Перегортаючи фотографії, надовго зупиняю свій погляд на Марічці. Висока, струнка, з красивою зачіскою, у весільному платті вона виглядає справжнісінькою королевою. Поруч – Назар, її чоловік. Такий же красень, і видно, що щиро кохає мою одногрупницю, адже дивиться на неї таким залюбленим поглядом. Гарне то було весілля.
Ми саме закінчували навчання в педагогічному коледжі, були чарівно-юними, неймовірно амбітними і, вірячи, що у нас усе буде в шоколаді, будували грандіозні плани на майбутнє. Марічка тоді першою з нашої групи стала на весільний рушничок. Щастя іскорками так і бризкало з її глибоких голубих очей.
– Жити будемо у нашому селі, – розповідала вона. – Наші батьки вже й будинок підшукали, кажуть, що молода сім’я повинна жити окремо. Його батько – директор школи, то сказав, що матиму першачків у цьому році. Мій Назарчик викладає трудове навчання у школі.
– А оскільки твоя мама завуч, а тато – вчитель математики, то з чоловіком продовжите династію вчителів, – сміялися ми. – Коли весілля? Ти плаття уже купила? А яка буде фата – довга чи коротка?
Весілля для своїх одинаків батьки справили щедрим. Гостей запросили стільки, що довелося зводити аж три шалаші. Ледве не все село запросили, а ще нас – подруг Марічки.
– Донька у мене одна, тож не личить мені робити весілля на десятьох гостей, – жартував її батько. – Зрештою, треба, щоб гості запам’ятали її з Назаром весілля. А через рік такими ж зробимо і хрестини.
Проте дорога до материнства виявилася у Марічки дуже довгою. І хрестини відгуляли лише через десять років після весілля. Я тоді вчителювала у сусідньому селі і пригадую, якось ми поверталися із наради у начальника відділу освіти. Подруга з болем у голосі розповідала про те, що лелека все оминає їхню хату.
– Три роки вже разом, – мовила вона. – А Господь дитятка все не дає. Лікарі кажуть, що здорова, радять частіше кохатися.
– То ти, можливо, піди до баби Оксани? – подала ідею я. – Пригадуєш, я зустрічалася з Юрком? Він і заміж мені пропонував за нього вийти, але ми з Тосею пішли до баби, і вона, розкинувши карти, сказала, щоб я трималася від Юри подалі. Мовляв, його казенний дім чекає. А через пів року він пограбував листоношу, яка саме пенсію людям розвозила. Ну, і тепер десь відбуває покарання. І Тосі вона сказала, що чоловік до неї повернеться. І жити будуть дуже добре. І що? Мала рацію баба – Іван пів року десь прошвендяв в обласному центрі з якоюсь кралею, а тоді вона його й прогнала. На колінах до Тосі приповз, просив пробачення, а тепер он як живуть – він над нею труситься, відра води не дає в руки взяти.
Через пів року я переїхала в обласний центр, тож з Марічкою спілкувалися здебільшого по телефону. Минав рік за роком, а лелека все так само обминав їхній дім. Так непомітно промайнуло десять років. Марічка ходила на прощі, їздила до екстрасенсів, ворожок та різноманітних травників. Витрачала чималі гроші на якісь нібито чудодійні чаї, заряджені позитивною енергетикою амулети та інші подібні речі. Та з часом змирилася з тим, що її ніколи не назвуть мамою, що їй не усміхнеться її синочок чи донечка.
– Видно, така моя доля, – розповідала якось вона, приїхавши в обласний центр до батька, який лежав у лікарні після інфаркту. – Одним Бог дає діток, а жінки біжать позбуватися, а мені… видно, не хоче.
– Послухай, у нас в Луцьку є чудодійна ікона Матері Божої «Скоропослушниця», – мовила я, розрізаючи торт. – Кажуть, що якщо біля неї щиро помолитися, то Богородиця обов’язково допоможе.
Того вечора ми стояли на вечірньому богослужінні у храмі, а після закінчення служби Марічка впала навколішки біля ікони. Вона так ревно молилася і просила Богородицю допомогти, що я не стримала сліз. Згодом священник подарував подрузі іконку Богородиці «Скоропослушниця» та акафіст та молитви до неї і порадив 40 днів молитися і просити допомоги.
– Для Богородиці немає нічого неможливого, – мовив він. – Головне – просіть з вірою, і буде вам по вірі вашій.
На сорок перший мені зателефонувала Марічка і, ридаючи від щастя, повідомила, що вона вагітна. Синочка Миколку вона народила швидко і легко, а рівно через рік на світ з’явилася і його сестричка.
– Тепер у їхній кімнаті стоїть велика ікона Богородиці, до якої я кожного вечора молюся, – розповіла якось Марічка. – Дякую за те диво, яке вона нам дарувала.
З іншої фотографії до мене посміхається Миколка, дивиться у вічі Марічка, а ось Назар зайнятий маленькою Тетянкою. І я щиро радію за них, адже своє щастя вони вистраждали і випросили у Богородиці. Відклавши альбом з фотографіями, йду стрічати чоловіка та сина. А ввечері подякую Богородиці за усі ті блага, які вона посилає нам кожного дня і які ми, на жаль, далеко не завжди цінуємо.
