Злива була настільки сильною, що, здавалося, небо вирішило вилити все відразу. Олег з досадою натягнув капюшон і вийшов із затишного супермаркету прямо в сиру, сіру осінь.

В обох руках – пакети зі звичайними покупками: хліб, молоко, макарони, трохи овочів. Нічого незвичайного – стандартний холостяцький набір.

Йому було 48, і життя давно увійшло в колію: робота – дім – телевізор – сон. День за днем, без змін і відхилень від розкладу. На вулиці промайнула пара, що сміялася під однією парасолькою, ніби ховалася не від дощу, а від усього світу.

Олег нахмурився – знову ці закохані. Напевно, зараз вони затишно влаштуються вдома, заварять чай і будуть базікати про все і ні про що. А він? Він знову увімкне телевізор, вибере щось документальне – про диких звірів наприклад – і буде переконувати себе, що самотність – це свобода.

Ніяких криків, докорів, компромісів.

Вже підходячи до свого під’їзду, він помітив щось дивне – біля стіни, прямо в калюжі, темнів крихітний зім’ятий силует. Спочатку він подумав, що це викинутий пакет або ганчірка.

Було б простіше пройти повз, але раптом почувся слабкий, ледь помітний писк – тоненьке «мяу». Олег завмер. Повернув голову – неохоче, насторожено.

І в цей момент пам’ять витягла з глибин давно забутий спогад: будівництво, йому десять, і кошеня, яке застрягло між дошками на другому поверсі. Він тоді поліз рятувати його, відчував себе героєм.

Пам’ятав, як малюк вчепився в його руки, злякався, подряпав – і він, хлопчисько, інстинктивно відсмикнув долоні. У наступну мить – глухий звук падіння на бетон… Сни з цим епізодом досі турбували.

«Досить. Проїхали», – сердито подумав він. Але ноги вже самі звернули в бік калюжі.

Мокре, худе, тремтяче кошеня ледве ворушилося. Шерсть злиплася, мордочка ледве піднімалася – жалюгідна, майже безтілесна істота. Олег окинув поглядом вулицю – нікого. Тільки дощ і тиша.

Він знав, що повинен пройти повз. Скільки разів він говорив, що терпіти не може кішок – з їхніми примхами, незалежністю, з байдужим поглядом. Але ця крихітна грудочка дивилася на нього не як на ворога, а як на останній шанс.

Він поставив пакети на мокрий асфальт, дістав рукавички. Обережно простягнув руку. Кошеня не зашипіло, не вкусило – просто ткнулося носом у пальці, ніби знало, що тут безпечно.

– І навіщо ти мені, га? – тихо буркнув Олег, піднімаючи його. Воно виявилося напрочуд теплим – значить, ще жило.

Через кілька хвилин він уже стояв у передпокої своєї квартири, тримаючи в руках картонну коробку з загорнутим у рушник кошеням.

– Тільки до завтра, – пробурмотів він, ставлячи поруч блюдце з молоком. – Завтра знайдемо тобі місце краще.

Кошеня, як не дивно, сиділо мовчки, ніби погоджуючись з цим тимчасовим вироком. А Олег вперше за довгий час заснув спокійно.

Кілька разів прокидався, прислухався – чи воно ще живе – і знову засинав з новим відчуттям, ніби зробив щось потрібне. Важливе.

На ранок малюк спробував вибратися з коробки, видаючи протяжне «мяу». Олег сидів з телефоном у руці, намагаючись знайти відповідь: «як доглядати за кошенятами», «куди можна віддати знайденого кота», «притулок поруч».

Але очі цього малюка… Вони дивилися прямо в душу.

– Ну добре, – сказав він. – Спочатку до лікаря, а потім буде видно.

Виявилося, що в сусідньому будинку є зоомагазин – він про це навіть не знав. Там він купив корм, лоток, маленьку миску.

У клініці ветеринар здивувався, з якою турботою чоловік носиться з підібраним кошеням.

– Хлопчик, півтора місяця. Ослаблений, але нічого критичного. Ви впораєтеся, – посміхнулася лікарка.

– У мене не турботливі очі, а втомлені, – буркнув Олег, хоча всередині стало якось світло від її слів.

– Тільки не звикай, – сказав він кошеняті ввечері. – Це тимчасово. Всього на пару днів.

Але малюк був зайнятий зовсім іншим – атакував його шнурки з азартом, підстрибував, спотикався, падав, а потім знову ліз у бій. І Олег, сам не помічаючи, раптом розсміявся. Вперше за довгий час – по-справжньому.

День змінював день. Лоток переїхав у ванну – «так зручніше». Миска з кормом оселилася на кухні. На підлозі з’явилася м’яка підстилка. Олег все ще запевняв себе, що це тимчасово.

Але ввечері, повертаючись додому, він насамперед заходив у зоомагазин, щоб купити іграшку або ласощі. Телефон був повний знімків кошеняти – «на пам’ять», «на випадок, якщо знайду нових господарів».

Кошеня росло, міцніло, шерсть стала глянцевою, а характер – вибуховим. Воно скакало по квартирі, як метеор, підіймалося на полиці, падало, вставало і знову йшло в бій. Олег лаявся, але при цьому непомітно посміхався.

І ось одного разу, коли за вікном знову розійшлася злива, Олег почув дзвін. На підлозі – уламки улюбленої чашки, на холодильнику – переляканий кіт.

Олег раптом побачив у цій сцені те, що не давало йому спокою все життя. Але тепер він не відступив. Він підійшов, взяв малюка на руки, притиснув до грудей.

– Все нормально, – прошепотів він. – Я більше не відпущу.

І тоді він зрозумів: настав час дати ім’я.

– Живчик, – сказав він. – Підходить тобі.

Минули тижні. Робочі негаразди більше не здавалися такими важкими. Після важкого дня він повертався не просто до квартири, а туди, де на нього чекали. Де було живе тепло, муркотіння, довіра.

Одного разу колега, помітивши фотографію кота на його телефоні, запитав:

– Це твій?

– Мій, – кивнув Олег. – Так вийшло.

– Ти ж казав, що кішок терпіти не можеш?

Олег тільки посміхнувся:

– Іноді, щоб змінити думку, потрібна одна зустріч. Він вибрав мене. Я – його. Тепер ми – сім’я.

Минуле більше не мучило. Він прийняв його. Пробачив. Себе. Кошеня з дитинства. І дякував життю за те, що подарувало другий шанс – виправити старий біль через нову любов.

Він відкрив балконні двері:

– Ходімо, Живчик, покажу тобі твоє місце.

На заскленій лоджії стояли лежанка, кігтеточка, маленьке деревце. Живчик одразу ж застрибнув на підвіконня. Серце Олега на мить стиснулося.

– Обережно ти там… – видихнув він і, не витримавши, взяв кота на руки.

Вони разом дивилися, як сніг вкриває місто білою тишею. Світ за вікном змінювався, але в їхньому маленькому будинку було тепло, світло і спокійно.

– Я думав, що ненавиджу котів, – тихо сказав він, – а виявилося, просто чекав на тебе.

Живчик заурчав у відповідь.

І це було краще за будь-які слова.