– Вона старша за мене всього на шість років, мамо… Заспокойся, заради Бога!
– Господи! Всього… Ще й з дитиною! Мені погано… Синку, там, у шухляді комода, мої таблетки…
…Анна Ігорівна страждала вже не перший день. Їй було з чого сумувати. Єдиний син, її Тоша, збирався одружитися.
Але не сам цей факт лякав люблячу матір, а вибір нареченої.
Жінка, промакуючи очі куточком накрохмаленої хустки, скаржилася подругам:
– Мало того, що старша за мого хлопчика, так ще й з причепом! Чужу дитину притягне в дім! Хто знає, які в нього гени…
Подруги активно підтакували:
– Так, зовсім матерів не поважають. Їм все, а у відповідь…
Анна Ігорівна сумно стиснувши губи, важко піднімалася з лавки і повільно, згорбившись, йшла додому.
Як же вона мріяла, щоб не було цієї Інги в житті Антона! І готова була на все, щоб домогтися свого.
Недарма син довго не наважувався розповісти мамі про свій вибір. Він прекрасно розумів, як відреагує Анна Ігорівна.
Вона не приховувала нетерпимості до розлучень. На думку матері, шлюб повинен бути одним на все життя.
Що б не було – терпи і мовчи. Якщо ж розлучилася, та ще й дитина з тобою залишилася – рости її і ніякого особистого життя.
А ця… Треба ж, окрутити хлопця набагато молодшого за себе! Незбагненно!
Тому й ламала голову, як наочно пояснити обраниці сина, що таким у їхній родині немає місця. Від знайомства ухилитися не вдалося, як не намагалася Анна Ігорівна відстрочити страшний момент.
Дзвінок у двері здався матері набатом, настільки він голосно і тривожно пролунав. «Прийшли вже», – промайнуло в голові господині, і вона попленталася відкривати.
На її подив, поруч із сином стояла зовсім не пошарпана життям тітка, а дуже мила жінка. Навіть не було помітно, що вона старша за Антона.
Але мати змінювати свого рішення не збиралася.
– Знайомтеся, – радісно оголосив син, – Мамо, це і є моя кохана Інга. А це моя дорога матуся, Анна Ігорівна.
– Здрастуйте, – спробувала зобразити посмішку мати, – Ну що ж, проходьте.
Поки Інга мила руки, Антон крутився навколо матері:
– Ну, як вона тобі? Сподобалася? Правда?
– Та відразу ж видно, що вона стара, – трагічним шепотом промовила Анна Ігорівна, – Де твої очі, синку? Зачарувала тебе, чи що?
Біжи, поки не пізно! Вона хитра, я таких знаю, обдурить тебе, будеш потім плакати, та пізно буде!
– Та ти що? – здивувався син, – Їй це ні до чого: житло своє, робота хороша…
– Ну так, мене велить забути, тільки з нею і почнеш проводити час… – схлипнула мати.
– Мамо, та ти ревнуєш?! – здивувався Антон, – Не потрібно, ми ж недалеко жити будемо. Я завжди до тебе приїду, тільки подзвони…
– Ось! – трагічно вимовила Анна Ігорівна. – Подзвони! Мати завжди на першому місці повинна бути! Ти без жодних нагадувань повинен бігти до мене, піклуватися, опікуватися. А ти…
Треба ж – «подзвони». Дякую, синку. Це твоя Інга навчила тебе так ставитися до рідної матері, так? Що ще вона тобі наказала?
– Мамо, та що з тобою? Давайте за стіл підемо, напевно, ти найсмачніше приготувала… А ось і Інга. І ми торт купили.
Знайомство явно виявилося невдалим. За столом так і витала напруга.
Господиня квартири мовчала, зрідка невпопад киваючи і іноді схлипуючи.
Антон все більше нервував, розуміючи, що його вибір не прийняли. Спокій зберігала одна Інга.
Саме вона і запропонувала першою закінчити посиденьки і розійтися по домівках.
– Величезне спасибі за частування. Було дуже смачно. Але я бачу, що Ви вибір сина не підтримуєте. Правильно?
Анна Ігорівна мовчати не стала:
– Так. Я проти. Моєму Тоші стара жінка поруч ні до чого. Йому життя влаштовувати треба, дітей своїх ростити. А ти…
– Все ясно. Ви просто не бажаєте відпускати його від себе. Для Вас будь-яка його обраниця – суперниця.
Інга повернулася до розгубленого хлопця:
– Антон, вибір за тобою. Я зрозумію, якщо ти не будеш мене проводжати.
І вона впевнено попрямувала до виходу.
Анна Ігорівна відразу осіла на стілець, звично схопившись за серце:
– Ох, синку, щось мені зовсім зле… Дзвони в швидку…
Раптово Антон не витримав:
– Та скільки можна? Мамо, тобі ніхто не подобається, всі не такі. Досить. Набридло вже. Я одружуся, щоб ти не говорила!
І він помчав наздоганяти Інгу. Розгублена Анна Ігорівна завмерла на місці: що ж це виходить? Її син більше не переживає за здоров’я матері?
А якби все було по-справжньому? Анні Ігорівні стало страшно. Вона зрозуміла, що битву за Антона програє.
І тут же прийняла важливе рішення.
Вона вирішила піти до розлучниці і вмовити ту залишити її дитину в спокої.
Дізнатися адресу Інги не склало труднощів. Та й не приховувала Анна Ігорівна, що хоче поговорити. Промовчала лише про справжню причину зустрічі.
Вперше вдома нікого не застала. Анна Ігорівна вирішила підстрахуватися, запитавши у бабусь біля під’їзду, коли повертається додому господиня сто першої квартири.
Почуте їй дуже не сподобалося:
– Інга? Та пізно, вже коли темно. Ми вже додому повертаємося. Привітаємося і все.
«Значить, ще й господиня ніяка, постійний безлад, напевно, бо вся в роботі, кар’єристка!» – з осудом подумала Анна Ігорівна.
Але висновки зробила. Наступного разу вирушила на зустріч в кінці тижня і якомога пізніше.
Попередньо поцікавилася у сина, чи буде той вдома. Почувши негативну відповідь, помітно піднялася духом.
І ось вона знову біля будинку розлучниці. І світло у вікнах горить. Прийшла, значить…
Анна Ігорівна піднялася нагору і натиснула на кнопку дзвінка. За дверима пролунав дзвінкий дитячий голосок:
–Хто там?
– Я до твоєї мами, – постаралася лагідно промовити жінка, не бажаючи лякати дитину, – Вона вдома?
– Мамо! – голосно крикнули за дверима.
Замок клацнув. Розгублена Інга з подивом дивилася на несподівану гостю:
– Добрий вечір. Ви до мене?
– Потрібно поговорити, – різко сказала Анна Ігорівна.
– Пройдемо в кімнату, – м’яко відповіла їй господиня, – Не у під’їзді ж розмовляти.
Анна Ігорівна з роздратуванням відзначила і чистоту оселі, і наявність непоганого смаку у власниці. Але все одно, вона не гідна її сина!
– Значить так. Попереджаю: залиш Антона в спокої. Йому треба жити, розвиватися. Ти для нього стара.
Зрозуміла? Дітей подарувати йому не можеш, купу грошей на лікування викинете. Та й гарантії ніякої.
– Це Ви з чого таке вирішили? – знову посміхнулася Інга.
– Я мати. Мені видніше і років побільше за вас, – різко відповіла гостя.
– Я вже зрозуміла, – зітхнула Інга, – що спокійно жити Ви мені з Антоном не дасте. Правильно? Наполягати не буду. І переконувати теж.
Вам рішення сина неважливе. Головне – Ви. Що ж, мені теж це ні до чого. Я зрозуміла. Тільки не потрібно потім у всьому мене звинувачувати.
– Про що ти зараз? – примружилася жінка, – Та він тебе забуде через тиждень. Подумаєш, яка досвідчена, зачарувала хлопчика і рада.
Знайди по віку когось, вертихвістка! Он, дитиною займися. Дивись ти, розлучена з причепом, а туди ж.
Анна Ігорівна рішуче повернулася спиною до здивованої таким випадом Інги і вийшла з квартири.
Додому вона поверталася задоволена. Нарешті поставила на місце цю розлучницю.
Антон чекав на матір:
– Ти до Інги ходила? Ви поговорили?
– Так, Тошенька. Все. Тепер ніяких проблем, – ласкаво промовила мати.
– Нарешті, – видихнув Антон.
Жахіття для мами почався вже наступного дня. Син повернувся похмуріший за грозову хмару.
– Я звільнився з роботи, – кинув він.
– Як же так? – ахнула мати, – Ти ж це місце з таким трудом отримав, стільки зробив, щоб тебе підвищили… Що ж тепер?
– А нічого, – також грубо відповів син, – Не можу працювати під керівництвом жінки, яка мене кинула.
– Що? – зблідла Анна Ігорівна, починаючи розуміти, про що намагалася попередити її Інга.
– Що чула, мамо. Інга – моя начальниця. Вже колишня. Це вона керує компанією. Я знаю про твій візит.
Інга розповідала, що подібна ситуація з мамою чоловіка в житті вже була. Повторення вона не допустить.
А ти… Дякую, мамочко! – знущально вклонився Антон, – Все життя ти мені зіпсувала, – гірко додав він.
Через тиждень Антон повідомив матері, що їде в інше місто. Як не благала Анна Ігорівна сина залишитися, той був непохитний.
– Ти не даси мені жити спокійно.
– Синочку, не їдь, не кидай мене! Мати – це ж святе!
– Моє життя теж не бруд під ногами. І я хочу прожити його так, як сам забажаю. Тож вибач, мамо, але ти сама винна. Далі якось сама. І я сам…
Залишити відповідь