“Жінка прийняла рішення. Якщо свекор і свекруха хворіють, вони напевно зрадіють турботі невістки. Юлія спече домашній пиріг, купить фруктів, збере гостинців і поїде провідати батьків чоловіка. — Зроблю їм сюрприз, — вирішила жінка. — Заодно й Ігоря здивую

 “Жінка прийняла рішення. Якщо свекор і свекруха хворіють, вони напевно зрадіють турботі невістки. Юлія спече домашній  пиріг, купить  фруктів, збере гостинців і поїде провідати батьків чоловіка. — Зроблю їм сюрприз, — вирішила жінка. — Заодно й Ігоря здивую

Щоранку Юлія прокидалася під звуки крапель, що стукали по підвіконню, і бачила сірі хмари за вікном. Погода немов підлаштовувалася під настрій — тривожний, невизначений, сповнений неясних підозр.

Уже третій тиждень поспіль чоловік Ігор збирав спортивну сумку й оголошував:

— Батьки погано почуваються, поїду до них на пару днів.

Уперше Юлія поставилася до слів чоловіка з розумінням. Людмила Павлівна, свекруха, нещодавно перенесла операцію на жовчному міхурі. Віктор Семенович, свекор, скаржився на підвищений тиск. У шістдесят п’ять років здоров’я дійсно може підводити.

— Звісно, їдь, — сказала дружина. — Передай їм вітання, скажи, що я теж переживаю.

Ігор їхав у п’ятницю ввечері та повертався в понеділок вранці. Приходив втомлений, мовчазний, ніби з важкої вахти. На запитання про батьківське самопочуття відповідав односкладово:

— Краще стало. Але ще слабкі.

— А що саме болить у мами? — цікавилася Юлія.

— Та все болить. Вік, — махав рукою чоловік.

Удруге історія повторилася за тиждень.

— Знову погано? — здивувалася дружина.

— Мама впала, забилася. Тато нервує. Треба з’їздити, — пояснив Ігор, укладаючи в сумку чисті сорочки.

— Може, мені теж поїхати? Допомогти чимось?

— Не треба. Там і так тісно. Краще ти вдома побудь.

Юлія погодилася. У стосунках із батьками чоловіка жінка завжди намагалася дотримуватися дистанції. Не нав’язувалася, не лізла з порадами. Людмила Павлівна була жінкою стриманою, не надто теплою. Спілкувалися ввічливо, але без душевної близькості.

Третя поїздка чоловіка відбулася наступними вихідними.

— Що цього разу? — запитала Юлія, спостерігаючи, як Ігор складає в сумку джинси та светр.

— Татові зовсім зле стало. Тиск скаче. Мама сама не справляється.

— А лікаря не викликали?

— Викликали. Але ти ж знаєш, дільничні зараз які. Прописав пігулки та пішов.

Ігор говорив переконливо, але щось у тоні голосу насторожило дружину. Занадто підготовлено звучало, без живих емоцій людини, яка дійсно переживає за хворих батьків.

— Ігорю, а може, варто їх у лікарню покласти? Якщо так серйозно?

— Вони не хочуть. Бояться лікарень. Кажуть, удома спокійніше.

Чоловік закрив сумку й поцілував дружину в щоку.

— Не сумуй. Я постараюся швидше впоратися.

Після від’їзду Ігоря Юлія залишилася наодинці зі зростаючим занепокоєнням. Жінка спробувала пригадати, коли востаннє говорила зі свекрухою телефоном. Виходило — близько місяця тому. Людмила Павлівна дзвонила привітати з днем народження подруги.

Тоді свекруха говорила бадьоро, цікавилася роботою невістки, розповідала про дачні справи. Жодних скарг на здоров’я не було. Навпаки, Людмила Павлівна хвалилася врожаєм помідорів і планами на зиму.

— Дивно, — пробурмотіла Юлія, стоячи біля вікна і дивлячись на осінній дощ. — Якщо мама так погано почувається, чому не дзвонить? Раніше завжди повідомляла, коли хворіла.

У понеділок Ігор повернувся ще більш похмурим.

— Як справи в батьків? — запитала дружина.

— Татові краще. Мама ще слабка.

— А що лікар сказав?

— Який лікар? — не зрозумів чоловік.

— Ну, дільничний. Ти ж казав, що викликали.

— Ах так. Сказав спостерігати. Якщо гірше стане — у лікарню.

Ігор швидко переодягнувся і сів за комп’ютер. Розмова явно не сприяла продовженню.

Увечері, коли чоловік пішов у душ, Юлія взяла його телефон. Жінка ніколи не перевіряла мобільний чоловіка, але зараз щось підказувало — потрібно подивитися.

Дзвінків батькам не було. Ні вихідних, ні вхідних. За останні два тижні — жодного контакту з Людмилою Павлівною чи Віктором Семеновичем.

— Як так? — прошепотіла Юлія. — Якщо Ігор у них живе, навіщо дзвонити?

Але зазвичай, коли чоловік кудись їхав, батьки хоча б раз телефонували Юлії. Дізнатися, як справи, чи не потрібно щось передати синові. Цього разу — тиша.

Четверта поїздка відбулася наступної п’ятниці.

— Знову батьки? — уточнила Юлія.

— Так. Мама температурить. Боюся, застудилася.

— Ігорю, може, я все-таки поїду з тобою? Допоможу доглядати.

— Навіщо тобі зайві проблеми? — різко відповів чоловік. — У самої роботи вистачає.

— Мені не складно. Зрештою, це твої батьки. Отже, і мої теж.

— Юлю, не треба. Там і так тісно. І заразишся ще.

Ігор говорив переконливо, але погляд уникав зустрічі з жіночими очима. Чоловік збирав речі квапливо, немов запізнювався на поїзд.

— А на якій електричці поїдеш? — запитала дружина.

— На звичайній. О сьомій вечора.

— Хочеш, проведу до вокзалу?

— Не треба. Сам доберуся.

Ігор поцілував дружину і поспішно пішов. Юлія залишилася у квартирі, повній недомовленості та дивних збігів.

Суботній ранок жінка провела в роздумах. Думки плуталися, не даючи спокою. З одного боку, звинувачувати чоловіка в обмані без доказів було несправедливо. З іншого — занадто багато дивацтв накопичилося за останній місяць.

— Що я, справді, підозріла дружина? — дорікнула собі Юлія. — Може, батьки дійсно хворіють, а я вигадую проблеми на порожньому місці?

На обід жінка прийняла рішення. Якщо свекор і свекруха хворіють, вони напевно зрадіють турботі невістки. Юлія спече домашній  пиріг, купить  фруктів, збере гостинців і поїде провідати батьків чоловіка.

— Зроблю їм сюрприз, — вирішила жінка. — Заодно й Ігоря здивую.

У кухні панував приємний хаос. Юлія замісила тісто для  пирога — коронного рецепта своєї мами. Поки випічка готувалася в духовці, жінка сходила в магазин по фрукти й сік.

На третю годину дня все було готово. Ароматний пиріг остигав на столі, пакет з апельсинами та бананами стояв біля дверей. Юлія переодяглася в гарну сукню, трохи нафарбувалася і вирушила на вокзал.

В електричці жінка посміхалася, уявляючи, як потішить чоловіка раптовою появою. Ігор відчинить двері, побачить дружину з пакетами гостинців, розгублено закліпає, а потім розпливеться в усмішці.

— Юлю? Звідки ти? — скаже чоловік.

— Вирішила вас провідати, — відповість дружина. — Провідати хворих.

Дорога до батьківського будинку зайняла півтори години. Людмила Павлівна і Віктор Семенович жили в невеликому містечку під Києвом, у двоповерховому будинку із садом. Ігор виріс у цьому будинку, знав кожен куточок.

Юлія підійшла до знайомої хвіртки й натиснула на дзвінок. Через хвилину двері відчинилися, і на порозі з’явилася свекруха.

— Юлю? — здивувалася Людмила Павлівна. — А ти що тут робиш?

Жінка мала чудовий вигляд. Щоки рум’яні, очі ясні, жодних ознак хвороби. На свекрусі був домашній спортивний костюм, волосся акуратно прибране у хвіст.

— Людмило Павлівно, доброго дня, — розгублено привіталася Юлія. — Я приїхала провідати вас. Ігор сказав, що ви хворієте.

— Хворіємо? — щиро розсміялася свекруха. — Яка хвороба? Ми ж здорові як коні! Звідки такі чутки?

Юлія відчула, як кров приливає до обличчя. Серце забилося частіше, а пакети з гостинцями раптом здалися надмірно важкими.

— Але ж Ігор… Він казав, що доглядає за вами. Що ви погано почуваєтеся.

— Доглядає? — Людмила Павлівна похитала головою. — Юленько, ми сина тиждень не бачили! А може, й більше!

З глибини будинку почувся голос свекра:

— Людо, хто прийшов?

— Юля до нас приїхала! — крикнула у відповідь свекруха.

Віктор Семенович з’явився в передпокої. Чоловік сімдесяти років, сивий, але міцний, у робочих штанах і картатій сорочці. Щойно, мабуть, порається в майстерні.

— О, невістка! — зрадів свекор. — Якими долями? Рідко до нас заглядаєш!

— Вікторе Семеновичу, а Ігор де? — прямо запитала Юлія.

— А звідки мені знати? — знизав плечима чоловік. — Може, на роботі? Чи вдома у вас?

— Він же до вас приїхав. Сказав, що ви хворієте, потрібен догляд.

Свекор перезирнувся з дружиною.

— Юлю, ми не хворіємо. І Ігоря давно не було. Востаннє бачили його… коли це було, Людо?

— На Петрів день, — пригадала свекруха. — У липні. Приїжджав на день народження до батька.

— Точно. Відтоді навіть не дзвонив, — підтвердив Віктор Семенович.

У Юлії всередині немов усе обірвалося. Кожне чоловікове пояснення, кожна поїздка до хворих батьків виявилися брехнею. Чистою, відвертою брехнею.

— Юленько, а що сталося? — занепокоїлася Людмила Павлівна. — Ти якась бліда. Проходь, чаю поп’ємо.

— Спасибі, але мені час, — пробурмотіла невістка.

— Як час? Щойно приїхала! І пиріг привезла, я ж бачу! — не відставала свекруха.

— Іншим разом, — Юлія простягнула пакети. — Це вам. Пригощайтеся.

— А де ж Ігор? — не зрозумів свекор. — Чому не з тобою?

— Не знаю, — чесно відповіла жінка.

Людмила Павлівна і Віктор Семенович провели невістку до хвіртки, здивовано переглядаючись. Юлія йшла до автобусної зупинки, не відчуваючи ніг.

У голові нагромаджувалися уривки думок: де Ігор проводив вихідні? З ким? Чому використовував батьків як прикриття? І головне — як довго тривала ця брехня?

Автобус до станції їхав пів години. Юлія дивилася у вікно на сірі вересневі пейзажі й намагалася зібрати думки докупи. Кожна поїздка чоловіка до хворих батьків тепер виглядала знущанням. Кожне пояснення — цинічною маніпуляцією.

— Значить, поки я переживала за його батьків, він… — Юлія не могла договорити думку до кінця.

В електричці жінка дістала телефон і хотіла зателефонувати чоловікові. Потім передумала. Що запитувати? Де ти? З ким? Навіщо брешеш?

Краще дочекатися вдома. Подивитися в очі, коли Ігор пояснюватиме чергову брехню.

Додому Юлія дісталася о восьмій вечора. У квартирі було тихо й порожньо. Жінка сіла на диван і почала чекати.

Ігор повернувся в понеділок вранці, як зазвичай. Ключі дзенькнули в замку, двері відчинилися. Чоловік зайшов втомлений, пом’ятий, з тією ж спортивною сумкою.

— Привіт, — буркнув Ігор, проходячи в спальню. — Як вихідні?

— Нормально, — спокійно відповіла Юлія. — А в тебе як?

— Важко. Батьки зовсім погані.

— Так? — жінка встала з дивана. — А що конкретно з ними?

— Мама температурить, тато тиск міряв усю ніч. Замучилися зовсім.

Ігор говорив, не піднімаючи очей. Складав брудну білизну в кошик, діставав із сумки ліки.

— Ігорю, — тихо покликала дружина. — Подивися на мене.

Чоловік підняв голову. У його очах майнула тривога.

— Де ти був усі ці дні? — прямо запитала Юлія.

— Як де? У батьків. Я ж казав.

— Твої батьки здорові. Вони тебе тиждень не бачили.

Ігор завмер із сорочкою в руках.

— Про що ти?

— Учора їздила до них. Хотіла допомогти з хворими. Людмила Павлівна сміялася, коли я запитала про хворобу.

Обличчя чоловіка зблідло.

— Ти їздила до батьків? Навіщо?

— Потім, що повірила тобі. Думала, вони справді хворіють.

— Юлю, ти не розумієш…

— Що я не розумію? — перебила дружина. — Що ти місяць мені брешеш? Що використовуєш батьків як прикриття?

— Це не брехня…

— А що? — Юлія підійшла ближче. — Ігорю, де ти проводив вихідні? З ким?

Чоловік відвернувся до вікна.

— Я не можу зараз пояснити.

— Не можеш чи не хочеш?

— Юлю, повір мені. Це не те, що ти думаєш.

— А що я думаю? — холодно запитала дружина.

— Ну… що в мене хтось є. Інша жінка.

— А хіба не так?

Ігор мовчав. Мовчання тривало хвилину, потім ще одну. Нарешті чоловік важко зітхнув.

— Є, — тихо зізнався Ігор.

Юлія кивнула. Дивно, але злості не було. Тільки порожнеча і ясність.

— Зрозуміло.

— Юлю, це не серйозно! Просто… так вийшло…

— Місяць тому вийшло?

— Ні, раніше. Але я не знав, як сказати тобі.

— Тому збрехав про хворих батьків?

— Я хотів розібратися в собі. Зрозуміти, що мені потрібно.

— І зрозумів?

Ігор знову замовк.

— Ігорю, я запитую: ти зрозумів, що тобі потрібно?

— Не знаю, — чесно відповів чоловік.

— А я знаю, — сказала Юлія. — Мені потрібна людина, яка не бреше. Яка не прикривається хворими батьками заради інтрижки.

— Це не інтрижка…

— Називай як хочеш. Результат один — ти місяць мене обманював.

Жінка пройшла в спальню і дістала з шафи маленьку валізу.

— Що ти робиш? — занепокоївся Ігор.

— Збираюся. — Юлія складала у валізу найнеобхідніші речі. — У подруги поживу. Поки розберемося.

— Куди розберемося?

— Ти — зі своїми почуттями. Я — з документами на розлучення.

— Юлю, не поспішай! Давай спокійно поговоримо!

— Про що говорити? — жінка зачинила валізу. — Про те, як ти місяць водив мене за ніс? Про те, як переживала за твоїх здорових батьків?

— Я не хотів завдавати тобі болю…

— Тому завдав ще більше.

Юлія взяла документи з сейфа, поклала в сумку телефон і зарядку.

— Якщо захочеш щось пояснити — дзвони. Але навряд чи в тебе знайдуться виправдання для місячної брехні.

— А як же наш дім? Наша сім’я?

— Сім’я — це довіра, — відповіла жінка. — А дім можна поділити через адвокатів.

Юлія пройшла до дверей.

— Зачекай, — попросив Ігор. — Може, ще спробуємо? Я припиню всі стосунки, ми почнемо спочатку…

— З чого почнемо? З того, що ти знову будеш брехати про хворих батьків?

— Не буду брехати. Обіцяю.

— Ігорю, — жінка зупинилася біля порога. — Ти обіцяв бути вірним чоловіком. Бачиш, як вийшло з обіцянками.

Юлія вийшла з квартири й зачинила двері. У під’їзді було тихо, тільки десь нагорі грала музика.

На вулиці накрапав дрібний дощ. Такий самий, як місяць тому, коли все тільки починалося. Юлія підняла комір куртки й пішла до метро.

Телефон задзвонив, коли жінка спускалася в підземний перехід. На дисплеї висвітилося ім’я чоловіка. Юлія відхилила виклик і прибрала телефон у сумку.

Рішення було ухвалено. Жити з людиною, яка місяць використовувала нібито хворих батьків як прикриття для зради, жінка більше не могла. Довіру зруйновано, сім’ю — теж.

Попереду були розмови з адвокатами, поділ майна, нове життя. Але принаймні, це життя буде чесним. Без брехні про хворих батьків і таємних поїздок до іншої жінки.

Потяг метро відносив Юлію від минулого до невідомого, але чесного майбутнього.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.”