“– Це твій підкидьок? – Іро, годі при дитині! – Яка різниця? Нехай знає своє місце! Спатиме в коморі

“– Це твій підкидьок? – Іро, годі при дитині! – Яка різниця? Нехай знає своє місце! Спатиме в коморі

– У тебе є дочка. Їй сім років.

Кирило мало не випустив телефон. Голос Тані – за вісім років мовчання.

– Таня? Це ти?

– Так. Нам треба зустрітись. Терміново.

– Але… яка дочка? Про що ти?

– Приїдь у кафе на Лобановського. За годину. Я все поясню.

Кирило стояв посеред офісу, як громом уражений. Дочка? Від Тані? Але ж вони розлучилися вісім років тому!

Додому зателефонував, сказав, що затримається на роботі. Іра звично невдоволено буркнула щось про вечерю. Тимофій, мабуть, знову сидить у комп’ютері. П’ятнадцять років хлопцю, а цікавлять лише ігри.

У кафе Таня сиділа біля вікна. Схудла сильно. Під очима кола. Хустка на голові.

– Привіт, Кириле.

– Привіт. Що з тобою?

– Невиліковна хвороба. Четверта стадія. Жити залишилося місяці зо два, може, три.

Кирило сів навпроти. У горлі грудка.

– Господи, Таню…

– Не треба жалості. Я не за цим тебе покликала. У мене є дочка, Кіра. Твоя дочка.

– Як моя? Ми ж… ми оберігалися!

– Не завжди, виходить. Дізналася, що в положенні через місяць після розлучення. Ти вже повернувся до дружини.

– Чому не сказала?

– Навіщо? Ти вибрав сім’ю, свого сина. Я не хотіла руйнувати.

Кирило мовчав. Згадував той рік. Як утомився від Іри з її вічними претензіями, вимогами грошей, нових речей. Як зустрів Таню – легку, веселу, яка не потребує нічого, крім кохання.

Три місяці щастя. А потім Іра приперла до стінки – або повертайся, або більше не побачиш сина. Тимофію тоді сім було. Хлопчик плакав, просив тата повернутись.

Повернувся. До Тані більше не приходив. Навіть не попрощався до пуття – телефоном сказав, що все скінчено.

– Покажи фотографію.

Таня дістала телефон. На екрані – дівчинка. Світле волосся, сірі очі, – його очі.

– Господи… Вона ж копія мене у дитинстві.

– Так. Характер також твій. Вперта, але добра.

– Де вона зараз?

– Вдома, із сусідкою. Кирило, мені не довго залишилося. Родичів я не маю. Якщо ти не визнаєш батьківство, Кіру відправлять в дитбудинок.

– Звісно, визнаю! Який дитбудинок? Це ж моя дитина!

– А дружина? Син?

– Якось розберемося.

– Кирило, подумай добре, – це не іграшка. Дитина, яка втратить матір, – травмована, злякана. Твоя сім’я може не прийняти.

Квіткові композиції

– Це моя дочка. Крапка!

Таня заплакала. Тихо, беззвучно.

– Дякую. Я так боялася, що ти відмовишся.

– Коли можна побачити Кіру?

– Хоч зараз, але краще підготуватись. І сім’ю попередь.

Увечері вдома Кирило зібрав сімейну раду. Іра сиділа з кам’яним обличчям. Тимофій уткнувся у телефон.

– У мене є дочка від іншої жінки. Їй сім років.

Тиша. Потім вибух.

– Що?! Ти мені зраджував?

– Вісім років тому, коли ми розходилися.

– Ми не розходилися! Ти втік до коханки!

– Іро, не треба так. Таня не жилець. В дитини нікого не залишилося, окрім мене..

– І що? Це наші проблеми?

– Це моя дочка!

– Нагуляна дочка! Я її в хату не пущу!

Тимофій підійняв голову.

– Тату, а навіщо вона нам?

– Вона твоя сестра!

– Ніяка не сестра! Чужа дівка!

Кирило дивився на дружину та сина, як на чужих людей. Коли вони стали такими?

– Я заберу Кіру. З вашої згоди, чи без.

– Тоді вибирай – або ми, або вона!

– Іро, ти серйозно?

– Абсолютно. Або сім’я, або твій вилупок.

– Не смій так називати дитину!

– Як хочу, так і називаю! Я у своєму будинку!

– Це й мій дім теж.

– Ненадовго.

За тиждень Таню поклали до хоспісу. Кирило приїхав забирати Кіру.

Дівчинка стояла у передпокої з маленькою валізкою. Худенька, бліда, очі величезні.

– Здрастуйте. Ви мій тато?

– Так, сонечко. Я твій тато.

– Мама сказала, ви заберете мене.

Квіткові композиції

– Заберу. Житимеш зі мною.

– А мама? Вона видужає?

Кирило сів навпочіпки.

– Кіро, мама дуже хвора. Вона… вона може не видужати.

– Не житиме?

– Можливо.

Дівчинка кивнула. Не заплакала, мабуть, уже розуміла.

– Я зібрала речі. Небагато. Мама сказала, що ви купите нові.

– Куплю. Все, що захочеш.

Вдома Іра зустріла їх у передпокої.

– Це твій підкидьок?

– Іро, годі при дитині!

– Яка різниця? Нехай знає своє місце! Спатиме в коморі.

– У коморі? Ти з’їхала з глузду?

– А де? Кімнат зайвих немає.

– У кімнаті для гостей.

– Це мій кабінет!

– Тепер дитяча.

Кіра стояла, втиснувшись у стіну, з очима, повними страху.

– Тату, може, я в дитбудинок?

– Жодних дитбудинків! Ти моя донька, житимеш тут.

– Подивимося, – процідила Іра.

Перший тиждень був пеклом. Іра ігнорувала Кіру. Тимофій дражнив, називав нагуляною. Дівчинка їла окремо після всіх. Спала на розкладачці у гостьовій кімнаті – Іра відмовилася купувати ліжко.

– Навіщо витрачатися? Може, не приживеться.

Кирило намагався захищати дочку, але на роботі пропадав цілими днями. А вдома – маневри.

Тані не стало за місяць. Кирило взяв Кіру на похорон. Дівчинка стояла біля домовини, не плакала. Тільки губи кусала до крові.

– Тату, мама на небі?

Квіткові композиції

– Так, сонечко.

– Вона мене бачить?

– Звісно.

– Тоді я буду гарною. Щоб вона не засмучувалася.

Вдома стало гірше. Іра відкрито цькувала дівчинку. Не давала їсти, коли Кирила не було. Примушувала прибирати весь будинок. Тимофій підхопив – ховав її речі, псував зошити.

Кирило намагався втрутитися.

– Іра, припини! Вона ж дитина!

– Чужа дитина! Нехай знає своє місце!

– Це моя дитина!

– Твій – Тимофію! А це – твоя помилка!

Переломний момент стався за три місяці. Кирило повернувся раніше з роботи. Вдома крики.

Підійнявся нагору. У кімнаті Кіри – Тимофій шмагає дівчинку ременем.

– Знатимеш, як мої речі чіпати!

– Я не чіпала! – ридала Кіра.

– Брешеш, гадина!

Кирило влетів у кімнату. Висмикнув ремінь, штовхнув сина.

– Ти що твориш, виродок?!

– Вона взяла мій планшет!

– Я не брала! – Кіра забилася в куток, уся в синцях.

– Навіть, якщо й брала – яке ти маєш право її шмагати?

– Мама сказала, треба виховувати!

– Мама сказала?

Кирило пішов униз. Іра на кухні пила чай.

– Ти дозволила “виховувати” Кіру?

– Нема чого чуже брати.

– Вона дитина! Семирічна дитина!

– Ну то й що? Хай вчиться.

– Все, досить! Я йду. І Кіру забираю.

– Валяй! Тільки пам’ятай – Тимофій зі мною залишиться.

– Нехай лишається. Якщо ти виховала з нього нелюда, то мені такий син не потрібен.

Він зібрав речі за годину. Кіра сиділа на ліжку, тремтіла.

– Тату, це все через мене?

– Ні, сонечко, через них. Поїхали звідси.

– А брат?

– Він не брат тобі. Брат так не робить.

Вони орендували двокімнатну квартиру на околиці. Кіра вперше посміхнулася, коли побачила свою кімнату.

– Це правда моя?

– Правда. Обставимо, як захочеш.

– А можна рожеві шпалери?

– Можна, хоч золоті.

Розлучення було важким. Іра вимагала все. Квартиру поділили, машину продали. Аліменти на Тимофія – чверть зарплати.

Але Кирило не шкодував. Бачив, як розквітає Кіра, як припинила боятися. Як починає сміятися.

У школі спочатку було важко. Але вчителька трапилася гарна, допомогла адаптуватись.

– Тату, у мене з’явилася подружка!

– Правда? Як її звати?

– Марійка. Вона запросила мене на день народження!

– Чудово! Купимо їй подарунок.

За рік Тимофій зателефонував.

– Тату, можна зустрітися?

– Навіщо?

– Хочу поговорити.

Вони зустрілися у парку. Син виріс, змужнів, але очі були сумні.

– Тату, пробач мені.

– За що?

– За Кіру. Я не мав рації.

– Не мав.

– Мама казала, вона нам чужа. Що через неї ти нас покинув.

Квіткові композиції

– Я вас не кидав. Я уникнув жорстокості.

– Знаю. Тепер я це знаю. Мати нового чоловіка знайшла. Він мене також виховує. Ременем.

– І що?

– Я зрозумів, як Кірі було. Можна її побачити?

– Запитаю її.

Кіра погодилася не одразу, бо боялася. Але Кирило умовив, може, брат змінився.

Зустрілися у кафе. Тимофій приніс величезного плюшевого ведмедика.

– Кіро, вибач. Я був недолугим.

– Нічого. Усі бувають недолугими.

– Ти… правда, моя сестра?

– Правда. По татові.

– Ми можемо іноді зустрічатися?

Кіра подивилася на батька. Той кивнув головою.

– Можемо. Якщо більше не простягатимеш руки.

– Ніколи! Обіцяю!

Вони почали зустрічатися. Спершу рідко, потім частіше. Тимофій прив’язався до сестри. Захищав у школі, допомагав із уроками.

Коли йому виповнилося вісімнадцять, переїхав до батька.

– Мамо, я йду.

– До цього зрадника?

– До батька, і до сестри.

– Вона тобі не сестра!

– Сестра мені рідна. А ти… ти просто зла жінка.

Іра залишилася сама. Новий чоловік покинув її, знайшов молодшу. Тимофій не дзвонив. Кирило аліменти платити перестав, бо син вже повнолітній.

А в двокімнатній на околиці було тісно, але щасливо. Кіра росла, вчилася на відмінно. Тимофій вступив в університет, підробляв.

Вечорами сиділи всі разом на кухні, пили чай, розмовляли, сміялися.

– Тату, – сказала якось Кіра. – Дякую, що забрав мене.

– Це тобі дякую.

– За що?

– За те, що з’явилася. Показала, що важливо у житті.

– А що важливо?

– Кохання. Не майно, не статус, – кохання.

Тимофій кивнув головою.

– Папа має рацію. Я це зрозумів, коли мама обрала нового чоловіка, а не мене.

Квіткові композиції

Квіткові композиції

– Вона нещасна, – сказала Кіра.

– Чому ти її захищаєш? Після всього?

– Тому що агресивність руйнує того, хто злиться. Мама мені це казала. Справжня мати.

Кирило обійняв дочку.

– Розумна в тебе мама була.

– Була. Але тепер у мене є тато, і брат. Це також моя сім’я.

– Справжня родина, – додав Тимофій.

І то була правда. Не завжди сім’я – це кревність. Іноді – це вибір. Вибір бути разом, попри все.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.