Не можу я її ось так просто вигнати. Ну і що, що мама мені все залишила? І не важливо, що Марта не завжди себе добре поводила, – думала собі Ганна дивлячись на Марту, що прийшла з похиленою головою у відчаї.

Ганна й Марта були рідними сестрами. Старша, Марта, ще зі школи мріяла про місто. А Ганна – навпаки: їй більше до вподоби були тиша саду, запах сінокосу і мамина печена картопля зі сметаною.

– Як підросту, втечу звідси, – казала Марта, розплітаючи косу перед дзеркалом. – В цьому селі життя нема.

– А хіба тут погано? – тихо питала Ганна. – У нас же все є.

– Все, тільки не майбутнє.

Марта справді втекла першою. Ще після школи поступила в коледж у Львові, потім знайшла роботу, вийшла заміж, осіла в місті. Спочатку дзвонила часто, слала пакунки, приїжджала на свята. Але з роками все рідше. А потім – лише коли щось було потрібно.

Ганна ж залишилась. Спочатку – щоб допомогти по господарству. Потім – бо батько захворів. А потім – бо мамі вже важко було на ноги ставати. І так минали роки. Вийти заміж Ганна не встигла – то не до того було. А коли й з’являвся хтось, то відлякувало те, що з дому не виїде – мусить батьків доглядати.

– Ти собі життя псуєш, – якось сказала Марта, приїхавши на свята. – Мама ще ж не стара, могла б дати собі раду.

– Ти знаєш, як вона ночами задихається? Як тато вже третій рік майже не ходить?

– То чому не здамо їх у якийсь догляд?

Ганна аж почервоніла:

– Це ж наші батьки!

Марта знизала плечима, ніби нічого страшного не сказала. І вже наступного ранку знову зникла, залишивши по собі лише сліди від черевиків у ґанку та кілька банок варення в пакеті.

Коли батька не стало, Марта приїхала. Стояла біля труни в новій шубі й мовчки витирала очі. Але не допомогла ні в організації похорону, ні в прибиранні двору. Все лягло на плечі Ганни – як і завжди.

Мама після смерті чоловіка зламалась, згасла на очах. І Ганна, наче дитину, поїла її з ложечки, мила, вкладала спати, гладила по голові. Часом ночами плакала: не від втоми, ні – від безпорадності. Здавалося, світ забув, що вона існує.

Марта тим часом жила “столичним життям”: влаштувала дитину в престижну школу, міняла авто, постила фото з відпусток – Туреччина, Італія, якісь спа-комплекси. А в село приїжджала раз-два на рік. Не з подарунками, а з порожніми торбами – брати закрутки, овочі, сметану, іноді навіть заморожене м’ясо.

– Це ж мамина, – казала з усмішкою. – А їй уже не треба так багато.

Ганна тільки стискала губи. Не сперечалась – не хотіла сварки. Вона давно перестала щось просити, чекати подяки чи допомоги.

Мами не стало восени. Листя з дерева падало прямо на її стареньке вікно, і в тому було щось символічне – ніби й вона з цим листям прощалася зі світом.

На похорон Марта приїхала з чоловіком. Ганну обійняла холодно, без тепла, без співчуття. І знову – у всьому розпоряджалась, мов старша господиня: “це винесіть туди”, “оце тут поставте”, “а отам прибрати треба”.

Після поминок, за столом, Марта підняла чарку і сказала:

– Ну що, Ганно, хата тепер твоя. Але ж ти сама тут не житимеш, треба буде продати. Гроші поділимо.

Ганна не повірила своїм вухам:

– Ти ж навіть не жила тут! Я все життя за батьками дивилась, все утримувала.

– Але я – теж дочка, – спокійно сказала Марта. – По закону маю право.

Ганна мовчки вийшла з-за столу.

Хату Ганна не продала. Виявилося, що мама залишила заповіт на неї. їїЗнайшла нотаріуса, оформила документи. Марта ще кілька разів телефонувала, кричала, погрожувала судами. Але потім зникла.

У дворі стало тихо. Ганна садила квіти, варила варення, розмовляла з котом. Вечорами сиділа під яблунею, яку посадив батько. Іноді плакала. Але не жалілась.

Люди в селі її любили, казали: “Не заслужила вона такого.”

Через кілька років у селі відкрили нову амбулаторію, і Ганна влаштувалася там санітаркою. Невелика зарплата, але душа мала заняття. Її поважали, цінували. І навіть новий лікар, самотній чоловік після 50, все частіше залишався поговорити.

І хоч життя було скромним – Ганна відчувала: вона не втратила себе.

А Марта? Якось навесні з’явилась – несподівано, в пальті не по сезону, з блідими руками.

– Ганю… Можна зайду?

Виявилося, розлучилася, донька поїхала вчитися за кордон, залишилась сама в квартирі.

– Я приїхала, бо тут… спокійно.

– Ти ж завжди казала, що тут життя нема, – тихо відповіла Ганна.

Марта опустила очі:

– Я помилялась.

Ганна не сказала нічого. Просто подала чашку чаю. Бо це ж сестра, рідна людина…