– Дивись, куди преш, курка, – штовхнув мене колишній чоловік у коридорі офісу.
Його плече було таким же кістлявим та неприємним, як і п’ять років тому. Запах дешевих парфумів, змішаний з потом і застарілим тютюном, вдарив у ніс.
Я похитнулася, і важка тека з документами для Віктора вислизнула з рук, глухо шльопнувшись на килимове покриття.
Олег не впізнав мене. Для нього я була просто черговою безликою співробітницею, на заваді його шляху до кулера.
Він окинув мене гидливим поглядом з голови до ніг, затримавшись на моїх туфлях і скривив губи.
– Набрали всяких, – буркнув він і, не вибачившись, пішов далі.
А я стояла, дивлячись йому в спину. Нова стрижка, дорогі окуляри в тонкій оправі та бездоганний брючний костюм, який мені вибрав Віктор, – все це виявилося ідеальним маскуванням.
Я змінилася. А він – ні. Все та ж сутулість, та сама хода в перевалку, та ж аура вічного невдоволення і заздрості до всього світу.
Усередині щось похололо та обірвалося. Не від образи. Від раптового, майже нудотного почуття дежавю.
Його голос, цей наказний, тон, що принижує, на мить повернув мене в нашу крихітну, вічно продимлену кухню, де я, стиснувшись у грудку, слухала його чергові закиди.
Пальці, що на автоматі підійняли теку, до хрускоту стиснулися на гладкій шкірі. Я зробила глибокий вдих, вдихаючи аромат дорогої шкіри та ледь вловний парфум, а не затхлий запах минулого. Цей запах привів мене до тями.
Я випросталась. Підійняла голову і поволі пішла за ним. Не для того, щоб відповісти. Щоб подивитись.
Олег підійшов до столу Олени, секретаря мого чоловіка, Віктора Кириловича. Він важливо сперся на стійку, заглядаючи в її монітор.
– Оленко, сонечко, шеф у себе? Потрібно терміново підписати звіт, бо вся бригада без премії залишиться. Через бюрократію.
Він усміхався їй тією самою запобігливою усмішкою, яку я так добре знала. Посмішкою, яка з’являлася на його обличчі, коли йому щось було потрібно від людей, яких він вважав хоч трохи вищими за себе.
Олена, мила, старанна Олена, підняла на нього очі.
– Віктор Кирилович зайнятий. У нього нарада.
– Та гаразд, яка нарада в обід? – не вгамовувався Олег. – Ти просто скажи, що тут Лавров. Він знає, я хлопець серйозний, дарма не турбуватиму.
Я зупинилася за кілька кроків позаду, біля стіни з панорамним вікном, за яким розкинулося місто. Моє місто. Мій новий світ.
Олег мене не бачив. Він був надто зайнятий своєю дрібною грою. Він навіть не уявляв, хто стоїть за його спиною.
Не просто колишня дружина, яку він колись вигнав із дому з однією валізою. А нова дружина його генерального директора.
Жінка, яка одним словом могла вирішити, чи отримає він свою премію, чи ні.
Я дивилася на його дешевий костюм, на стоптані туфлі, на те, як улесливо він намагався зазирнути в очі Олени.
І в мені не було жалю. Тільки холодний, дзвінкий інтерес дослідника, що розглядає під мікроскопом неприємну комаху.
Він обернувся, щоб піти, і наші погляди зустрілися. На цей раз я не відвела очі. Я дивилася прямо, спокійно, трохи підійнявши куточки губ.
В його очах на секунду промайнуло впізнавання. Потім здивування. Він насупився, намагаючись згадати. Але так і не згадав.
Просто відмахнувся, як від настирливої мухи, і пішов коридором, назад у свій відділ, у свій маленький світ, де він все ще вважав себе господарем становища.
А я дістала телефон.
– Любий, – сказала я, коли Віктор відповів. – У мене до тебе невелике прохання. Щодо одного із твоїх співробітників. Ні, звільняти не треба. Це дуже просто.
Наступного дня у відділі логістики почалося тихе, персональне пекло для Олега Лаврова.
Його, як «найбільш перспективного», перевели на новий, пілотний проєкт зі звірки архівної документації за п’ять років. Робота нудна, що потребує граничної концентрації. Все, що Олег ненавидів і не вмів.
Його безпосередній начальник, літній і в’їдливий Петро Семенович, який отримав від генерального директора розпливчасту, але сувору установку «перевірити Лаврова на міцність», взявся з ентузіазмом.
Я сиділа в кафетерії на поверсі для керівництва, коли почула, як дві дівчини з бухгалтерії жваво шепочуться.
– Семенович сьогодні Лаврова знову за всіх розпікав. Той у накладній кому не там поставив, то він йому лекцію на пів години прочитав про значення пунктуації у міжнародних перевезеннях.
– Та він узагалі з котушок злетів. Кричить на всіх, каже, що його підсиджують.
За тиждень я знову «випадково» зіткнулася з ним біля ліфта. Він виглядав жахливо. Пом’ятий, злий, із червоними від недосипання очима.
Ліфт приїхав. Двері відчинилися. Я зробила крок всередину. Олег зайшов слідом.
– Вічно ці ліфти ледве повзуть, – прошипів він у порожнечу. – Як і все у цій конторі. Працюють одні ідіоти.
Я натиснула на кнопку свого поверху.
– Іноді проблема не в ліфті, – сказала я тихо. – А в пасажирі, котрий не знає, на який поверх йому треба.
Він різко повернув голову. Цього разу він придивився до мого обличчя.
– Ти що сказала?
– Я говорю, що для деяких поверхів потрібна особлива перепустка, – я посміхнулася йому прямо в очі. – А у вас її, здається, немає.
Двері ліфта відчинилися. Я вийшла, залишивши його стояти у кабіні. Він дивився мені вслід, і я фізично відчувала його погляд.
Погляд, у якому не було зневаги. Була розгубленість. І страх. Він почав здогадуватись.
Тиждень він копав. Шалено, як одержимий. Він намагався випитати щось в Олени, але та лише холодно знизувала плечима.
Він намагався натиснути на сисадмінів, але ті ввічливо його відшили, пославшись на політику конфіденційності.
Тоді він засів за внутрішній портал. Годинами він переглядав фотографії із корпоративів, звіти, новини.
І знайшов. Фото з новорічного вечора. Генеральний директор Віктор Кирилович обіймає свою дружину. Моє обличчя. Інше, щасливе, впевнене. Але ж моє.
Він дивився на екран, і його світ руйнувався. Пазл склався. Поштовх у коридорі. Переведення на ненависний проєкт. Розноси від Семеновича. Розмова в ліфті. Все це було ланками одного ланцюга.
Увечері він підстеріг мене на підземній стоянці. Він вийшов із-за колони, і я зупинилася.
– Аня? – Видихнув він. – Це ж ти?
– Впізнав, – сказала я.
– Що ти твориш? – він ступив до мене. – Вирішила мені життя зламати?
– Я? – здивовано скинула брову. – Я нічого не творю, Олеже. Я просто живу. А ось ти, здається, не дуже добре працюєш.
– Це ти все влаштувала! – верескнув він. – Поскаржилася своєму… чоловікові?
– Його звуть Віктор Кирилович. І так, я його дружина.
Він відсахнувся.
– Навіщо? – прошепотів він. – Грошей хочеш? Я віддам. Тільки скажи йому, щоб мені дали спокій.
Я засміялася.
– Гроші? Олеже, ти так нічого і не зрозумів. Справа не в грошах. І ніколи у них не була.
Я підійшла до нього впритул.
– Пам’ятаєш, ти сказав, що я курка? – Запитала я дуже тихо. – Отож курки несуть яйця. А іноді з цих яєць вилуплюються дракони.
Я повернулася і пішла до машини, не обертаючись. Він зрозумів. Зрозумів, що то кінець. Що ігри скінчилися. І що у цій історії він більше не мисливець. Він – здобич.
Наступного ранку Олег прорвався до кабінету Віктора. Я знала, що він це зробить. Я сиділа в суміжній відпочинковій кімнаті й все чула.
– Вікторе Кириловичу, я мушу вас попередити! – почав Олег. – Ваша дружина… Ганна… вона мстива, зла жінка! Вона використовує вас, щоб звести зі мною старі рахунки!
Він говорив довго, виставляючи себе жертвою. Віктор слухав мовчки.
– Ви закінчили? – голос Віктора був крижаним.
– Так! Я просто хотів розплющити вам очі!
У цей момент я увійшла до кабінету. У руках у мене була тонка тека.
– Що це? – спитав Віктор.
– Це, любий, просто старий документ, – сказала я, не зважаючи на Олега. – Копія медичного висновку. Зняті побої. Пам’ятаєш, Олеже, ти тоді сказав, що я «невдало впала зі сходів»?
Віктор відчинив теку. Його обличчя скам’яніло. Він повільно підвів погляд на Олега.
– Олено, – сказав Віктор у селектор. – Викличте службу безпеки. Проведіть пана Лаврова.
Він у нас більше не працює. І підготуйте наказ про звільнення за статтею. За наклеп і дії, що ганьблять репутацію компанії.
Олег захрипів, та охоронці вже взяли його під руки.
Коли двері зачинилися, Віктор підвівся і міцно обійняв мене.
– Чому ти не розповіла?
– Бо це була моя боротьба, – відповіла я. – І я мала закінчити її сама.
Він нічого не сказав, тільки сильніше стиснув мене в обіймах. Я стояла, дивлячись через його плече у величезне вікно.
Місто жило своїм життям. І я нарешті теж. Вільна, сильна. І більше ніяка не курка!
Минуло два роки. Я сиділа у своєму власному кабінеті. Не в офісі Віктора, а у світлому просторому приміщенні на іншому кінці міста з вікнами, що виходять на тихий сквер.
На скляній табличці біля дверей було написано: Ганна Воронцова, директор благодійного фонду «Крила». Ми допомагали жінкам, які постраждали від домашнього насильства, – давали їм тимчасовий притулок, юридичну та психологічну підтримку.
Допомагали їм знову стати на ноги. Віктор спочатку поставився до моєї ідеї з обережністю, боявся, що я надто глибоко порину в чужий біль.
Але я була наполеглива. Я знала, що це потрібно не лише їм, а й мені. Щоб остаточно закрити старі рахунки.
Телефон на столі тихо брязнув. Це було повідомлення від Олени, колишньої секретарки Віктора, яка тепер працювала в мене адміністратором.
Вона надіслала мені посилання на новину у місцевому онлайн-виданні з короткою припискою: «Погляньте, кого я знайшла».
Я відкрила послання. Стаття була про дрібне шахрайство: якийсь чоловік намагався продати пенсіонерам чудо-фільтри для води за захмарною ціною. Його спіймали на місці злочину.
На каламутній фотографії, зробленій у відділенні поліції, я легко впізнала Олега.
Він постарів, змарнів. Дешева куртка, зацькований погляд, жалюгідна спроба прикрити обличчя рукою.
У короткому тексті згадувалося, що це його не перше правопорушення після звільнення з «хлібного місця» у великій компанії.
З «вовчим квитком» за наклеп його більше нікуди не брали на пристойну роботу.
Я дивилася на його обличчя на екрані й нічого не відчувала. Ні зловтіхи, ні задоволення, ні навіть жалю.
Порожнечу. Він став для мене просто рядком у стрічці новин, чужою, незнайомою людиною з жалюгідною долею. Примара з минулого остаточно розвіялася.
Я зачинила вкладку та подивилася у вікно. У сквері молода мати гралася з дитиною. Вони сміялися.
Домашній текстиль
У моєму житті більше не було місця для помсти. Дракон, який колись вилупився зі страху та болю, не спалював більше мостів. Він будував їх. Для інших.
Я відпила охолоджений м’ятний чай зі свого улюбленого кухля і погладила живіт, там зароджувалося нове життя.
Попереду був ще один довгий, але важливий день. І я була до нього готова.
Пишіть в коментарях. що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки.”
Залишити відповідь