– Вони, мабуть, вважають нас багатими та чекають від нас дорогих подарунків. Пам’ятаєш, як твоя тітка Наталя нашим будинком захоплювалася?
– Звичайно, наш будинок кращий за їхню стареньку хату, але це зовсім не особняк! Мабуть, вона ніколи не бачила справді багатих будинків, – казала Валя своєму чоловікові.
Вона тим часом нарізала салат на обід. Через хвилювання помідор вислизнув у неї з рук і впав на підлогу.
– Ох, знову! Це все нерви через твою рідню, Володю. Мені так не хочеться їхати до них, та ще й так далеко. У твоєї тітки Наталі повно родичів: онуки, племінники… Як ми можемо з’явитися до неї з порожніми руками?
– А що їй на день народження подарувати? Я навіть не уявляю. І взагалі, про що з нею розмовляти? Ми з нею такі різні.
– Вона все життя на фермі пропрацювала, потім пошту з пенсіями розвозила, а ми… Може, не поїдемо? – З надією подивилася вона на чоловіка.
– Образяться, потім говоритимуть, що ми зарозумілися. І все ж таки, Валю, вона сестра моєї матері. Як ми не поїдемо? Хоча, зізнаюся, грошей на цю поїздку зараз обмаль, – зітхнув Володимир.
Подарункові сертифікати
– Слухай, я давно хотіла розібрати речі в шафах на другому поверсі. Наша Ганна навезла туди всякого добра.
– І речі добрі, викидати шкода, а нам не потрібні. Все тягне на дачу, наче це склад. Там навіть є нові речі із бирками. Ходімо подивимося?
Другий поверх вони майже не використовували. Сходи були вузькими та крутими, так і дивись – не втримаєшся.
На мансарді під скошеним дахом було дві невеликі кімнати. В одній із них вздовж стін стояли шафи, виготовлені з вагонки, щоб використовувати простір під нахилами даху.
– Валю, дивися, а в нас тут плита запасна на дві конфорки, – зауважив Володимир, розгрібаючи речі. – А ось ще хлібопічка. Тобі її подарували два роки тому, вона зовсім нова, а нам без потреби. Чудовий подарунок!
– Передаровувати начебто недобре? – Засумнівалася Валя.
– Та кинь! Ніхто ж не дізнається. А хлібопічка – класна річ, адже ти тоді сама хотіла хліб пекти. Щоправда, так і не зібралася, – засміявся Володимир.
– Точно! Напевно, смачно – свіжий хліб у хаті, але куховарити я не люблю. Погана з мене господиня, – зізналася Валя.
– Та що ти! Ти в мене найкраща, – підбадьорив її чоловік. – Розберімо все тут, заразом і речі на подарунки виберемо.
Поступово заповнили кілька пакетів. Володимир знайшов годинник, який йому рік тому подарували, але він йому не підійшов, а Валя виявила червону сумочку зі стразами – подарунок від колег з нагоди її виходу на пенсію.
Ще набралося безліч іграшок і машинок, які давно були не цікаві їхнім онукам.
– Думаю, все це їм знадобиться, все-таки нові речі, – підсумувала Валя.
До призначеного часу вони трохи запізнилися: ґрунтову дорогу розмило дощем, і їхали важко.
Але ось показався будинок тітки Наталії – маленький, старенький, але весь потопав у квітах.
Валя вийшла з машини, розім’яла ноги, що заклякли, і вдихнула свіже повітря.
– Як тут добре! У нас дача надто близько до міста, а тут така краса!
Коли вони увійшли до будинку, всі сиділи за святковим столом. Дитячий сміх та жваві розмови наповнили атмосферу теплом.
Валентина почала роздавати подарунки, і в кімнаті одразу стало тихо – усі з цікавістю спостерігали її щедрість.
Коли Володя вручив тітці Наталі нову хлібопічку, та розплакалася:
– Ох, Володю, яка дорога річ! Ми ж піч майже не топимо, газ є, і хліб давно не пекли. А тепер дух хліба по всій хаті піде, наче мама жива… Дякую, рідні!
Подарункові сертифікати
Вона обійняла племінника, а потім розгорнула халат – теплий, махровий, із золотистими візерунками. Надягнувши його, Наталя покрутилася перед дзеркалом, посміхаючись.
– Ну і красуня я! Які у мене рідні чудові!
Вечір пройшов тепло та душевно. Дядько Іван завів пісню, і всі підхопили. Валентина, здавалося, забула про свої сумніви – вона посміхалася та співала разом з усіма.
Вночі, засинаючи, Валя тихо прошепотіла правнуку Наталії:
– Хочеш, наступного разу я привезу тобі велосипед?
– Хочу, – прошепотів хлопчик, обіймаючи м’яку іграшку.
По дорозі назад Валентина посміхалася, співаючи пісню, почуту за столом.
– Володю, як же чудово вийшло! – зізналася вона.
– А я тобі казав! Головне – не забувати рідних, адже це наша історія, – відповів він.
…За місяць вони знову приїхали до тітки Наталі – вже просто в гості. У машині лежав велосипед та пакети з частуваннями. А з хати тягнувся аромат свіжого хліба.
– Привіт, рідні! Ми повернулися! – З усмішкою промовив Володя, обійнявши дружину.
Нехай це й не був святковий день, але, з нагоди приїзду рідні, всі знову зібралися за столом, співали, згадували минуле, – і так було тепло на душі, що аж серце заходилося…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”
Залишити відповідь