З’їжджай назад до мами! А сюди мій брат приїде жити, – нахабно заявив чоловік

Ключ повернувся у замку, клацнув звично. Вечірня втома розливалася по тілу, але передчуття домашнього затишку її заспокоювало. Ліза стягнула туфлі у передпокої, кинула сумку на стілець.

Тиша. Денис зазвичай зустрічав її з роботи, але сьогодні його не було видно. Вона пройшла до вітальні. Чоловік сидів на дивані, дивлячись у телефон. Навіть не підійняв голови.

– Привіт, – сказала Ліза, намагаючись привернути увагу.

– Привіт, – байдуже озвався Денис, не відриваючись від екрана.

Ліза пройшла на кухню, поставила чайник. Повернулась до кімнати. Денис нарешті прибрав телефон.

– Нам треба поговорити, – сказав він. Голос його був рівний, навіть буденний.

Ліза сіла в крісло навпроти.

– Щось сталося? – у ній заворушився легкий неспокій.

– Так. Мій брат, Мишко… у нього проблеми. Він влип по-великому. З роботою, із житлом. Йому нема де жити.

Ліза слухала, хмурячись. Мишко завжди був проблемою. Вічно потрапляв у якісь історії, а Денис потім його витягав.

– І що? – спитала вона обережно.

– Він переїде до нас. Завтра чи післязавтра. Я вже домовився.

Ліза відчула, як по спині пробіг холодок.

– Переїде до нас? Денисе, але ж у нас… Ми мешкаємо в однокімнатній квартирі. Куди він переїде?

Денис знизав плечима, ніби це було само собою зрозумілим.

– Ну, як куди? В нашу квартиру.

– В яку квартиру? У нас одна кімната. Ми тут живемо.

– Ну ось ти… – він зробив паузу, ніби підбираючи слова, але потім просто випалив:

– З’їжджай назад до мами. А сюди мій брат приїде жити.

Ліза завмерла. Слова Дениса звучали так повсякденно, так спокійно, що їхній сенс не одразу дійшов до неї. Вона не могла повірити своїм вухам.

– Що? – її голос було ледве чути.

– Ну, а що? Брату треба ж допомогти. Йому нема де жити. Тобі ж є куди поїхати, у твоєї мами велика квартира.

Він дивився на неї абсолютно серйозно, без тіні сумніву, чи жалю. У його очах було лише одне – впевненість у власній правоті.

Для нього це було просте, логічне рішення. Для Лізи – це був удар. Прямо під дих. Жодних питань. Жодних обговорень. Просто констатація факту!

– Ти це серйозно? – голос Лізи тремтів, але вона намагалася втриматися, щоб не зірватися на крик. – Ти пропонуєш мені, своїй дружині, з’їхати до мами, бо твій брат вляпався у чергові проблеми?

– І ти навіть не подумав зі мною порадитись?

Денис спокійно повернувся до неї.

– А що тут радитись? Йому нема куди йти! А у тебе є куди! У мами твоєї, місця навалом. Кілька тижнів перекантуєшся, поки він свої справи розрулить. Не на вулицю ж тебе виганяють!

– Пару тижнів?! – Ліза відчула, як до горла підступає грудка. – Ми одружені, Денисе! Ми живемо тут! Це наш дім! Мій дім теж!

– Ну, а тепер це буде дім Мишка. Йому зараз важче, ніж тобі. Ти не розумієш? Йому реальна допомога потрібна.

– А мені не потрібна допомога? Ти думаєш, мені приємно отак, по клацанню пальців, зібратися і поїхати? Це принизливо!

– Що тут принизливого? Ти просто поживеш у мами. У чому проблема? Вона, мабуть, тільки рада буде. Ти ж її донька!

Ліза підвелася. Вона почала ходити по кімнаті, стискаючи кулаки.

– Проблема, що ти вирішив за мене! Вирішив, що я просто річ, яку можна пересунути з місця на місце, щоб звільнити місце для когось іншого! Я твоя дружина!

– І що з того? – Денис знизав плечима. – Я допомагаю братові. Ти що проти?

У його голосі з’явилася нотка роздратування. Він щиро не розумів її реакцію. Для нього це було очевидним. Сім’я – це брат. Дружина – це просто дружина.

– Я проти того, щоб мене виганяли з власного будинку! Ти навіть не спробував знайти інше рішення! Чому він не може винайняти кімнату? Чи пожити у друзів?

– Він не має грошей. А друзів у нього зараз немає таких, хто дає притулок. Йому ніхто не допоможе, окрім мене. А я його не кину! Він мій брат!

– А я? А хто я? Ти забув?

Денис зітхнув, ніби Ліза була дитиною, яка вередує.

– Ну Лізо, не роздмухуй з мухи слона. Поживеш у мами. Ми з братом завжди допомагали один одному. Не ображайся.

Він навіть спробував покласти їй руку на плече, але Ліза відсахнулася.

– Не ображатись? Ти просиш не ображатись після того, як буквально викидаєш мене? І не питаєш моєї думки! Ти просто ставиш перед фактом!

– Я не викидаю, але треба допомогти. Він не назавжди. Я ж сказав, доки розрулить справи.

Його спокій її добив. Вона бачила, що він не зрушить з місця. Жодні аргументи не подіють. Для нього її почуття були порожнім звуком, порівняно з «бідою» брата.

Ліза мовчки пішла до спальні. Відчинила шафу. Почала збирати речі. Кидала їх у сумку, не розбираючи. Суперечка була безглуздою. Їй не було куди подітися.

Денис сидів на кухні з Льошею, своїм старим другом. Вони пили пінне.

– Ну от, розрулив, – сказав Денис, сьорбнувши з кухля. – Мишко вже приїхав. Я думав, все буде важче.

Льоша кивнув.

– Та вже ж. А Ліза як? Сильно психанула?

Денис махнув рукою.

– Та ну. Ну, покривдилася, звісно. Але що робити? Поїхала до мами. Я ж їй пояснив, що Мишкові зараз гірше, ніж їй. Влетів по дурості, звісно, що тепер. Він же сім’я. Я його не кину. Йому реально не було куди подітися.

– А їй? – спитав Льоша. – Ну, вона ж твоя дружина.

– І що? Вона не на вулиці. У мами їй зручно. Там місця багато, її годують, спати на розкладачці їй не треба. Це ж ненадовго, сам знаєш.

– Мишко розрулить свої справи й з’їде. Тижнів два, ну три. Все зручно. Просто вона драматизує. Баби такі. Щойно що – відразу трагедія!

Льоша мовчав, задумливо дивлячись у кухоль.

– Ну так, жінки… – сказав він.

Денис кивнув головою.

– Саме так. Мишкові зараз головне – щоб дах над головою був, і я поряд. Підтримка. А баби… баби приходять і йдуть. Ось брат – це назавжди. Я так вважаю.

Він допив пінне і поставив кухоль на стіл.

– Ну, а що я? Я ж не міг інакше. Він же мій брат.

Минуло три тижні. Ліза жила у матері. Денис не дзвонив. Зовсім. Жодного разу не спитав, як у неї справи, не запропонував зустрітися.

Розмови були лише з її ініціативи, та й то короткі, сухі. Він завжди був зайнятий, завжди “потім”.

Якось Ліза вирішила заїхати за рештою речей. Їй треба було забрати дещо з документів та зимову куртку. Ключ звично повернувся в замку. Вона увійшла до квартири.

З кухні долинала гучна музика. На журнальному столику стояла порожня пляшка та пачка з-під чипсів.

На дивані лежала купа брудного одягу. А у ванній були розкидані речі Мишка: станок для гоління, рушники і його зубна щітка.

З кухні вийшов Мишко. Він був у домашніх шортах і майці, волосся розпатлане. Побачивши Лізу, він здригнувся.

– Ой, Ліза. А ти що?

Він виглядав абсолютно розслабленим, ніби ця квартира завжди належала йому. Його погляд ковзнув по ній, як по чужій.

– Я за речами.

– А, ну так. Дениса нема, він на роботі.

Мишко ніяково почухав потилицю.

– Ну, ти тут будь, як удома… тобто, це… Ну, коли що, я на кухні.

Він пішов, ніби боявся її присутності.

Ліза швидко зібрала свої речі. Взяла куртку. Її погляд упав на тумбочку. Там стояла фотографія: вона та Денис, щасливі, усміхнені. Вона взяла її, подивилась, та поклала назад. Більше їй не хотілося забирати нічого.

Виходячи з квартири, Ліза подивилася на зачинені двері кухні. Вона почула сміх Мишка. Їй не треба було нікого чекати, нічого з’ясовувати. Все було очевидним. Її просто замінили.

Вона тихо зачинила за собою двері, і поїхала до матері. Тепер уже назавжди. Як кажуть, – силою, не будеш милою…

А ви що скажете з цього приводу? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях. Стате вподобайки.”