— Олег, що це? — Олена стояла з коробкою в руках, як з доказом на місці злочину. — Новий телефон? Зараз? Серйозно?

— Олег, що це? — Олена стояла з коробкою в руках, як з доказом на місці злочину. — Новий телефон? Зараз? Серйозно?
Олег завмер на місці. Його переляканий погляд метнувся від дружини до коробки, потім назад.

Він не відразу зрозумів, як вона знайшла подарунок, який він так старанно сховав.

— Я… Це для Віки, — пробурмотів він, підходячи ближче. — Я вирішив сховати, щоб Маша не знайшла. Олено, давай спокійно поговоримо, добре?

Вона мовчки поставила коробку на край столу і схрестила руки. Її обличчя було спокійним, але погляд, здавалося, міг порізати своєю гостротою.

— Давай. Тільки поясни, як раптом так вийшло? Ти ж сам говорив: цього року подарунків не буде. Ні Маші, ні Вікторії.

Олег нервово потер лоб, ніби витираючи невидимі краплі поту. Було важко підібрати слова, адже він порушив їхню домовленість.

Його спіймали на цьому, немов підлітка з пляшкою за рогом…

…У Олега була дочка від першого шлюбу, Вікторія. Дівчинці нещодавно виповнилося дванадцять років.

Колишня дружина Олега майже не опікувалася нею, тому що вдруге вийшла заміж і народила.

Вона втомлювалася, почала випивати для розслаблення, могла накричати на Віку. З вітчимом стосунки у дівчинки теж не склалися, бо той бачив у ній зайву дитину, вважав, що вона їм заважає.

А звинувачував себе в усьому Олег. Мовляв, це він не впорався, і через це все так склалося.

З Оленою у нього теж була спільна дитина — семирічна Маша. Зовсім недавно у них утворилася дірка в бюджеті.

Олег вимушено змінив місце роботи, зламався холодильник, потекла батарея…

Словом, всі біди звалилися одночасно і довелося прийняти важке рішення: дівчатка отримають на Новий рік тільки солодкі подарунки.

Але, здається, це рішення стосувалося не всіх.

— Я… Я не міг не купити, Олено. Віка там як чужа. У них з вітчимом ніяких стосунків, мати вічно зайнята молодшим.

Її постійно шпиняють, нічого не дарують, тільки обіцяють, що потім. А я — єдиний, хто у неї залишився.

Олена сіла на стілець і повільно видихнула. Не стільки від злості, скільки від розчарування.

Вона мовчала, коли чоловік перераховував гроші поза аліментами, хоча самим не вистачало на нові кросівки для дочки.

Мовчала, коли він брав Віку в парк і катав на атракціонах, а Машу не виводив далі двору.

Мовчала, коли він купував у магазині солодощі для Віки, а другій дочці діставалася шоколадка і пара йогуртів зі знижкою. Але зараз…

— А Маша, на твою думку, живе в раю? Мені було соромно говорити їй, що Дід Мороз до неї цього року не прийде.

Але вона все зрозуміла. Без істерик, без капризів. Тому що дитина з дитинства привчена: сім’я через труднощі повинна проходити разом.

Разом, Олег. А тут раптом з’ясовується, що у нас кожен сам за себе.

Чоловік відвів очі. Він не звик бачити в дружині холод. Зазвичай вона кипіла, сперечалася до хрипоти, доводила свою правоту.

Цей крижаний спокій лякав сильніше за гарячі слова.

— Я просто хотів, щоб Віка відчула, що вона все ще комусь потрібна. Я думав, Маші можна буде взяти потім щось просте. Іграшку або невеликий конструктор…

— Іграшку? — Олена підняла брови. — Одній — телефон, а іншій — іграшка? Одній подарунок, а інша обійдеться?

Тебе нічого не бентежить? Навіть якщо Маша нічого не скаже, вона ж все зрозуміє. І вона, точно, все запам’ятає.

Зависла тиша. Олег сперся руками на стіл, ніби міг знайти в ньому опору.

— Я думав, ти зрозумієш. Адже це не зі злого умислу. Просто…

— А я все зрозуміла. Просто ти вибрав, — Олена сплеснула руками. — Навіть не дитину. Себе. Не хочеш відчувати провину перед однією і готовий пожертвувати довірою іншої.

Вона встала і, не чекаючи відповіді, пішла до доньки в кімнату.

Олег залишився сам. Він опустив погляд на коробку. Тепер цей телефон відбивав не радість свята, а батьківську помилку.

Наступного ранку Олена прокинулася першою. Зазвичай раніше за всіх вставав Олег, але сьогодні він лежав поруч, відвернувшись до стіни.

Не хропів, не перевертався, просто лежав. Може, навіть не спав, але й поговорити не намагався.

Олена тихо вийшла на кухню, намагаючись не розбудити Машу, заварила собі чай і спробувала подумки впорядкувати все в голові.

Її образив не факт покупки телефону. Не витрачені гроші і навіть не те, що чоловік порушив обіцянку і тримав все в таємниці.

Найбільше ранила проста істина: для Олега їхня спільна дочка виявилася другорядною. За любов’ю. За важливістю. За пріоритетом.

До вечора напруга між чоловіком і дружиною досягла піку. Ніхто нікого не звинувачував, але і тиша була не з розряду затишної. Олег ніби заглибився в себе.

Коли Маша після вечері пішла в кімнату, він раптом заговорив:

— Ти ж знаєш, що я не хотів поступити з вами погано. Я просто не міг дозволити собі забути про Віку. Я думав, що це… по-людськи.

— По-людськи? — Олена похитала головою. — По-людськи — це сказати дружині, що тобі потрібно підтримати дочку від першого шлюбу.

Обговорити, знайти компроміс, а не бігати і ховати телефон.

А головне — розуміти, що коли у тебе двоє дітей, потрібно хоч якось підтримувати баланс.

Олег зітхнув. Він нібито розумів, що помилився, але все ще намагався виправдати себе.

Він не хотів бути поганим батьком для жодної з дочок. Тільки ось виходило, що в спробі врятувати один зв’язок, він ризикував зруйнувати інший.

Маша весь вечір поводилася тихіше, ніж зазвичай. Не вередувала, ні про що не питала, сиділа зі стареньким смартфоном і тихо дивилася мультики. Ніби намагалася не заважати батькам.

Коли Олена вкладала її спати, дівчинка обійняла подушку і нерішуче запитала:

— Мамо, тато Віку більше любить, так?

У горлі пересохло. Стало ясно, що вона щось почула. Або, може, Віка похвалилася, адже дівчатка були знайомі.

Олена сіла на край ліжка, взяла Машу за руку і відчула, як її тонкі пальчики напружилися.

Вона не плакала, не ображалася. Вона просто хотіла знати правду. Як дорослий, який не розуміє, чи люблять його, чи вже ні.

— Ні, сонечко. Він любить вас однаково. Просто іноді дорослі роблять дурниці. Думають, що одним потрібно більше, а іншим — менше. Тому що хтось сильніший і терплячіший, як їм здається.

Маша нічого не відповіла. Тільки кивнула. Але в цьому кивку було більше розуміння, ніж повинно бути у семирічної дівчинки. І це в черговий раз різонуло Олену по серцю.

Коли вона повернулася в спальню, Олег сидів у напівтемряві, копаючись у телефоні.

Вона зупинилася в дверях і сказала:

— Знаєш, діти не порівнюють чеки. Вони порівнюють увагу, час та інтонацію.

Поки одна твоя дочка відчуває себе потрібною, інша зрозуміла, що її відсунули кудись на задвірки.

Олег опустив телефон і вперше за весь день подивився їй в очі.

— Я все виправлю. Обіцяю.

Але Олена не відповіла. Бо знала, що тепер обіцянок замало. Потрібні дії. Інакше наступне питання Маші буде не про Віку, а про саму себе.

Більше за все на світі Олена боялася почути з її вуст: «А мене взагалі люблять?»

Минуло всього кілька днів, але вони відчувалися як ціла зима. Не було ні сварок, ні докорів. Тільки відчутна тиша, в якій кожен намагався не стикатися з іншим.

Олена більше не поверталася до розмови про подарунок, але Олег відчував, що між ними виник невидимий бар’єр. Слова здавалися недоречними.

Вікторія все-таки отримала свій телефон. Через маму, без візиту до них. І це тільки додало незручності, адже спочатку вони домовлялися привітати дівчаток разом.

Маша все зрозуміла. Тепер вона не питала, не скаржилася, просто була незвично тихою.

Вечори проводила у своїй кімнаті, а потім мовчки лягала спати, ніби боялася потурбувати батьків своїм існуванням.

Олег помітив це. Щовечора він заходив до дочки, накривав ковдрою, гладив по голові, а потім йшов у спальню, лягав і дивився в стелю.

Він думав, що зробив все по-людськи. А виявилося, бути людиною складно.

На четвертий день Олена повернулася з роботи і застала Олега з коробками на кухні.

Одна була з кондитерської, іншу він намагався перев’язати широкою червоною стрічкою.

Всередині останньої — світильник з Леді Баг. Про нього Маша просила в листі, коли ще не знала, що Дід Мороз до неї не завітає.

— Це не відкуп, — тихо сказав він, поспішно виправдовуючись при вигляді дружини. — Це тому, що я все зрозумів. Я занадто сильно боявся засмутити одну дочку… і почав втрачати іншу.

Олена подивилася на коробки, потім — на чоловіка. Її погляд був теплішим, ніж останніми днями.

Однак вона мовчала, бо зараз важливими були не слова, а те, що буде далі.

Він не став просити вибачення, просто покликав дочку. Вона прийшла не з першого разу, але все ж прийшла. А коли побачила коробки, то завмерла.

— Це… кому? Нам? — розгублено запитала вона, дивлячись то на маму, то на тата, але з боязкої посмішки було ясно, що дівчинка все зрозуміла.

— Це тобі, — м’яко сказав Олег. — Просто тому, що я люблю тебе. Просто тому, що ти моя донечка.

Дівчинка підійшла ближче і відкрила першу коробку. Всередині був шоколадний торт з полуничним кремом, її улюблений.

Маша посміхнулася так, як посміхаються дорослі, розуміючи, що їхній крик душі нарешті почули. А коли вона відкрила другу коробку…

Дівчинка підстрибнула, плеснула в долоні, обійняла батька і, коли він нахилився, поцілувала його в щоку.

— Дякую! — сказала Маша, сяючи від радості. — А ми сядемо пити чай зараз? Всі разом?

— Звичайно, сядемо. Адже ми сім’я, — відповів їй Олег, посміхнувшись, напевно, вперше за цей тиждень.

Пізніше, коли торт був з’їдений, а від другої партії чаю ще виходила затишна пара, Олена раптом зрозуміла, що в будинку знову стало легше дихати.

Маша щебетала, нарешті розповідаючи батькові про останні новини в школі, про однокласниць-подруг, про мультфільм, який вона встигла подивитися за ці дні.

Мабуть, зрозуміла, що татові не все одно. У матері відлягло від серця.

Трохи пізніше Олена почула, як дочка розмовляє з бабусею по телефону.

— А у нас на вечерю був торт. Дуже смачний. Тато купив просто так, тому що любить нас.

Жінка посміхнулася і пішла в спальню, зробивши вигляд, що нічого не чула. Можливо, це був лише перший крок, але Олена відчула, як привид провини трохи відступив від їхнього дому.

Так, цього разу чеки були різними, але Олег знайшов у собі сміливість визнати помилку і піти назустріч, хоч і незручно, а це — вже половина справи.