— Втім, тепер ти можеш на мене розраховувати. У біді не залишу. Тим більше що котів і кішок я просто обожнюю, а людей, які їм допомагають, вважаю справжніми героями. І так, дякую тобі, що ти цього малюка врятувала

Маргарита Іванівна вже зібралася йти, як раптом почула дивний шум у спальні.

— Ти не одна, чи що? — нахмурилася господиня квартири і несхвально подивилася на Анну. — Я ж просила нікого не приводити!

Жінка швидко підійшла до спальні, рішуче відчинила двері і…

…від несподіванки завмерла.

— Господи-і! — схопившись за серце, Маргарита Іванівна з жахом дивилася в бік вікна.

Анна стояла поруч, винувато опустивши очі. Мабуть, розуміла, що серйозної розмови не уникнути.

*****
Настрій у Анни був просто чудовий!

Вона не поспішаючи йшла вулицею, посміхаючись ранковому сонцю і новому дню. Під ногами хрустів сніг, а свіже морозне повітря бадьорило нітрохи не гірше за чашку міцної кави.

У такі ось моменти дівчина вкотре переконувалася, що життя прекрасне.

А через два тижні настане Новий рік — ось тобі і ще один привід для радості.

Задумавшись, Анна не відразу звернула увагу на руду кульку в снігу.

Тільки коли ця грудочка тихо нявкнула кілька разів і підняла лапку, дівчина повернула голову. Кошеня сиділо, провалившись у сніг, тремтіло від холоду і, мабуть, намагалося вибратися на тротуар, але сил зробити хоча б ще один крок у нього більше не було.

«Бідненький…» — від жалю до цієї нещасної істоти Анна ледь не заплакала.

Звичайно, вона не могла пройти повз.

Дівчина підійшла до кошеняти, обережно взяла його на руки і понесла в бік продуктового магазину, в якому вона працювала останні три місяці. А що їй ще залишалося робити?

Не могла ж вона залишити кошеня одного на вулиці в такому стані.

Відкривши важкі металеві двері, Анна зайшла всередину магазину і відразу попрямувала в підсобку.

Там вона переодяглася, потім напоїла кошеня молоком і кілька хвилин гладила його, поклавши на старий диван. Малюк з вдячністю дивився на свою рятівницю, тихо муркотів, після чого, не в силах боротися з втомою, заснув.

Тепло йому було тут, добре…

Анні на мить здалося, що навіть якась надія з’явилася в його сумних очах.

Надія на краще, напевно…

Потім прийшли перші покупці і почався звичайний робочий день. Такий самий, як учора.

Коли ж випадала вільна хвилинка, Анна заходила в підсобку і милувалася своїм малюком, який згорнувся в клубочок, накривши голову лапками.

«Слава Богу, що я вчасно його помітила і забрала з вулиці», — думала вона. Ось тільки вона ще не здогадувалася, чим обернеться для неї цей акт доброти.

*****
Анна стояла на касі і пояснювала пенсіонерці, чим «Філейна» ковбаса відрізняється від «Телячої», як раптом почула нестямний жіночий крик з підсобки.

Дівчина відразу здогадалася, що це господиня магазину, як зазвичай, зайшла через чорний хід.

«Тільки от, чому вона кричить?».

Анна згадала про кошеня і, сказавши пенсіонерці, що зараз повернеться, кинулася в підсобку, розуміючи, що зараз доведеться пояснювати Валентині Павлівні, що кошеня робить всередині магазину і чому воно лежить на її дивані…

Коли дівчина з’явилася на порозі підсобки, то побачила, як господиня тримає кошеня за шкірку і намагається забрати у нього сардельку.

А той вчепився в цю саму сардельку всіма чотирма лапами і категорично відмовлявся віддавати свій обід.

— Валентино Павлівно, я зараз все поясню, — сказала Анна, намагаючись побороти хвилювання.

— А, Анно… Привіт. Що це взагалі таке? Як ця пузата дрібниця опинилася в моєму магазині?! Невже ти не бачила його, коли він пробігав повз?

— Розумієте, — почала виправдовуватися дівчина, — на вулиці холодно, він сидів у снігу, тремтів. Ось я і подумала, що…

— Так, зачекай! — Валентина Павлівна змінилася на обличчі. — То це ти його сюди принесла?

— Так. Він же зовсім замерз. Ось я і принесла його сюди, щоб він зігрівся. Але це тільки до вечора. А ввечері я його додому заберу. Можна він тут побуде до вечора?

— Ні! Ніяких тварин у своєму магазині я не терпітиму. Тим більше вуличних. Тим більше що цей… Він мої продукти псує, які, між іншим, грошей коштують! — Валентина Павлівна, нарешті, змогла відібрати у кошеняти сардельку і кинула рудого на підлогу.

— Негайно вижени його на вулицю. Віднеси туди, де взяла.

– Але…

— Ніяких «але»! Ти забула, хто тут головний? Я тебе пожаліла, без документів оформила, щоб у тебе зарплата була більшою, а ти ще зі мною сперечаєшся? Швидко, я сказала!

— Але на вулиці ж холодно, — не здавалася Анна. — Та й нічого страшного ж не трапиться, якщо кошеня тут до вечора побуде.

— Ага, не станеться! Вже сталося. Кошеня твоє сардельку зіпсувало. За неї я обов’язково з твоєї зарплати відніму.

Анна підійшла до кошеняти, взяла його на руки і почала гладити, щоб воно заспокоїлося. Вона не знала, що їй робити.

З одного боку, сперечатися з господинею зовсім не хотілося. А з іншого… Ну не підніметься у неї рука викинути малюка на вулицю. Адже замерзне. А ще, не дай Бог, захворіє.

— Ну що ти завмерла?! Чи я щось незрозуміло сказала? — накинулася на Анну господиня магазину. — Кошеня на вулицю, а сама йди на касу. Покупці чекати не будуть.

— Я не можу, Валентино Павлівно… Не можу його викинути, — ледь чутно сказала Анна.

— Ах, не можеш, значить? Ну добре!

Валентина Павлівна дістала з сумки телефон і почала люто натискати на екран. Анна зрозуміла, що вона збирається комусь зателефонувати. Ось тільки кому?

— Мариночко, привіт. А ти де сьогодні? Вдома? Чудово! Слухай, тут така справа… — затараторила Валентина Павлівна. — Ти не могла б вийти на роботу?

Господиня магазину зло подивилася на Анну.

— Ні, Анна у нас більше не працює. Так, дорога, прямо зараз приїжджай. Чекаю.

Валентина Павлівна прибрала телефон назад у сумку, а на її обличчі з’явилася єхидна посмішка:

— Все, Анно, можеш бути вільна. Мені не потрібні такі працівники, які не розуміють з першого разу, що їм кажуть.

— Але…

— Ніяких але! — Валентина Павлівна перейшла на крик. — Забирайся звідси разом зі своїм кошеням, поки я поліцію не викликала. І ще: про гроші теж можеш забути. Я тобі ні копійки не дам. Тому що через тебе мені зараз доведеться нового продавця шукати.

*****
Анна вийшла з магазину з кошеням на руках, і з очей струмком полилися сльози.

«А такий ранок був чудовим, такий настрій був прекрасним…».

— За що? За що мене звільнили? Тільки тому, що я кошеняті нещасному хотіла допомогти? За те, що я його врятувала? — схлипувала Анна, прямуючи додому.

Втратити роботу перед Новим роком — це було не найстрашніше.

Неприємно, звичайно, але пережити можна. Страшно було те, що через тиждень їй потрібно платити за оренду житла, а у неї немає ні копійки в кишені.

Ні, копійки, звичайно, були якісь, але їх явно не вистачить, щоб внести плату за квартиру.

«Гаразд, спробую тоді знайти іншу роботу… — втішала себе Анна. — Раптом пощастить».

Цілий тиждень Анна намагалася влаштуватися в який-небудь магазин, проте в багатьох магазинах вакансій вже не було, а там, де ще був потрібен продавець, їй відмовляли.

Причому без явних на те причин.

— Розумієте, Анна Сергіївна… — задумливо сказала жінка в величезних окулярах, повертаючи дівчині паспорт. — По-перше, ви дуже молоді. Вам всього 18 років. А робота відповідальна.

По-друге, у вас, Ганно Сергіївна, немає навіть профільної освіти. Як, цікаво, ви збираєтеся працювати на касі? Там же не тільки рахувати вміти треба, а ще й з людьми треба спільну мову знаходити. Дуже багато різних нюансів.

— Але я ж працювала в магазині. Кілька місяців всього, але все одно це досвід, — намагалася пояснити Анна. — А ще я в селі мамі допомагала. Вона у мене теж продавцем… Працювала.

— Працювала вона… Мамі в селі допомагала, — важко зітхала жінка. — А чому тоді звільнилася?

— Та я ж не сама. Мене звільнили…

— Ну ось бачиш! Звільнили! Значить, ти не справлялася зі своїми обов’язками. А може, і зовсім продукти крала або, що ще гірше, гроші з каси, — нахмурилася жінка. — Хороших працівників не звільняють.

Анна була на межі відчаю. Роботу вона так і не змогла знайти.

А повертатися в село дівчина не планувала, як їй радили всі ті, до кого вона приходила на співбесіду.

І справа навіть не в тому, що в селі зарплата мізерна. Просто жити там їй не хотілося.

Мати, яка останні п’ять років прикладалася до чарки, пішла з життя півроку тому, будинок старий, жити в ньому неможливо… Ще й односельці дивляться на неї вовком.

Мати її майже кожному в селі була винна, і тепер її борги Анні перейшли у спадок.

Ось і поїхала вона до міста в надії, що їй вдасться почати нове життя, а також знайти хорошу роботу, щоб з часом розрахуватися з усіма боргами.

Такі були у Анни «наполеонівські» плани. Ось тільки щось пішло не так, як вона задумала.

Напевно, інший на її місці звинуватив би в усьому нещасне кошеня — мовляв, якби не підібрала його, нічого б тоді не сталося. Але Анна, звичайно ж, так не думала.

Проблема зовсім не в кошеняті, а в людях, які тварин не люблять і вважають, що допомагати їм не треба.

Анна подивилася на годинник і поспішила додому. За годину має прийти господиня квартири, а їй ще треба встигнути нагодувати Кузьму, а потім ще сховати лоток з наповнювачем, миски для корму і води, та й самого кошеня — з очей геть.

Так, про всяк випадок.

І так розмова буде непростою, а якщо ще й кошеня буде під ногами бігати…

*****
— Ганнусю, ну як же так?! Зовсім немає грошей? — здивовано дивилася на Анну господиня квартири. — Ти ж жодного разу мене не підводила, завжди платила справно. — А до кінця місяця встигнеш знайти потрібну суму або хоча б половину?

— Якщо чесно, не знаю, Маргарито Іванівно. Шукаю зараз нову роботу.

— Погано, погано… Мені зараз якраз гроші терміново потрібні. Новий рік же на носі, а я подарунки онукам хотіла купити. Так на тебе розраховувала, Ганнуся.

— Я розумію, Маргарито Іванівно. Вибачте мене, будь ласка, що так все вийшло.

— Та вже…

— Я постараюся найближчим часом знайти роботу, попрошу аванс і все віддам до копійки.

— Гаразд. Почекаю ще трохи, але якщо грошей не буде, не ображайся, буду шукати нових мешканців.

Маргарита Іванівна вже зібралася йти, як раптом почула дивний шум у спальні.

— Ти не одна, чи що? — нахмурилася господиня квартири і несхвально подивилася на Анну. — Я ж просила тебе нікого сюди не приводити!

Жінка швидко підійшла до спальної кімнати, рішуче відчинила двері і…

…від несподіванки завмерла.

— Господи! — схопившись за серце, Маргарита Іванівна з жахом дивилася в бік вікна.

Анна стояла поруч, винувато опустивши очі. А кошеня тим часом продовжувало дертися вгору по шторі.

— Це ж моя улюблена штора, вона мені від мами моєї дісталася, — мало не плакала Маргарита Іванівна. — Ти подивися, що з нею сталося! Анно! Подивися, скільки на шторі затяжок кошеня залишило! А внизу і зовсім порвало її.

— Вибачте, будь ласка. Я просто закрила його в спальні, щоб він не заважав нам. Ось йому і стало нудно. А давайте я спробую зашити її?

— Та нічого ти вже не зробиш! Зникла моя улюблена штора… Навіщо ти взагалі кошеня це в квартиру притягла? Чому дозволу у мене не запитала? Я б відразу сказала, що ніяких тварин в квартирі бути не повинно!

«Ось тому й не питала…» — подумала Анна, одночасно намагаючись зловити Кузьму.

— Значить так! — рішуче заявила Маргарита Іванівна. — Негайно кошеня на вулицю.

— Але там же холодно… Воно не виживе на вулиці, — спробувала заперечити Анна.

— А мені що з того? Виживе чи не виживе. Мені моя квартира дорожча. Тож давай, не сперечайся зі мною. Роби, як кажу.

— Вибачте, Маргарито Іванівно, але я не можу. Не можу його вигнати. Він же зовсім маленький.

— Ах, так! Я тобі назустріч пішла, погодилася дати тобі час, щоб ти гроші знайшла, а ти… Тоді давай, Анно, збирай свої речі і разом з цим кошеням на вихід.

— Але…

— Ніяких але! Я краще інших квартирантів знайду, які і платитимуть вчасно, і сперечатися зі мною не будуть. Що дивишся? Збирайся давай. Або мені поліцію викликати?

*****
«Так, як прекрасне це життя, — думала Анна. — Втратила і квартиру хорошу, і роботу. Грошей немає. Останні витратила на корм для Кузьми ».

Анна безцільно бродила вулицями міста і перебувала в повній розгубленості.

Як далі жити, вона не мала найменшого уявлення. Єдиний варіант — повернутися назад у село. Тільки на які гроші?

— Схоже, що ми тепер удвох з тобою бездомні… — важко зітхнула Анна, гладячи кошеня. — На перший час їжі тобі вистачить, а що потім робити — не знаю.

Дівчина сиділа на лавці поруч із супермаркетом, сховавши кошеня під курткою, і намагалася зігрітися. Поки ходила, було зовсім не холодно, а тепер ось замерзла.

І ходити більше сил не було.

Якщо раніше Анна соромилася плакати на людях, то тепер не могла стримати емоцій. Вона сиділа на лавці і тремтіла від холоду, але люди проходили повз, ніби нічого не сталося.

Ніхто не підійшов, не поцікавився, може, щось сталося або їй потрібна допомога.

Як раптом…

— Дівчино, у вас все гаразд? — почувши незнайомий жіночий голос, Анна здригнулася і підняла голову.

Перед нею стояла молода жінка років тридцяти. Красива, доглянута.

За її зовнішнім виглядом і впевненим поглядом Анна зрозуміла, що ця жінка далеко не бідна.

«Дивно, що вона взагалі підійшла до мене, адже зазвичай багатим немає ніякого діла до проблем інших людей. Вони своїм життям живуть…».

— Дівчино, ви мене чуєте? Щось сталося? Може, допомога потрібна?

— Ні, дякую…

— Мені здається, ви зараз обманюєте мене. Бачу ж, що плакали недавно, а ще тремтите, як осиковий лист. Розповідайте, що сталося! А ще краще, ходімо в машину, а то холодно на вулиці.

— В яку машину?

— У мою машину. Ходімо. Хоч трохи зігрієтеся, а то зовсім замерзнете.

— Але у мене… — Анна показала поглядом на сумку, яка стояла поруч з нею.

— І сумку теж у машину покладемо. Давайте я вам допоможу її донести. Це що, всі твої речі? — здивувалася жінка, коли підняла сумку. Вона була такою легкою, ніби в ній нічого не було.

— Так, всі…

У машині жінка увімкнула пічку, потім налила Анні кави зі свого термоса.

— Ну, то що у вас сталося? Чому сидите на холоді і плачете. Мабуть, кохана людина покинула?

— Ні… Просто чорна смуга настала.

Анна знову розплакалася, а потім почала розповідати все, що з нею сталося за останній час.

І про село теж розповіла, і про маму. А жінка уважно слухала і…

…час від часу непомітно витирала сльози, які наверталися на її очі.

— Так що тепер мені нікуди йти. І додому не можу повернутися, бо грошей немає, та й сенсу особливого теж, — закінчила свою розповідь Анна. — Я, звичайно, за себе не дуже переживаю… А ось за нього тривожно. Що я зможу йому дати, коли сама нічого не маю?

Анна дістала рудого кошеня, яке вже давно просилося назовні, і почала його гладити.

— Можливо, ви допоможете його влаштувати в добрі руки? — з надією в голосі запитала Анна.

— У мене є краща ідея, — посміхнулася жінка. — Мене, до речі, Оля звати. А тебе?

— Анна.

— Дуже приємно, Анно. Зачекай мене тут, будь ласка. Я зараз повернуся.

Дівчина здивовано проводжала поглядом Ольгу, яка попрямувала в бік магазину.

Назад Оля поверталася вже з двома пакетами продуктів. Що там було, Анна не бачила. Але всього було багато. «Як це вони тільки не порвалися по дорозі?» — здивувалася Анна.

А потім дорікнула собі за те, що не вийшла і не допомогла дотягнути пакети.

— Ось, Анно, це тобі на перший час, — посміхнулася жінка, коли сіла в машину.

— Де ж мені це все зберігати? — дивувалася Анна

— А ти не переймайся, зараз все владнаємо.

*****
— Ця квартира мені дісталася від бабусі, — пояснювала Ольга, відчиняючи вхідні двері. — Ремонт тут, звичайно, ніякий. Але жити можна. Думаю, що умови тут кращі, ніж у твоєму будинку в селі.

— Звичайно, кращі! Зачекайте, Ольго… — Анна розгубилася. — Ви хочете сказати, що я буду тут жити?

— Саме так!

— Але у мене немає грошей і роботи, щоб їх заробити. Я, звичайно, постараюся влаштуватися куди-небудь…

— Безкоштовно будеш тут жити. А щодо грошей і роботи… Приходь завтра до мене в магазин. Касири мені поки не потрібні, але можу поставити тебе на викладку товарів у торговому залі. Впораєшся?

— А в який магазин?

— У той самий, біля якого ми з тобою зустрілися, — посміхнулася Ольга.

— Це ваш магазин?!

— Мій. У мене тут в місті ціла мережа супермаркетів. Загалом, ти давай поки влаштовуйся, відпочивай. А завтра чекаю на тебе о дев’ятій ранку в магазині.

— Дякую вам…

— Немає за що. Це нормально — допомагати людям. Знаєш, я теж колись була в подібній ситуації… І мені точно так само свого часу допомогли небайдужі люди. Але мені простіше: я в цьому місті народилася. А ти з села… Ні друзів, ні знайомих.

Оля замовкла на секунду, а потім продовжила:

— Втім, тепер ти можеш на мене розраховувати. У біді не залишу. Тим більше що котів і кішок я просто обожнюю, а людей, які їм допомагають, вважаю справжніми героями. І так, дякую тобі, що ти цього малюка врятувала.

*****
Минуло кілька років. Анна все так само працювала в супермаркеті і їй дуже подобалося те, чим вона займається.

Кузьма за цей час перетворився на красивого кота, який щовечора чекав на повернення своєї улюбленої господині з роботи. І Анна щиро вважає його подарунком долі.

Іноді вона згадувала ті важкі часи, коли здавалося, що весь світ проти неї. Коли була впевнена, що чорна смуга ніколи не закінчиться.

Але тепер Анна точно знала, що будь-які труднощі, якими б складними вони не здавалися — це всього лише тимчасові випробування, які роблять сильнішими.

Загалом, життя, нарешті, налагодилося і тепер у неї все добре. Все чудово.

А минуле залишилося в минулому. Лише одного разу воно нагадало про себе. Якраз незадовго до…

*****
До Нового року залишалося три дні, і Анна з нетерпінням чекала цієї події.

Адже Новий рік — це не тільки мандарини, олів’є і ігристе. Це ще й дива.

Адже тоді, два роки тому, сталося саме диво. Диво, яке змінило її життя назавжди.

Диво, яке повернуло віру в людей.

У добрих людей, небайдужих, які не проходять повз, коли комусь потрібна допомога.

— Ганнусю, це ти? — почула Анна до болю знайомий жіночий голос за спиною.

Почула в той самий момент, коли викладала товар на полиці, розставляючи його так, щоб все було красиво і акуратно.

Обернувшись, вона побачила перед собою господиню магазину, в якому вона колись працювала.

— Валентино Павлівно? Вітаю.

— Привіт, — посміхнулася жінка. — А ти, значить, тепер товар викладаєш тут, так?

— Так.

— Ну хоч щось. Мабуть, тобі зовсім важко живеться. А пам’ятаєш, я казала тобі, що без освіти в житті нічого не досягнеш. Так і вийшло…

— Пам’ятаю.

— А якби не сперечалася тоді зі мною і зробила так, як я тобі казала, працювала б зараз у мене продавцем і хорошу зарплату отримувала б. Тут, мабуть, копійки тобі платять?

— Ну взагалі-то я не скаржуся, — посміхнулася Анна, обережно спускаючись зі сходів.

— Ой, та годі тобі… Не скаржиться вона. Думаєш, я не знаю, скільки тут за таку роботу платять. Копійки одні…

Анна хотіла заперечити, але не встигла.

— Анно Сергіївно! — підбіг до неї захеканий адміністратор супермаркету. — Ми вас загубили! Дзвонимо, дзвонимо, а ви не відповідаєте. Якби по камерах не подивилися, де ви зараз, до самого вечора, напевно, шукали б.

— Що сталося, Євгене?

— Треба ж договір з новими постачальниками підписати. А без вашої печатки і підпису нічого не вийде.

— Добре, йдемо. Вибачте, Валентино Павлівно, у мене робота. Була дуже рада вас побачити.

Анна пішла, а Валентина Павлівна ще довго дивилася їй услід, широко відкривши рот…