.

– Ви знаєте, ваші результати мене здивували, – оксамитовий голос лікаря проникав просто в душу. – Таке рідко трапляється, але схоже, що у вашому організмі відбулися зміни.

– Позитивні зміни – у вас є ремісія. Вам потрібно бути під нашим наглядом. Сподіваюся, що психологічно ви відновитеся швидко. Прийміть наші вітання! Таке, знаєте, диво!

Вдома Женю зустріла радісна Марвел. Вона скиглила, виляла хвостиком, наче говорила: «Де ти була так довго? Я ж хвилююсь!».

Дівчина сіла на підлогу і цілувала лагідну собачу морду.

– Марвел! Ти – диво! Ти – моє Диво! – Вони довго ще сиділи на підлозі обійнявшись.

Чи є на світі більше щастя, ніж усвідомлення того, що Всесвіт дарує нам час, а ми – любов одне одному?

Женя врятувала Марвел, а Бог змилостивився над дівчиною. Тож, не будьте байдужими – вам це зарахується…

А ви що думаєте з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.