– А чи слушно ми вчинили? – Запитував себе Олег

“– А чи слушно ми вчинили? – Запитував себе Олег

Ірина мовчала вже другий день. Знала, але не казала нічого чоловікові. Бо чудово розуміла, що після того, як розповість усе Олегу, треба буде приймати рішення.

А вона цього боялася – доведеться робити вибір. А як вибирати, якщо жоден із варіантів не буде правильним? Але нарешті, Ірина наважилася – сьогодні вона скаже Олегові все.

До приходу чоловіка з роботи залишалося ще дві години. Вона встигла приготувати вечерю, погодувати п’ятирічного сина і навести на кухні порядок.

Коли Олег увійшов до квартири, дружина побачила, що він чимось стурбований. Запитувати до вечері, в чому річ, Ірина не стала, але, коли вона прибрала зі столу посуд, він сам почав розмову.

– Іро, мене сьогодні до генерального запросили – пропонують очолити нову філію. Складно, звичайно, але зарплата буде значно вищою, – сказав Олег.

– Ти погодився?

– Відповідь треба дати у понеділок. Є ще чотири дні, щоб подумати. Я міг би відразу погодитись, але без тебе вирішити не можу – доведеться переїжджати в сусідню область.

– А як із квартирою? Адже ми тільки пів року, як виплатили іпотеку, – запитала Ірина.

– На перший рік дають службове житло – двокімнатну квартиру. За цей час зможемо продати цю, а там купити. І ще: там є дуже хороший медичний центр – саме за профілем Іллюші.

Він помовчав, потім глянув на дружину.

– Ну що скажеш?

– Олеже, а в мене теж новини: я при надії.

На обличчі чоловіка за десять секунд змінилося кілька почуттів: розгубленість, радість, хвилювання і знову розгубленість.

– Давно знаєш? – Запитав він.

– Два дні.

– Отож, я дивлюся, що ти ніби не у своїй тарілці, – сказав Олег. – Що робитимемо?

– Не знаю. Але треба щось вирішувати, – відповіла Ірина.

– Якщо ми переїдемо, то спочатку я працюватиму більше, ніж зараз. Я турбуюся, чи впораєшся ти з двома дітьми. Іллюша вимагає багато уваги, і малюка теж не кинути.

– Ти не хочеш другої дитини? – Запитала дружина.

– Як ти могла таке подумати! Хочу, дуже хочу! Може, слід відмовитись від переїзду? Ну його, цю філію! – відповів Олег.

– Але ж ти так мріяв про цю роботу! Погоджуйся, я намагатимуся впоратися. Якщо буде дуже важко, знайдемо якийсь вихід – може, візьмемо для Іллі доглядальницю хоча б на пів дня, – запропонувала Ірина.

У цей час із дитячої почувся голос сина.

– Напевно, мультики закінчилися, – сказала Ірина і встала, щоб піти до нього.

Але чоловік зупинив її:

– Посидь, я сам.

Якби хтось сторонній почув цю розмову, він би здивувався:

– Старшій дитині п’ять років – саме час мати другу.

Кулінарні рецепти

Але проблема полягала в тому, що Іллюша був хворий. За свої п’ять років він не зробив жодного кроку, його доводилося годувати з ложки, він намагався говорити, але зрозуміти його могла лише мама, навіть Олегові це не завжди вдавалося.

Тому Ірині – чудовому спеціалісту, керівнику відділу – довелося звільнитися та займатися сином.

Їхній ранок завжди починався однаково: Іллюшу треба було підійняти з ліжка, посадити у крісло-коляску, довезти до ванної, вмити, переодягнути, потім нагодувати.

У хорошу погоду вони ходили гуляти, якщо йшов дощ чи було холодно, Ірина намагалася чимось зайняти сина.

В основному це були ігри, що розвивають дрібну моторику, хоча про який розвиток могло йтися, якщо дитина насилу утримувала в руці олівець.

Тому занепокоєння чоловіка було зрозумілим: якщо до всіх цих клопотів додасться ще й турбота про малюка, Ірина може не впоратися.

І все-таки вони вирішили, що у їхній сім’ї з’явиться нова людина. Олег через знайомих знайшов Гену, студента-медика, який був радий підробити у канікули.

Він приходив на той час, коли прокидався Ілля, і займався з ним до обіду: годував, купав хлопчика, гуляв з ним.

Ірині стало трохи легше. Крім того, вона змогла зайнятися підготовкою до переїзду.

Квартиру вони вирішили поки не продавати, відкласти це хоча б на пів року чи рік, коли з’явиться дитина та ситуація проясниться.

Через місяць із невеликим вони переїхали. Ірина вже навела лад у новій квартирі, хоча, звичайно, такого затишку, як удома, у тимчасовому житлі не було. Олег йшов рано, приходив пізно.

Допомогти Ірині приїхала її мати – Олена Сергіївна спеціально для цього взяла відпустку.

Справ було багато. Але головне – треба було якнайшвидше потрапити на консультацію до медичного центру, куди Ірина записала сина майже відразу, як вони приїхали. І мати їй дуже допомогла.

Кулінарні рецепти

Вона ж нагадала дочці, що тій треба й самій стати на облік у жіночу консультацію. Ірина обрала день і, залишивши сина на Олену Сергіївну, пішла до лікаря.

Новина, яку вона повідомила чоловікові та матері, була приголомшливою:

– Двійня. У нас буде двійня.

Відпустка Олени Сергіївни закінчилася, вона поїхала, а Ірина та Олег усе ще не знали, як вчинити.

Зараз так само на півдня допомагати з Іллею приходила доглядальниця – жінка середнього віку з медичною освітою. Другу половину дня, доки не приходив з роботи чоловік, Ірина займалася сином сама, але з кожним днем їй ставало все важче.

І одного разу Олег почав цю розмову:

– Іро, нам обом складно, але відкладати розв’язання проблеми більше не можна. Іллюшу треба оформити в пансіонат.

– Олеже, це ж наш син. Він маленький, йому буде погано без нас, він сумуватиме.

– Я все розумію, але інакше ми не впораємося. Ти сама говорила, що лікар пропонував пансіонат – це ж не звичайний дитячий будинок, а спеціалізована установа для дітей.

– Там лікарі, постійне спостереження. Масаж та фізіопроцедури, які ми не можемо робити в домашніх умовах. І потім – ми ж не покинемо Ілюшу, відвідуватимемо його щотижня, гулятимемо з ним.

Іра, ці двоє дітей теж мають право на життя. І від того, що ми зараз вирішимо, залежить, чи вони зявляться. А якщо й зявляться, то яким буде їхнє життя.

Цього дня вони нічого так і не вирішили. Весь наступний тиждень у квартирі стояла напружена тиша. Ірина намагалася якнайбільше часу проводити із сином.

А якось увечері вона сказала чоловікові:

– Я була у лікаря. Це дівчатка.

Іллю перевезли до пансіонату за місяць до того, як з’явилися його молодші сестрички – Єлизавета та Катерина.

Перший місяць, поки малюки не могли обходитися без мами, відвідувати Іллю у вихідні їздив батько. Потім вони почали їздити по черзі.

Хтось із родичів та знайомих засудив Ірину та Олега:

– Позбулися недієздатної дитини, здали до казенного будинку. Зовсім у людей немає серця!

Але були й ті, хто зрозумів їх.

Олег жалів дружину і не обговорював це з нею, але не було й дня, щоб він не ставив це питання собі: «А чи правильно ми вчинили»?

А ви що скажете з цього приводу? Дайте слушну оцінку вчинку. Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.”