– Костя, ти у своєму розумі? Думаєш, я за гроші тебе до себе жити запрошую? Жаль мені тебе, от і все.

– Костя, ти у своєму розумі? Думаєш, я за гроші тебе до себе жити запрошую? Жаль мені тебе, от і все.

Костик сидів в інвалідному кріслі та дивився крізь запилені вікна на вулицю. Йому не пощастило: вікно лікарняної палати виходило у внутрішній двір лікарні, де був розташований затишний сквер з крамничками та квітниками, але майже не було людей.

До того ж стояла зима, і пацієнти рідко виходили тепер на прогулянку. Костя лежав у палаті один. Тиждень тому його сусіда Юрку Тимохіна виписали додому, і з того часу Костику стало зовсім тужливо.

Тимохін був хлопцем товариським, веселим і знав мільйон різних історій, які неодмінно розповідав в ролях, як справжній актор. Він і був актором – навчався у театральному на третьому курсі.

Коротко кажучи, занудьгувати в компанії з Юрком було неможливо. Крім того, до нього щодня приходила мама, приносила дуже смачну випічку, фрукти, солодощі, якими сусід щедро ділився з Костею.

Разом із Юрком з палати ніби зник якийсь домашній затишок, і тепер Костик почував себе як ніколи самотнім і нікому не потрібним.

Сумні Костини думки перервала медсестра, що увійшла. Поглянувши на неї, він засмутився ще більше: уколи ставити з’явилася не симпатична молоденька Даша, а вічно похмура і ніби завжди чимось незадоволена Людмила Аркадіївна.

За два місяці, проведені в лікарні, Костя жодного разу не бачив, щоб вона сміялася чи хоча б усміхалася. І голос у Людмили Аркадіївни був доречний виразу її обличчя: різкий, грубуватий, неприємний, одним словом.

— Ну, чого розсівся? Марш на ліжко! — гаркнула Людмила Аркадіївна, тримаючи напоготові наповнений ліками шприц.

Костик зневірено зітхнув, покірно розвернув крісло і доїхав до ліжка. Людмила Аркадіївна спритним рухом допомогла йому прийняти горизонтальне положення і так само спритно перекинула животом униз.

— Штани знімай, — скомандувала вона, Костя слухняно підкорився і… нічого не відчув. Уколи Людмила Аркадіївна ставила майстерно, і за це Костик щоразу подумки їй дякував.

«Цікаво, скільки їй років? — думав Костя, дивлячись на медсестру, яка тепер зосереджено промацувала вену на його худорлявій руці, — мабуть, уже пенсіонерка. Пенсія маленька, доводиться працювати, тому вона і зла така».

Тим часом Людмила Аркадіївна нарешті ввела тонку голку в блідо-блакитну, ледь помітну Костину вену, змусивши його лише злегка скривитися.

– Ну все, закінчили. Лікар заходив сьогодні? — несподівано спитала вона, уже збираючись іти.

— Ні, ще, — похитав головою Костик, — може, пізніше зайде…

— Ну, чекай. І біля вікна не сиди – продує, і так сухий, як вобла, – сказала Людмила Аркадіївна і вийшла з палати.

Костик хотів було образитися, але не міг: у словах медсестри, крізь властиву їй грубуватість і якусь ніжну прямоту, як йому здавалося, проступала турбота. Нехай навіть така, адже він не знав жодної…

Костик – сирота. Батьки загинули, коли йому було чотири роки. У їхньому сільському будинку сталася страшна пожежа, і Костик виявився єдиним, кому вдалося вижити.

Про цю подію йому нагадував опік на плечі й зап’ястя, що неправильно зрослось: мати, рятуючи синові життя, з останніх сил викинула його з розбитого вікна на вулицю, в кучугуру.

Вона встигла це зробити за хвилину до того, як звалився дах, що палав вогнем, поховавши під собою всю родину хлопчика. Так Костя й опинився у дитячому будинку. Родичі в нього, звичайно, були, але чомусь ніхто з них не поспішав йому дати притулок.

Від матері Кості дістався м’який, поступливий характер, мрійливість і променисті зелені очі, а від батька — високий зріст, розгониста хода і талант до математики.

Він погано пам’ятав своїх батьків, і лише іноді в пам’яті спливали, як уривки кінострічки, якісь короткі епізоди його колишнього життя: ось він з мамою на якомусь сільському святі, сміється і махає яскравим прапорцем, а ось сидить у батька на плечах і відчуває на своїх щоках теплий літній вітерець.

Ще він пам’ятав великого рудого кота, якого звали чи то Мурчиком, чи то Барсиком… Окрім спогадів, у Кості більше нічого не залишилося: навіть альбом із сімейними фотографіями згорів у тій злощасній пожежі…

У лікарні його ніхто не відвідував — нема кому. Коли Кості виповнилося вісімнадцять, держава виділила йому велику світлу кімнату в гуртожитку, на четвертому поверсі.

Жити одному Кості подобалося, але часом охоплювала така туга, що хоч плач. Згодом він звик до самотності та навіть виявив у ній свої плюси.

Але дитбудинкове дитинство часом давалося взнаки: дивлячись на дітей з батьками на дитячих майданчиках, у супермаркетах та й просто на вулицях міста, Костю долали гіркі, невеселі думки…

Після школи Костик хотів вступити до університету, але не зміг — забракло балів. Довелося піти до технікуму. Там йому сподобалося, та й спеціальність припала до душі.

Тільки ось з одногрупниками стосунки не склалися: тихий і замкнутий, Костик був їм нецікавий. Та й говорити з ними хлопцеві було особливо нема про що, адже він волів книги та наукові журнали бурхливим студентським розвагам та комп’ютерним іграм.

Щоправда, іноді вони розмовляли, але всі ці розмови були лише про навчання. Та ж історія була і з дівчатами: Костина скромність не входила до чоловічих якостей, адже завжди знаходилися більш рішучі та балакучі претенденти на їхню увагу.

Крім того, у свої вісімнадцять з половиною Костик виглядав не старше шістнадцяти. Досить швидко хлопець став такою собі «білою вороною» у групі, але це його, схоже, це анітрохи не бентежило.

Два місяці тому Кості, спізнюючись на заняття, щодуху мчав обмерзлим тротуаром і послизнувся в підземному переході, та настільки невдало, що зламав обидві ноги. Переломи виявилися складними, гоїлися важко і болісно, але останні пару тижнів стало краще.

Костик сподівався, що його незабаром випишуть, але разом з цією надією прийшло і занепокоєння: у будинку, де він жив, не було ліфта та пристосувань для людей з обмеженими здібностями. А сидіти йому в інвалідному візку, зважаючи на все, ще довго…

Після обіду до палати прийшов Роман Абрамович, травматолог.

Оглянувши ноги хлопця та його рентгенівські знімки, він виніс вердикт:

— Що ж, Костянтине, хочу вас порадувати: ваші переломи нарешті стали зростатися так, як їм належить. Думаю, за кілька тижнів встанете на милиці. Лежати вам тут більше немає сенсу, лікуватиметеся амбулаторно, в поліклініці. Десь за годину вам принесуть виписку і можете бути вільними. Вас хтось зустріне?

Костик мовчки кивнув головою.

– Чудово. Зараз покличу Людмилу, вона допоможе вам зібрати речі. Будьте здорові, Костянтине, і постарайтеся більше до нас не потрапляти.

– Я постараюся.

Лікар весело підморгнув і вийшов із палати, а Костик почав гарячково розуміти, як йому тепер бути. Його роздуми перервала Людмила Аркадіївна.

— Чого сидиш? Виписують же, — і вона подала йому рюкзак, що лежить під ліжком, — збирайся давай. Ніна Петрівна прийде постільну білизну міняти.

Костик склав у рюкзак свої пожитки та помітив на собі уважний погляд медсестри.

— Ти навіщо лікареві збрехав? — спитала вона, трохи схиливши голову набік.

– Ви про що? — Костя зробив здивоване обличчя.

– Ти дурня не включай, Костя. Знаю, що за тобою ніхто не приїде. Як додому доберешся?

— Доберусь якось, — буркнув Костя.

— Тобі ще щонайменше півмісяця своїми ногами не ходити. Як жити збираєшся?

– Розберуся, я ж не дитина.

Раптом Людмила Аркадіївна присіла на ліжко поруч із ним і зазирнула в обличчя.

— Костю, це, звичайно, може й не моя справа, але… з такими травмами тобі знадобиться допомога. Ти сам не зможеш. Не ображайся, я правду говорю, — м’яко сказала вона.

— Сам упораюсь.

— Не впораєшся. Я не перший рік у медицині. Чого ти сперечаєшся, як маленький? – Почала сердитися Людмила Аркадіївна.

— Навіть якщо й так, то ви до чого це мені кажете?

— А до того, що поживи ти поки що в мене. Я, правда, далеко живу за містом, зате ґанок — дві сходинки. І кімната є вільна. Як на ноги встанеш, то додому й повернешся. Я сама живу, чоловік помер давно, а дітей Бог не дав.

Костик оторопіло дивився на медсестру. Пожити в неї? Але вони чужі люди, та й Костя давно вже відвик сподіватися на когось, крім самого себе.

— Чого мовчиш? — спитала, насупившись, Людмила Аркадіївна.

— Це якось незручно, та й взагалі… — промимрив Костя.

— Припиняй випендрюватися, Костя. Незручно на інвалідному візку одному в будинку без ліфта і пандусів жити, — у звичній грубуватій манері відрізала медсестра, — то що, поїдеш до мене?

Костя вагався. З одного боку, жити в абсолютно сторонньої йому людини було і справді якось незручно, а з іншого — адже він, справді, ще нескоро зможе ходити, та й Людмила Аркадіївна начебто не така вже й чужа…

Тільки зараз він почав усвідомлювати, що всі ці місяці вона по-своєму турбувалася і дбала про нього… “тюфтелька сьогодні”, “Вікно закрий, давно температури не було?”, “Так, ну швидко їж сир! У ньому кальцій, тобі корисно буде”, — раз у раз лунало в його палаті.

Ось і зараз вона, єдина в цілому світі, була готова прийти йому на допомогу.

— Я згоден, — нарешті промовив він, — тільки грошей я не маю… Стипендія нескоро ще.

Людмила Аркадіївна, уперши руку в боки, подивилася на нього з подивом, знову насупилась і з образою в голосі вимовила:

– Костя, ти у своєму розумі? Думаєш, я за гроші тебе до себе жити запрошую? Жаль мені тебе, от і все.

– Я просто думав … – почав було Костя, але осікся на півслові, вибачте, я не хотів вас образити.

— Я не ображаюсь. Поїхали в сестринську, посидиш там поки, — скомандувала медсестра, — скоро моя зміна скінчиться, і поїдемо.

Людмила Аркадіївна жила в маленькому, акуратному будиночку з вузькими вікнами. Усередині будинку було дві невеликі затишні кімнати, в одній із яких і оселився Костик.

Перші дні він дуже соромився, з кімнати майже не виходив і вкотре намагався не турбувати господиню будинку своїми проханнями.

Помітивши це, літня медсестра висловилася прямо:

— Ти припиняй соромитися. Що тобі потрібно проси, ти не в гостях.

Насправді Кості подобалося тут: снігові кучугури за вікнами, веселий тріск дров у печі, аромат смачної домашньої їжі — все це нагадувало йому власний будинок і таке далеке, щасливе дитинство…

Минали дні. У минулому залишився інвалідний візок, а потім і милиці. Настав час повертатися до міста.

Після чергового візиту до поліклініки Костик, трохи накульгуючи, йшов поруч із Людмилою Аркадіївною та ділився планами на найближчі дні:

— Треба іспити тепер складати, заліки. Стільки часу загубив, просто кошмар. А академічний брати не хочеться.

— А ти візьми, — казала Людмила Аркадіївна, — нікуди твій технікум не дінеться. Почнеш бігати зараз, як ошпарений, а тобі що лікар сказав? Зменшити тимчасове навантаження на ноги!

За минулі тижні вони дуже зблизилися. І Костик все частіше ловив себе на думці, що не хоче покидати цей затишний будинок і цю нескінченно добру і таку рідну жінку.

Вона стала для нього, сироти, другою матір’ю, але Кості не вистачало духу в цьому зізнатися не тільки їй, а й собі самому.

Наступного дня Костик збирав речі. У пошуках зарядки від телефону він озирнувся на всі боки та завмер: на порозі його кімнати стояла Людмила Аркадіївна і плакала. Костя, підкоряючись якомусь невідомому пориву, ступив до неї та міцно обійняв.

— Може, залишишся, Костику? — прошепотіла вона крізь сльози, — як я без тебе буду…

І він лишився. І через кілька років Людмила Аркадіївна посіла почесне місце матері нареченого за столом на Костіному весіллі. А ще через рік прийняла вона в пологовому будинку з рук сина новонароджену внучку, названу на честь бабусі Людмилою.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.