– Поліно, сьогодні не затримуйся ніде, ми з батьком хочемо з тобою поговорити, – сказала мама.
– Щось сталося? – Запитала дочка.
– Ні, але розмова буде серйозна.
Поліна поспішала до університету, тому не стала затримуватись і випитувати у матері, про що батьки хочуть поговорити з нею.
Цілий день вона думала про це, згадувала всі свої гріхи, але так і не змогла здогадатися, що чекає на неї ввечері.
Але все виявилося просто.
Після вечері мама дістала свій «талмуд» – так вона називала зошит, у якому вела домашню бухгалтерію.
– Поліна, ми вирішили, що якщо ти тепер працюєш, то повинна робити свій внесок до сімейного бюджету, – сказала мама.
Дівчина справді, навчаючись на денному відділенні університету, у вільний час працювала. Почала ще торік із дрібниць – зареєструвалася на кількох біржах фрілансу, спочатку виконувала нескладні завдання, пробуючи себе у різних сферах. Отримувала небагато.
Але за півтора року набралася досвіду, підвищила свій рейтинг і навіть отримала постійних клієнтів. Грошей побільшало.
Крім того, вона могла сама регулювати заробіток: треба купити подарунки рідним на Новий рік, отже, працювала більше.
Потрібно зосередитись на навчанні під час сесії – брала менше завдань. Нині заробіток Поліни наблизився до суми, за яку багато хто працював з дев’ятої до шостої протягом місяця.
– Добре, – погодилася дівчина, – я не проти. Тільки ти скажи, скільки я мушу тобі віддавати.
– Ось, дивись сама, – мама розгорнула перед нею зошит витрат. – Це комунальні платежі, це продукти, інші господарські товари. Щомісяця платитимеш третину цієї суми.
– А чому третина, а не чверть? – поцікавилася Поліна. – А з Віті ви не збираєтеся нічого брати?
– Вітя ж ще не працює. Працюємо ми троє, ось я на трьох і розкидала, – пояснила мама.
– Я навчаюсь на другому курсі, на бюджеті, і вже другий рік працюю. А Вітя навчається на четвертому курсі й за його навчання ви платите.
– Він старший за мене на два роки, але ще ні копійки сам не заробив. Крім того, він ще в тебе регулярно просить то одне, то інше.
– Якщо ви з татом вирішили його до пенсії утримувати – це ваша справа, але я брати участь у цьому не хочу. А свою четверту частину я вноситиму щомісяця.
– Не чекав я від тебе цього, дочко, – сказав батько. – Ми ж тебе до цього моменту утримували. Думали, що ти таки підеш нам назустріч.
– Тату, так, ви утримували мене до вісімнадцяти років. І зараз ви годуєте мене. Я вдома снідаю та вечеряю. Але пригадайте, за останні півтора року я хоч раз попросила у вас грошей?
– Може, ви купили мені щось з одягу чи взуття? Я все це купую на свої! А Вітька в тебе, мамо, щоранку то на обіди питає, то на дорогу, то на зошити та інші потреби. А знаєш, де він ці гроші витрачає? Увечері в бар біля міського саду зайди – все зрозумієш.
– Не треба зводити марно на брата, – зупинила її мама. – Чверть, то й чверть.
З цього дня Поліна щомісяця вносила свою частину до сімейного бюджету, але її стосунки із батьками стали напруженими.
А після того, як вона застала Віктора зі своєю банківською карткою в руках, у хаті стався скандал.
– Ти зовсім на грошах збожеволіла! – кричала на неї мати. – Це ж треба – рідного брата у крадіжці звинуватила! Вітя ж сказав, що твоя карта валялася на підлозі в коридорі, він просто її підійняв!
– Як вона могла опинитися в коридорі, якщо я пів години тому бачила її у сумці у своїй кімнаті? – Запитала Поліна. – Завтра я вставлю замок у двері!
– А хто тобі дозволить це зробити? Квартира належить нам із батьком, ти тут просто зареєстрована, тож без нашої згоди не маєш права щось робити, – сказала мати.
Коли з роботи прийшов батько, Поліна пояснила йому ситуацію та попросила врізати замок у двері її кімнати. Однак він відмовив.
А за тиждень із кімнати Поліни зник її ноутбук. Звичайно, вона звинуватила в цьому брата, але той присягався, що не має до цієї справи жодного стосунку, і батьки знову йому повірили.
– Невже ти підеш на все, щоб переконати нас у нечесності Віті? – обурилася мама.
Пів ночі Поліна думала, що робити, а наступного дня, так нічого і не придумавши, зібрала найнеобхідніші речі та переїхала до подруги.
До кінця навчального року залишалося зовсім небагато. Грошей, які в неї були, мало вистачити на пару місяців. Потрібно було вирішувати, як жити далі.
Мама кілька разів телефонувала Поліні – вимагала, щоб дочка повернулася додому:
– Показала характер, і вистачить. Нема чого сім’ю ганьбити – по чужих будинках поневірятися. Знайомі вже запитують, чому ти пішла з дому. Що я маю говорити? Перед братом, звичайно, доведеться перепросити.
Почувши це, Поліна припинила розмову.
Склавши іспити за третій курс, дівчина знайшла роботу та орендувала собі кімнату в гуртожитку. Поліна розуміла, що винаймати квартиру і повністю утримувати себе ще два роки не зможе, тому вирішила перевестися на заочне відділення.
Одночасно працювати та вчитися було складно, але повернутися додому дівчині не дозволяла образа на батьків. Вона не могла зрозуміти, чому вони повірили не їй, а Вікторові.
Але найгірше були чутки, які дійшли до неї. Своїм подругам мама пояснила, чому Поліна пішла з дому – має поганий характер.
– Ось так ростиш, ростиш дітей, вкладаєш у них усе найкраще, а на виході отримуєш невдячність!
Почувши таке, Поліна зрозуміла, що сім’ї у неї більше не має.
Закінчивши навчання, дівчина змогла дозволити собі винайняти однокімнатну квартиру. Після кімнати у гуртожитку це був великий крок уперед. Але про свою квартиру вона могла поки що тільки мріяти.
Поліна вже звикла до життя без сім’ї, звикла розраховувати лише на себе, відповідати за себе, будувати свої плани. Але несподівано її налагоджене життя звалилося.
Якось посеред робочого дня Поліні зателефонували з вахти й сказали, що її питає якась жінка.
То була мама. За три роки, яких вони не бачилися, вона постаріла і виглядала змученою.
– А ти, я дивлюсь, непогано влаштувалася. Чула, що все ж таки доучилася, бачу, що роботу хорошу знайшла. І зарплата, мабуть, непогана? – Запитала мати, навіть не привітавшись.
– Ти навіщо прийшла?
– Віктору допомога потрібна. Борги у нього. Терміново до кінця тижня потрібно віддати чотириста тисяч.
– І ти думаєш, що у мене є такі гроші? – здивувалася Поліна.
– Ти ж завжди була ощадлива. І заробляти вмієш. Мабуть, на квартиру збираєш? Допоможи братові.
– Чим я йому допоможу? Я живу на орендованій квартирі, а щоб заробити чотириста тисяч, мені потрібно майже рік працювати. А звідки у Віті такі борги?
– Обдурили його, запросили в одну компанію. Відпочивали, у карти грали, а потім з’ясувалося, що він ці чотириста тисяч програв. Рятувати його треба! І якнайшвидше – борг зростає з кожним днем.
– Мамо, зверніться в поліцію. Я вам нічим не можу допомогти.
Поліна обернулася і пішла.
За кілька днів їй зателефонувала мати. Вона плакала, проклинала дочку, звинувачувала її в жадібності.
Виявляється, Вітю, який так і не зміг віддати борг, напередодні доставили до лікарні у важкому стані – зі струсом мозку, переломами та забоями.
– Це через тебе! Не думай, що тобі все минеться! Ти дуже пошкодуєш – я тобі спокійного життя не дам!
Трохи пізніше Поліна дізналася, що батьки, щоб розрахуватися з боргами Віктора, продали свою трикімнатну квартиру в центрі та купили однокімнатну на околиці.
А за місяць її запросив до себе начальник відділу.
– Поліна, ви працюєте добре і як співробітник нас цілком влаштовуєте. Але днями до шефа звернулася ваша мати.
– Вона розповіла про фінансові проблеми у вашій родині, про вашого брата, який постраждав через це. Наша служба безпеки все перевірила, і, на жаль, відомості підтвердились.
– Ситуація неприваблива. Я розумію, що ви тут ні до чого, але ми не можемо ризикувати репутацією фірми. Це рішення керівництва.
– Тож у мене до вас прохання: напишіть заяву за власним бажанням. А від мене особисто порада: з нашого міста вам краще поїхати – ваша рідня не дасть вам спокою.
Поліна звільнилася і вже за тиждень покинула місто.
Минуло п’ять років. Поліна та Артем щойно повернулися з весільної подорожі. Вони одружилися лише два тижні тому.
Артем розглядав фотографії: вони на пляжі Мерлін. Вода тут така чиста, пісок майже білий, і така краса довкола! А ось Поліна на тлі водоспаду Ераван.
– Поль! А може, розмістимо фотографії? Нехай подружки позаздрять!
– Ні, Артеме, мене більше порадує, якщо ніхто не знатиме, де ми були. Встав у фоторамку – самі милуватимемося і згадуватимемо.
Чоловік був у курсі історії, що сталася з Поліною, тому не став із нею сперечатися.
Виїжджаючи з рідного міста, вона перервала всі зв’язки – і з родиною, і з друзями. Змінила номер телефону, поїхала майже за тисячу кілометрів. І навіть не стала заводити сторінок у соціальних мережах.
Але коли перший страх минув, їй стало цікаво, що відбувається у місті, де залишилася її родина. Час від часу вона заходила на портал новин міста зі сторінки Артема.
І одного разу побачила оголошення про збирання коштів на операцію. На фотографії було зображено її брата – Віктора. Він сидів у візку. В оголошенні йшлося про те, що гроші потрібні для втручання на хребті.
– Артеме, – покликала вона чоловіка, та показала фотографію. – Відправ, будь ласка, десять тисяч зі свого рахунку.
– Добра ти, Поліно. Інша потішилася б, а ти гроші відправляєш, – сказав він, але сперечатися з дружиною не став і переказав потрібну суму.
А Поліна подумала, що, хай там як, а зла вона ніколи нікому не бажала…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Допомогли б? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
Залишити відповідь