— Ну ви й ділові, синку. Тобто в своє свято я повинна сидіти з онуком, тому що у вас плани на вечір?

— Ну ви й ділові, синку. Тобто в своє свято я повинна сидіти з онуком, тому що у вас плани на вечір?

Ні, діти, звичайно, теж квіти життя, але ти міг би привезти матері хоча б шоколадку на Восьме березня! — з образою в голосі заявила Валентина

— Мамо, ну це ж не день народження, — недбало відмахнувся Кирило. — Ти вже доросла, а Оля…

Тут Валентина нахмурилася. Серце обпекло злістю.

— Ага. Оля молода, а я, виходить, стара карга, якій вже нічого не треба. Не жінка, загалом.

Ну, спасибі, синку, я все зрозуміла, — Валентина сердито примружилася, дивлячись синові в очі.

Той знітився і відвів погляд.

— Мамо! Ну ти все перекручуєш. Я так не говорив.

— Так? Тоді чому ти привіз мені онука без попередження? Щоб ти знав, ми з твоїм батьком ввечері теж збираємося святкувати. На набережну підемо. Тому ні, на нас не розраховуй, досить.

Кирило здивовано підняв брови. Здається, він не повірив.

— Мамо, ну чого ти відразу так? Нам же іноді теж треба вибиратися удвох… — м’яко почав він. — Ми ще молоді, хочемо трохи відпочити. Ми ж не кожного дня.

— Про це треба було думати, коли ви Льошку робили. Ти нам що сказав тоді? Нагадати?

«Мама, ми дорослі, розберемося». Як дитину заводити, так ви дорослі, а як виховувати — так ще молоді?

З сусідньої кімнати долинув смішок Петра, чоловіка Валентини.

— Відпочити… — повторив він. — Ми з твоєю мамою вперше нормально відпочили, коли нам за п’ятдесят виповнилося.

І то — в санаторії за містом і всього два дні. Два дні! За все життя, вважай. І нічого, живі.

Кирило змінився в обличчі. Він зрозумів, що відмова остаточна, і відразу ображено стиснув губи.

— Ну і нехай. У Олі нормальні батьки. Вони завжди знайдуть час на онука, — відповів він і потягнув візочок назад, навіть не попрощавшись.

У Валентини щось кольнуло в грудях, але вона не стала зупиняти сина. Він не привіз їй ні квітів, ні листівки. Та навіть у месенджері не привітав.

Зате притягнув онука, ні про що не питаючи. Ніби вона за замовчуванням зобов’язана бути безвідмовною безкоштовною нянею.

Одна справа, якби це сталося вперше, але ж ні. Валентина вирішила: пора виховувати не онука, а сина і невістку. Нехай зав’язують зі звалюванням відповідальності і дорослішають.

Їхня юність закінчилася рівно в той момент, коли вони вирішили завести дитину.

Валентина пішла пити чай з чоловіком, щоб переключитися і трохи заспокоїтися, але її думки все одно поверталися до сина і невістки.

Перед очима спливло перше знайомство з Олею…

…Кирило тоді був хлопчиком з палаючими очима. Всього дев’ятнадцять років. Оля — під стать йому. На рік молодша, з рюкзаком за плечима і в кедах, довгокоса.

Симпатична і мила, але по ній було видно — витає в хмарах.

Рухалася вона плавно і повільно, відповідала із запізненням і посміхалася так, ніби думками була десь далеко.

— Оленька, а які у вас плани на майбутнє, якщо не секрет? — обережно запитала Валентина, коли вони разом сиділи за столом.

— Та я поки що особливо не знаю… Я ось на психолога вступаю. Взагалі я хотіла б займатися чимось творчим. Книги писати, наприклад.

Але батьки сказали, що краще на психолога, вони скрізь потрібні, — Оля знизала плечима.

Валентина ще тоді зрозуміла, що для Олі пріоритетніше не сувора реальність, а повітряні замки і романтичні плани.

Дівчина захоплювалася написанням віршів і щиро вважала, що головне в житті — кохання, а гроші… ну, гроші завжди можна заробити.

Втім, втручатися або якось судити дівчину Валентина не стала. Вони ще молоді. Це мине. Зрештою, це ж не вона зустрічається з нею, а син.

Але через пару місяців Кирило заявив:

— Ми хочемо одружитися.

Валентина з Петром переглянулися.

— А навіщо? Ви ж обоє живете у батьків. Вам би спочатку на ноги стати…

— Так ми і станемо. Потім. Ми ж не дурні. Будувати сім’ю – так, а народжувати дітей будемо тоді, коли буде освіта, робота і житло.

А поки просто розпишемося, — впевнено відповів син. — Ми кохаємо одне одного і хочемо це якось позначити.

Дякую, що хоч цю обіцянку молоді дотримали. Вони дійсно не кинули навчання. Але потім…

— У нас є для вас сюрприз, — повідомила свекруха, коли вони святкували отримання дипломів у сімейному колі. — Олечка, ми хочемо подарувати вам квартиру. Ну, ту, бабусину.

Валентина посміхнулася і навіть щиро зраділа за молодих, але всередині оселилося якесь недобре відчуття.

А чи не занадто рано? Чи не розслабляться діти?

І вона виявилася права. Минуло трохи більше пів року, і Кирило повідомив, що вони чекають на поповнення.

Валентина одночасно відчувала радість і тривогу. Онуки — це завжди здорово, це ніби маленьке повернення в минуле. Це рух і життя.

Але щось підказувало Валентині, що дуже швидко це поповнення ляже на її плечі.

Кирило і Оля звикли вести безтурботний спосіб життя. Вони були самостійними і працювали, але їхній вільний час цілком і повністю був присвячений відпочинку.

Оля майже не готувала, для неї верхом майстерності було зварити макарони або кашу з сосисками. Полиці прикрашав помітний шар пилу.

Зате вихідні вони проводили у друзів або в поїздках.

Серед знайомих Олі та Кирила ні у кого не було дітей. Валентина здогадувалася: вони навіть не підозрюють, наскільки їхнє життя зміниться.

Вона хотіла було сказати, що тепер їм доведеться відмовитися від походів по кафе, спонтанних нічних виїздів на набережну і ще багато від чого, та тільки хто ж буде її слухати?

Закохані завжди впевнені, що все у них буде не так, як у всіх.

Втім, все і справді пішло не за планом. Оля захворіла майже відразу після виписки, їй призначили антибіотики, і Льошу довелося перевести на суміші.

До молока вони вже не повернулися. Це і стало початком усіх проблем.

Молоді батьки вирішили, що якщо вже Льоша цілком здатний залишатися без матері, то можна іноді передавати його бабусям і дідусям.

Спочатку це відбувалося раз-два на місяць і не викликало підозр.

— Мамо, доглянеш за Льошкою кілька годин? Нам потрібно в магазин, — просив син. — Ми не на довго.

Потім пара годин стала потихеньку перетворюватися на пів дня. А потім Льошу стали залишати і з ночівлею.

— Хочемо виспатися і побути наодинці, — безтурботно пояснював Кирило, вже не питаючи, можна чи ні. — Ми привеземо Льошку до вас на ніч, а вранці Оля забере його.

У підсумку онук стабільно проводив два-три вечори на тиждень у бабусі й дідуся. Петро міг погратися з хлопчиком, але більша частина клопоту була на бабусі.

А Валентина, між тим, ще не була на пенсії. Вона працювала віддалено в технічній підтримці і встигала за день поспілкуватися з людьми так, що до вечора хотіла тільки впасти на ліжко, накритися ковдрою і полежати в тиші.

Але замість цього вона брала онука на руки і включалася в чужий побут.

Особливо добре їй запам’ятався один випадок.

У Валентини защемило нерв у спині. Вона сиділа скорчена на дивані, коли у двері подзвонили.

— Мамо, ми тут… — почав Кирило, вже закатуючи візочок.

— Синку, я вам сьогодні не помічник. У мене спина, — спробувала заперечити Валентина.

— Ми швидко! — пообіцяв син і зник.

Валентина лише тихо схлипнула. Вона злилася на сина, і їй було шкода себе.

Льошу залишили на неї до самого вечора.

— Ви там як, ще не забули, що ви батьки? — обурювалася Валя по телефону. — Ви взагалі де тиняєтеся?

— Ми в парку, мамо, — відповів Кирило, ніби нічого не сталося. — Гуляємо з Олею.

— Що?.. Я тут не розгинаюся, а ви просто гуляти поїхали?!

— Мамо… Ну ми ж повинні підтримувати романтичні стосунки.

Молодим мамам важко з дітьми, післяпологові депресії і все таке, — син говорив таким тоном, ніби пояснював очевидні речі. — Вважай, що ти рятуєш нашу сім’ю.

Емоції після цієї розмови були подвійними.

З одного боку, добре, що син думає про дружину. З іншого — а чому за рахунок мами?

Вона твердо вирішила: наступного разу вона відмовить. І ось цей день настав. Восьме березня.

Нехай ображаються, скільки влізе, але знають, що бабусине терпіння не безмежне.

Після цього настали два тижні тиші. Не було не тільки прохань, але і простих дзвінків. І ось, одного вечора, телефон все ж задзвонив.

— Мамо, привіт, — винуватим тоном почав Кирило. — Виручай, будь ласка. Оля захворіла, а її батьки у від’їзді.

Валентина мовчала кілька секунд. Вона замислилася. Чи варто йти назустріч?

— Гаразд, — сказала вона спокійно. — Але ви мені винні мою улюблену шоколадку. Ти пам’ятаєш, які я люблю. І велику!

Кирило з полегшенням видихнув і тихо засміявся.

— Звичайно.

Валентина знову сиділа з онуком того дня. Вона дивилася на Льошку і розуміла: вона любить його всім серцем.

Однак жінка любила і себе. Тому відтепер вона буде допомагати тільки коли їй зручно.

А якщо молоді знову почнуть нахабніти — знову відмовить їм. Її допомога — добровільна поступка, а не обов’язок…”