Чоловік робив це щоп’ятниці. І завжди говорив «дякую».

Чоловік робив це щоп’ятниці. І завжди говорив «дякую».

— Галя, я більше не можу! — Анфіса майже кричала в трубку, бо чоловік був на роботі і ніхто не міг її почути. — Ти розумієш? Не можу!

Він мене дістав своєю правильністю, своєю розміреністю, своїм… всім!

Вона стояла посеред ідеально прибраної спальні — свіжа постільна білизна, акуратно розставлені флакони на туалетному столику, навіть тапочки Ігоря стояли паралельно один одному біля ліжка.

Все, як він любить. Все за розкладом. І від цієї правильності хотілося вити.

— Анфіса, ти знову драматизуєш, — спокійний голос подруги трохи протверезив. — Що конкретно сталося?

— Конкретно? — Анфіса нервово розсміялася. — Конкретно вчора був подружній обов’язок. По п’ятницях у нас завжди так. Ти розумієш? По п’ятницях!

Як у календарі зазначено. І все однаково, Галь. Десять хвилин масажу, потім сама справа, вкінці він цілує мене в шию три рази — саме три, я рахувала! І коли все закінчується, він каже: «Дякую, кохана». Дякую! Ніби я йому борщ зварила!

— І що? Багато жінок взагалі місяцями без цього живуть.

— Та краще б без цього! — Анфіса сіла на край ліжка, вільною рукою смикаючи покривало. — Мені тридцять два роки, Галя. Тридцять два!

А я відчуваю себе старою. Коли я востаннє відчувала пристрасть? Коли серце калатало від передчуття?

Пам’ятаєш, як у двадцять років — побачила хлопця, і все всередині перевертається?

— Пам’ятаю. І пам’ятаю, як потім ревіла через цих хлопців.

— Але хоч щось відчувала! А зараз… Ігор хороший. Чудовий чоловік. Заробляє пристойно, не п’є, не зраджує, дарує квіти на свята. Все робить правильно.

Але я дивлюся на нього і… нічого. Порожнеча. Ніби не чоловік, а сусід по квартирі.

Галина мовчала кілька секунд, потім зітхнула:

— Приїжджай. Поговоримо нормально.

Через годину Анфіса сиділа на кухні у подруги, тримаючи в руках чашку кави, що остигала.

Галина уважно її розглядала — доглянута, красива жінка в дорогому одязі, з ідеальним манікюром і порожніми очима.

— Знаєш, що я вчора зробила? — Анфіса підняла погляд. — Зареєструвалася на сайті знайомств. Під чужим ім’ям, з чужими фотографіями. Просто подивитися, що там.

І знаєш що? За вечір п’ятнадцять чоловіків написали. П’ятнадцять! Компліменти, запрошення, флірт…

— І що далі?

— Я з одним листувалася до третьої ночі. Андрій його звати. Тридцять сім років, розлучений, свій бізнес.

Жартує класно, пише так… пристрасно, чи що. Обіцяв показати мені справжній Париж — він там часто буває по роботі.

— Анфіса…

— Що «Анфіса»? Я знаю, що ти скажеш. Що це дурниця, що я все вигадала, що трава здається зеленішою.

Але, Галю, я задихаюся! Розумієш? Ігор приходить додому, розповідає про квартальні звіти, потім ми вечеряємо — він обов’язково похвалить їжу, навіть якщо я просто пельмені зварила.

Потім він дивиться новини, я — серіал. О десятій — в ліжко. І так кожен день. Ми молоді люди чи пенсіонери?

Галина встала, підійшла до вікна. За склом шуміло місто — там кипіло життя, якого так не вистачало її подрузі.

— А ти пам’ятаєш, як ми з Сергієм мало не розлучилися? — запитала вона, не обертаючись.

— Це коли він на корпоративі напився?

— Ні. Це було років п’ять тому. Десять років шлюбу. Я тоді теж думала — все, кінець, ніяких почуттів.

Він дратував мене всім — як їсть, як спить, як дихає навіть. Теж завела акаунт на сайті знайомств. Навіть на побачення сходила.

Анфіса здивовано підняла брови:

— Ти не розповідала.

— А що розповідати? Хлопець виявився гарний, розумний, заможний. Вечеря в ресторані, компліменти, натяки.

Метелики в животі — все, як ти хочеш. Знаєш, чому я не пішла з ним до готелю?

— Чому?

— Тому що зрозуміла одну просту річ. — Галина повернулася до подруги. — Ці метелики — вони ненадовго. Місяць, два, пів року максимум.

А потім що? Знову побут, знову звичка, знову нудьга. Тільки вже без Сергія, який знає, що я не люблю цибулю в салаті.

Без людини, яка приносить мені таблетку від головного болю, не чекаючи прохання. Без того, хто обіймає мене уві сні, навіть коли ми сваримося.

— Але це ж не кохання, це… звичка.

— А хто сказав, що кохання — це тільки метелики? Анфіса, тобі тридцять два, а не вісімнадцять. Кохання в нашому віці — це не феєрверки щодня.

Це коли чоловік встає о сьомій ранку у вихідний, щоб купити тобі свіжу випічку. Це коли він пам’ятає, який серіал ти дивишся, і не перемикає канал.

Це коли можна мовчати разом і не відчувати незручності.

— Але близькість, Галя… Ми ж не черниці!

Галина розсміялася:

— А ти пробувала поговорити з ним про це? Прямо сказати — хочу не так?

— Як я скажу? «Ігор, ти мене не розумієш в цьому»?

— Ні. Скажи: «Давай спробуємо щось нове». Купи красиву білизну — не практичну, а саме красиву, навіть незручну.

Запропонуй поїхати в готель на вихідні.

— Він скаже, що це марна трата грошей.

— А ти наполягай. Знаєш, у чому твоя проблема? Ти чекаєш, що він здогадається. Що прочитає твої думки і зміниться.

А він не екстрасенс. Він думає, що все добре — ти ж мовчиш, посміхаєшся, готуєш вечері.

Анфіса сховала обличчя в долонях:

— Може, ми просто не підходимо одне одному? Може, я вийшла заміж не за того?

— А за кого треба було? За того Андрія з сайту? Який обіцяє Париж? — Галина сіла поруч, обійняла подругу за плечі. — Я тобі по секрету скажу — ідеальних чоловіків не існує.

Як і ідеальних дружин. Мій Сергій хропе, розкидає шкарпетки і вважає, що романтика — це купити мені нову сковорідку.

Але знаєш що? Коли у мене мама хворіла, він взяв відпустку і сидів зі мною в лікарні.

Подарунки для мами

Коли я розплакалася через перші зморшки, приніс квитки в театр — пам’ятав, що я люблю.

І так, у нас теж не кожен день феєрверки. Але це моє життя, розумієш? Моє. Не ідеальне, але справжнє.

Вони сиділи мовчки. За вікном починався дощ — дрібний, осінній, що навіює тугу.

— Знаєш, що найприкріше? — тихо сказала Анфіса. — Я люблю його. Правда люблю. Просто ця любов якась… тиха. Непомітна. Ніби її й немає зовсім.

— Тиха любов — це теж любов. Може, навіть більш справжня, ніж усі ці пристрасті.

Спробуй, Анфіса. Не шукай коханця, а спробуй повернути пристрасть з чоловіком. Раптом вийде?

Анфіса кивнула, хоча сумніви продовжували гризти зсередини. Вона поїхала додому під дощем, думаючи про слова подруги.

Квартира зустріла її тишею і ідеальним порядком. На кухонному столі лежала записка від Ігоря: «Затримаюся на роботі. Вечеря в холодильнику. Кохаю».

Три слова. «Вечеря в холодильнику». І одне — «Кохаю». Вона взяла телефон, відкрила сайт знайомств.

Андрій був онлайн, одразу написав:

«Привіт, красуне. Думав про тебе весь день. Може, зустрінемося?»

Палець завис над екраном. Зустрітися. Випити коктейль. Відчути себе бажаною. А потім що?

Брехати чоловікові? Вигадувати відмовки? Жити з почуттям провини?

Вона закрила додаток і набрала номер Ігоря.

— Привіт, кохана. Щось сталося? — в його голосі відразу з’явилася тривога.

— Милий, — вона давно не називала його лагідними словами, — давай на вихідні поїдемо кудись? Удвох. Без ноутбуків і звітів.

Пауза. Потім здивований сміх:

— А що так раптом?

— Просто… хочеться. Нам же можна іноді відпочити разом?

— Звичайно, можна. Куди хочеш?

— Не знаю. Може, за місто? Там є готель зі спа-комплексом, я бачила рекламу.

— Дорого, напевно.

— І що? Ми ж не щотижня відпочиваємо.

Знову пауза. Анфіса вже приготувалася почути відмову, логічні аргументи про те, що потрібно економити, що вдома теж добре.

Але Ігор сказав:

— Добре. Забронюй. І Анфіса…

— Що?

— Я теж скучив. За нами. За тими, якими ми були раніше.

Вона відключилася і довго сиділа, дивлячись на згаслий екран телефону.

Може, Галина права? Може, справа не в чоловікові, а в ній самій?

У тому, що вона перестала бачити в звичайному житті щось цінне?

Увечері Ігор прийшов не о дев’ятій, як зазвичай, а о сьомій. З букетом — не до свята, просто так. Маленькі рожеві троянди, її улюблені.

— Щось сталося? — здивувалася вона.

— Так. Ти подзвонила вдень. І я зрозумів, що давно не дарував тобі квіти просто так.

За вечерею він розповідав не про квартальні звіти, а про смішний випадок в офісі. Анфіса сміялася — щиро, вперше за довгий час.

А потім, коли прибирала зі столу, відчула його руки на своїй талії.

— Пам’ятаєш, як ми познайомилися? — запитав він, притулившись до її шиї.

— На дні народження у Олени. Ти пролив на мене сік.

— Спеціально.

— Що? — вона обернулася.

— Спеціально пролив. Ти була така красива, а я не знав, як підійти. Ось і придумав — проллю напій, вибачуся, розговоримося.

— Ти ніколи не розповідав!

— Боявся, що здамся ідіотом. — Він посміхнувся, і Анфіса раптом побачила того самого хлопця з дня народження — незграбного, закоханого, готового на дурниці заради її уваги.

— Знаєш що? — сказала вона. — Ходімо в спальню.

— Але сьогодні ж середа.

— І що?

— Ну… ми зазвичай по п’ятницях…

Вона розсміялася:

— Ігорю, до біса п’ятниці. Я хочу зараз.

У його очах промайнуло здивування, потім щось ще — азарт, чи що. Ніби всередині прокинувся той самий хлопець, який був готовий проливати сік, аби тільки привернути її увагу.

Цієї ночі не було звичного ритуалу. Не було трьох поцілунків у шию і ввічливого «дякую».

Було ніяково, смішно, місцями навіть безглуздо — вони ніби заново вивчали один одного. Але було по-справжньому.

— Анфіса, — прошепотів він потім, коли вони лежали, переплівшись, як у перші місяці після весілля, — пробач мені.

— За що?

— За те, що перетворився на робота. Я думав, тобі потрібна стабільність, надійність. А ти задихалася від цього, так?

Вона не відповіла, просто міцніше притиснулася до нього. За вікном все так само йшов дощ, але тепер його шум здавався затишним.

У вихідні вони поїхали в той готель. Ігор сам вибрав номер — з джакузі і видом на ліс.

Захопив вишуканих напоїв, хоча зазвичай говорив, що це — марна трата грошей.

А в суботу ввечері, сидячи в джакузі, раптом сказав:

— Знаєш, а я думав про розлучення.

Анфіса ледь не поперхнулася.

— Що?

— Не зараз. Місяці три тому. Ти стала така… віддалена. Холодна. Я думав, у тебе хтось є.

— Ігорю…

— Не перебивай. Я навіть до психолога ходив. Таємно, в обідню перерву. Вона сказала, що проблема в мені.

Що я перетворив наш шлюб на бізнес-проект — все за планом, за графіком. Сказала, що жінці потрібні емоції, спонтанність.

А я… я просто не вмію. Розвчився. Боявся зробити щось не так, от і робив все однаково.

— Чому ти не казав?

— А що говорити? «Кохана, я перетворився на зануду, але хочу змінитися»? Я намагався. Просто… не знав як.

А потім ти подзвонила вдень, запропонувала поїхати разом, і я зрозумів — у нас ще є шанс. Правда?

Замість відповіді вона поцілувала його. Довго, жадібно, як не цілувала вже кілька років.

І нехай не було метеликів у животі, як у двадцять років. Зате було щось інше — теплота, ніжність, відчуття дому.

Того самого дому, де можна бути собою — не ідеальною дружиною, не пристрасною коханкою, а просто Анфісою, яку люблять такою, яка вона є.

У неділю ввечері, повертаючись додому, вона дістала телефон і видалила додаток знайомств.

Андрій з його обіцянками Парижа залишився у віртуальному світі, де все красиво і нереально, як у кіно.

— Про що думаєш? — запитав Ігор, ведучи машину.

— Про Галину. Вона мудра жінка.

— Передавай їй привіт. І подякуй.

— За що?

— За те, що у тебе є така подруга. Яка не дає тобі накоїти дурниць.

Анфіса здивовано подивилася на чоловіка:

— Ти знав?

— Про що? — він посміхнувся, не відриваючи погляду від дороги. — Я нічого не знаю. Просто вдячний Галі. За все.

Вона відкинулася на сидіння, дивлячись на вогні, що миготіли за вікном.

Життя тривало — звичайне, розмірене, без пристрастей і феєрверків. Але тепер Анфіса знала — у цій звичайності є своя краса. Треба тільки захотіти її побачити.

У понеділок вранці, проводжаючи Ігоря на роботу, вона раптом сказала:

— Давай по середах теж будемо займатися коханням.

Він розсміявся:

— Давай по середах, п’ятницях і коли захочемо.

— Домовилися.

Уже в дверях він обернувся:

— Анфіса, а давай дитину заведемо?

— З чого раптом?

— Не знаю. Просто відчув — час прийшов. Ми ж стільки років відкладали, все чекали відповідний момент.

А його не існує, так? Відповідного моменту. Є тільки життя.

Вона підійшла, обійняла його:

— Давай. Тільки це точно додасть побуту в наше життя.

— І хаосу. І безсонних ночей. І щастя, напевно.

— Напевно, — погодилася вона.

Коли двері за чоловіком зачинилися, Анфіса набрала номер Галини:

— Галя, це я. Дякую.

— За що? — сонний голос подруги.

— За те, що не дала мені зруйнувати своє життя. Ми з Ігорем… ми, здається, знову разом. По-справжньому разом.

— Ось і добре. А тепер дай поспати, у нормальних людей вихідний.

— Галя, а у тебе з Сергієм… зовсім ніяких метеликів не залишилося?

Подруга помовчала, потім розсміялася:

— Знаєш, вчора він прийшов з роботи і приніс мені шоколадку. Мою улюблену, з горіхами. Просто так, тому що побачив у магазині і згадав про мене.

І я дивлюся на нього — лисий, з округлим животиком, у розтягнутій футболці — і думаю: це моя людина.

Не ідеальна, але моя. І так, метелики з’явилися. Не ті, юнацькі, а інші — теплі, спокійні. Ніби не в животі, а десь в районі серця.

— Це кохання?

— Це життя, Анфіса. Справжнє життя. А кохання… воно скрізь, де ми дозволяємо йому бути. Навіть у квартальних звітах і п’ятничному коханні за розкладом.

Поклавши слухавку, Анфіса пройшлася по квартирі. Все той же ідеальний порядок, ті ж паралельні тапочки біля ліжка. Але тепер це не дратувало.

Це був їхній з Ігорем простір, їхній світ, який вони будували сім років. Недосконалий, місцями нудний, але справжній.

Вона взяла телефон і написала чоловікові повідомлення: «Кохаю тебе. Просто так».

Відповідь прийшла через хвилину: «І я тебе. Завжди. Навіть коли забуваю сказати».

Анфіса посміхнулася. Метеликів у животі не було.

Зате було щось більше — впевненість, що вона там, де повинна бути. З тим, з ким повинна. І для щастя, виявляється, цього цілком достатньо.”