– Костю, мені потрібно тобі дещо сказати. – Настя, посміхнувшись, подивилася на молодого чоловіка, що сидів навпроти.

– Так, мені теж потрібно тобі дещо сказати. – Відповів Костя, відвернувшись до вікна.

За вікном шуміло вечірнє місто. А в кафе, де вони сиділи, було тихо і небагатолюдно.

– Тоді давай ти перший. – Настя відсунула чашку з чаєм і приготувалася слухати.

– Насте, ти тільки зрозумій мене правильно. Так буває. – Збиваючись, почав Костя. – Ти прекрасна дівчина. У тебе все буде добре. – Настя неспокійно нахмурилася. – Я кохаю іншу. Ми розлучаємося. – На одному диханні випалив Костя.

– Але… Я… Я не розумію. – Від хвилювання Настя почала заїкатися. Її руки нервово бігали по столу, то жмакаючи серветку, то рухаючи прилади.

– Заспокойся. Все не так страшно, як тобі здається. Ти теж зустрінеш свою людину. Ми різні, зрозумій. Можливо, я ніколи і не кохав тебе. Я сам не знаю, але зустрів її і зрозумів, що не можу бути з тобою.

Настя мовчала, дивлячись на полірований стіл.

– Ти зла на мене не тримай. І повертати мене не потрібно. Все вирішено. – Костя встав, дістав з кишені гроші, поклав на стіл. – Тут вистачить розплатитися і за таксі. Вибач мене.

Кожну фразу Настя супроводжувала легким кивком голови, але очей від столу не піднімала. Чубчик закривав її поникле обличчя.

– Прощавай. – Сказав Костя, переступаючи з ноги на ногу. Він чекав сліз, можливо, істерики, докорів. Але Настя мовчала, і він не знав, як піти. Але все ж через кілька секунд розвернувся і попрямував до виходу.

– Ваш рахунок. – За кілька хвилин Настя почула голос офіціанта. Вона підняла очі. Великі, блакитні, вони здавалися зараз скляними і неживими.

– Так, вибачте. – Настя простягнула гроші.

Офіціант пішов. Дівчина притиснула руки до живота і сльози потекли по її обличчю. Вона плакала беззвучно. Великі сльози одна за одною котилися по щоках, капаючи на зчеплені на животі руки. Настя була при надії.

Про це вона і хотіла повідомити сьогодні Кості. Але зрозуміла, що навіть якщо скаже, після його слів, навіть якщо Костя з благородства не кине її, то все це буде вже не справжнім.

Як би вона змогла засинати поруч з ним щовечора, знаючи, що він з нею з жалю, а не з кохання.

Вони зустрілися два роки тому. Настя вчилася в педагогічному, Костя був на шість років старший. Вона відразу закохалася в нього, такого красивого, амбітного.

Йому теж сподобалася блакитноока красуня. Почали зустрічатися. Насті здавалося, що все йде добре, своїм чередом. Вона ніяк не очікувала такого розвитку подій.

Але сталося, як сталося. Потрібно було думати, що робити далі. На носі були іспити і захист диплома. Настя любила дітей і обрану професію.

Вона не хотіла позбуватися цього малюка. Але, щоб виховати і підняти на ноги це життя, як не крути, потрібні гроші.

Диплом через 3 місяці. Навіть якщо потім вдасться кудись влаштуватися, хоча з “животом” беруть неохоче, то все одно декрет буде не за горами.

Копійчана допомога? Думки Насті бігли все вперед. Що чекає на неї і дитину?

Настя жила з матір’ю і вітчимом. Обидва вони не особливо цікавилися її життям. Скільки себе пам’ятала Настя, після відходу батька, мати весь час намагалася влаштувати своє особисте життя.

Кілька років тому в їхній родині з’явився вітчим. Людиною він був стриманою і мало емоційною, і навіть не намагався знайти спільної мови з падчеркою.

Але все ж ближче матері у Насті нікого не було. Тому прийшовши додому, вона розповіла все.

Мати на хвилину замислилася. Потім, дивлячись в розгублені очі дочки, повільно промовила:

– Сучасні способи практично безпечні. Медицина не стоїть на місці. Ти ще молода. А зараз зовсім не час, сама ж розумієш.

У Насті задзвеніло у вухах.

– Марино, ми запізнюємося. – Пролунав з передпокою нетерплячий голос вітчима. Мати розвела руками, винувато посміхнувшись, і поспішила на вихід.

Настя залишилася одна в напівтемряві кімнати. Що ж робити? Пульсувало в голові. Крім матері з рідні у Насті була тільки бабуся. Мати батька.

У дитинстві Настя часто їздила до неї з батьком. Потім, коли батька не стало, їздити в село перестали. Мати неохоче підтримувала стосунки зі свекрухою. Настя ж пам’ятала своє сільське дитинство. І в старших класах почала їздити до бабусі сама, на електричці.

Часто спілкувалася з нею по телефону. Бабуся завжди була такою доброю, теплою і затишною. Але Насті раптом стало соромно, як вона зізнається їй у всьому?

Настя розмірковувала до вихідних. А в суботу вранці сіла на першу електричку.

Бабуся привітно зустріла несподівану гостю:

– Настусю, моя радість, чому не попередила? Я б спекла твій улюблений пиріг .

– А ось тому і не попередила, щоб ти не метушилася зайвий раз. – Обіймаючи бабусю, відповіла Настя.

– Ну як ти? Як навчання? Що нового? – Бабуся за чаєм засипала Настю питаннями.

Настя виклала все начистоту. Бабуся слухала мовчки і уважно.

– А можна, якщо хлопчик буде, Сергієм назвемо, на честь діда? – Запитала бабуся, коли Настя закінчила. Сергієм звали батька Насті.

– Навчання закінчиш і до мене перебирайся. У нашій школі з вчителями завжди проблеми. У місто молоді їдуть. А місцевих дітлахів вчити нікому. Ти працюй, а я няньчитимуся.

Настя з захопленням підскочила і міцно обійняла бабусю.

– Не бійся, виростимо. Не пропадемо. – Шепотіла бабуся, погладжуючи по спині онуку.
*****
– Пропоную на весняних канікулах поїздку в обласний музей. Хто «за»? – Анастасія Сергіївна запитально подивилася на нечисленних батьків своїх другокласників, присутніх на батьківських зборах.

З того суботнього ранку минуло шість років. У Насті, дійсно, народився хлопчик. Копія батька – темноволосий, кароокий.

Перший рік, дивлячись на сина, Настя згадувала Костю. Іноді їй хотілося, щоб він дізнався, який чудовий синочок у нього підростає. Але вона не піддавалася емоціям.

А потім нове життя, повне турбот про Сергія і п’ятнадцять її перших учнів, поступово стерло сумні спогади. Життя тривало. Життя вирувало і радувало.

Батьки ідею підтримали. Їм подобалася молода активна вчителька, яка постійно прагнула урізноманітнити дозвілля їхніх дітей.

– Настусю, тобі з вечерею допомогти? – Пролунав з передпокою голос Павла.

– Не переживай, майже все готово! Краще Сергія додому зажени, він у палісаднику черв’яків копає, пам’ятає про вашу риболовлю. – Зі сміхом відгукнулася Настя, знімаючи з плити сковорідку з котлетами. – Руки мийте і за стіл.

З Павлом вони познайомилися, коли Сергію було три роки. Простий, добрий, усміхнений Павло швидко підкорив серце Насті.

З Сергієм вони теж швидко подружилися. Хлопчику не вистачало чоловічої присутності.

Через рік Павло і Настя розписалися. Настя з сином переїхали від бабусі в будинок Павла.

– Знаєш, Павло, мені іноді стає страшно, як у нас все добре. Хіба буває так?- запитала одного разу Настя, коли вони теплим літнім вечором сиділи на веранді.

– Тільки так і повинно бути. Добре. Тільки так і буде. Навіть краще, – відповів Павло і дзвінко чмокнув Настю в ніс.

– Мамо, я для тебе завтра найбільшу рибу зловлю! – Пообіцяв Сергій, коли сіли вечеряти.

– Я думаю, у тебе неодмінно вийде. – Підморгнула Настя синові. – Ви після риболовлі відразу до бабусі заїжджайте, я там буду. Допоможу по господарству.

А вже якщо улов буде, то краще за неї рибний пиріг все одно ніхто не приготує. – Звернулася Настя до чоловіка.

– Так, до речі, на канікулах вирішили з класом в музей в місто з’їздити. Сергія з собою візьму.

– А що там в музеї? – Зацікавився маленький непосида.

– Бивні мамонта. – Змовницьки прошепотіла Настя.

Після екскурсії до електрички залишалося ще багато часу, і Настя вирішила влаштувати дітям прогулянку по парку.

Місто було їй добре знайоме, вона розповідала про нього не гірше екскурсовода. Діти уважно слухали і роздивлялися навколо.

Настя не відразу помітила знайоме обличчя. Костя стояв біля машини на виході з парку, нервово поглядаючи на телефон. Він майже не змінився з їх останньої зустрічі. Поки Настя розглядала Костю, до нього поспішно підійшла красива брюнетка.

– Ну скільки можна? Вічно доводиться на тебе чекати! – Костя гнівно поглянув на неї. – Прекрасно знаєш, що і парковки тут платні, я стою вже півгодини!

– А ти можеш хоч раз не кричати на мене? – Огризнулася брюнетка. – І якби хтось більше заробляв, то не переживав би через платні парковки. А якби ще більше, то мені не довелося б ходити на роботу і затримуватися там. – Брюнетка махнула рукою в бік високої офісної будівлі, звідки вона, мабуть, і прийшла.

– У тебе одні гроші на думці! Я і так працюю як проклятий! Якби хтось менше витрачав!

– Ой все! Як же ти набрид! – Перебила брюнетка і сіла в машину.

Костя щось буркнув собі під ніс і теж сів у машину. Настю він не помітив.

– Діти, увага, зараз будемо переходити дорогу! – Звернулася Настя до учнів, перераховуючи, чи всі на місці. Сергій взяв її за руку, і вся група попрямувала до пішохідного переходу.

Настя йшла, посміхаючись. Її гріла тепла долоня сина в руці і думка про Павла, який чекає на них вдома…