-Бачив би ти, які вони красиві, як з книжки, – мрійливо розповідав Іван комусь невидимому, – Тільки мені не можна до них. Я не можу залишити тебе тут одного

Хлопчик Іван був підкидьком. Йому не «пощастило», як, наприклад, «відмовникам», у яких, хоч і дещо міфічне, але все ж уявлення про те, хто привів їх на світ божий, було у вигляді імені навпроти графи «мати».

У хлопчика Івана нічого цього не було. Він був ніхто і нізвідки. Руки, які залишили його біля собачої будки, знявши з собаки, що мешкав там, ланцюг, «турботливо» обвили його навколо немовляти (з якою метою це було зроблено, загадка, тому що навряд чи новонароджена дитина змогла б втекти. Йому і прізвище після дали відповідне – Ланцюжко).

Старий пес, незважаючи на весняні заморозки, всю ніч пролежав біля дитини, зігріваючи її своїм старим тілом, поки їх не виявив вранці в такому положенні Степанич, сторож комбінату, куди і підкинули Івана.

Дивно, але дитина не плакала, від слова зовсім, чи то сил на це у неї вже не було, чи то їй була байдужа її подальша доля.

Не плакав Іван і після. Був мовчазним, дружби ні з ким не мав. У всіх трьох дитячих будинках, де періодично перебував Іван, всі вихователі говорили одне й те саме: дивний хлопчик.

Ось і в цьому дитбудинку п’ятирічний Іван тримався від усіх подалі. На території, біля паркану з палиць і старого ганчір’я, він спорудив собі щось на зразок куреня, в якому і проводив свій вільний час.

Решта дітей парами або групками граються у дворі, а він набиває в кишені недоїдений за обідом хліб, прихоплює під пахву книжечку з барвистими картинками і йде до свого куреня.

Сидить там, розповідаючи комусь вигадані  історії з книжкових картинок. Кому він все це розповідав? Незрозуміло. Не пустує, та й добре.

Історія

Всі вихованці знали, якщо раптом навідалися сторонні тітка з дядьком, значить будуть когось вибирати. І потрібно неодмінно потрапити їм на очі, щоб помітили. І щось цікаве розповісти або хоча б вигадати, ну щоб оцінили.

Хлопчик Іван не вмів всього цього. Кожен раз, коли якусь щасливу дитину забирали за руку за ковані ворота такі ось тітка з дядьком, він з придихом, майже благоговінням дивився з віконця на цю сцену, потім, зітхнувши, відходив і продовжував малювати.

Малював він завжди одне й те саме: зелений луг, далеко видніється річка, по дорозі до якої йде високий чоловік, тримаючи за руку хлопчика, а попереду мчить кудлатий веселий собака.

Цю пару Іван вже бачив тут. Ще тоді, задивившись на витончену легку «фею» в якійсь абсолютно дивовижній абрикосовій сукні і високого сильного чоловіка поруч з нею, він подумав, що вони схожі на Богів, як з тієї книжки з картинками.

Книги

Ось і сьогодні крізь скляні двері він помітив, як вони піднялися кудись на другий поверх.

-Іване, ходімо зі мною, – хлопчик покірно вклав свою руку в руку виховательки Тамари Вікторівни, і вона повела його довгим коридором до кабінету директора.

-Ну ось, це і є наш Іван Ланцюжко, – директор Всеволод Афанасійович, обійнявши хлопчика за плечі, підвів його до високого чоловіка і феї, які перебували тут.

-Іване, я і моя дружина Ліза хочемо усиновити тебе. Ти погодився б жити з нами? – запитав чоловік, присівши перед хлопчиком навпочіпки.

У Івана від несподіванки перехопило подих, він не вірив своїм вухам: його хочуть взяти жити до себе в дім Боги! Його!

І директор, і вихователька до цієї секунди навіть не підозрювали, що виявляється Іван Ланцюжко вміє посміхатися. Та як! Тільки посмішка, що раптово з’явилася на обличчі хлопчика, так само раптово зникла.

-Ні, – тихо прошепотів він. – Я не хочу до вас.

Вихователька і директор нерозуміюче переглянулися, після обережно поглянувши на розгублених відвідувачів.

-Можна, я вже піду? – звернувся Іван до Тамари Вікторівни.

-Іване, чому ти відмовляєшся? Ці люди хочуть, щоб ти був їхнім сином, розумієш? У них немає своїх дітей. Знаєш, як би вони любили тебе, – вмовляла його вихователька.

-Я знаю, але все одно не хочу, – тихо, але твердо промовив Іван і, не піднімаючи голови, буквально вибіг з кабінету.

Чоловік і жінка вийшли у двір дитячого будинку.

-Я не розумію, що зі мною не так, – Ліза була пригнічена. – Мені так сподобалася ця дитина. Андрій, чому я така нещаслива?

-Рідна, не втрачаймо надії. Всеволод Афанасійович спробує вмовити його, – Андрій обійняв дружину за плечі, поцілувавши її в скроню.

Помітивши в дальньому кутку двору саморобний курінь, він звернувся до виховательки, яка гралася з дітьми на вулиці:

-Скажіть, це і є той знаменитий притулок Івана?

-Так, це він.

-А Іван зараз там?

-Ну а де йому бути, – злегка посміхнувшись, відповіла жінка.

Попросивши Лізу трохи почекати його, чоловік попрямував до цієї «споруди». Підійшовши до куреня, Андрій почув знайомий голос:

-Бачив би ти, які вони красиві, як з  книжки, – мрійливо розповідав Іван комусь невидимому, – Тільки мені не можна до них. Я не можу залишити тебе тут одного.

Книги

-Хто це у тебе там? – Андрій постарався, щоб його голос прозвучав якомога м’якше. Але незважаючи на це, Іван все одно злякався, чоловік зрозумів це по різко піднятій голові хлопчика і по жаху, що відбився в його широко розкритих очах.

Не залишилося непоміченим для Андрія і те, як Іван тремтячими від поспіху руками незграбно намагається застебнути курточку, яка зрадницьки стовбурчилася.

– Нікого тут більше немає, – затинаючись пролепетав хлопчик.

-Клянуся, я нікому не скажу, хочеш, це буде нашою з тобою таємницею? – змовницьки знизивши голос, підморгнув Андрій.

Іван, кілька секунд повагавшись, все ж розстебнув верхні ґудзики, звідки миттєво вискочила руда голова кошлатого цуценяти з опущеним набік рожевим язичком.

Іван, нахилившись, дбайливо поправив загорнуте вухо собаки, і чоловік знову побачив ту обеззброюючу посмішку, яка підкорила його ще там, у кабінеті директора.

-Ти через нього не хотів звідси їхати? – запитав Андрій.

-Звичайно, – щиро здивувався Іван, – а хіба можна вчинити інакше? Він мій друг і у нього, крім мене, немає нікого на цьому світі. – Потім, опустивши голову, дуже тихо, майже пошепки додав: – Він теж підкидьок.

Серце чоловіка стиснулося. Зрадницьки поколювало в очах. Андрій підійшов до Івана, стоячи колінами прямо на голій землі.

-Хочеш, я розповім тобі про свою найзаповітнішу мрію? – запитав він, заглядаючи в очі хлопчикові. – Я йду по зеленому, квітучому лузі з вудками, попереду виблискує прохолодна річка, ваблячи до себе.

У моїй руці довірливо лежить долонька маленького п’ятирічного хлопчика, мого сина. Ми йдемо, неспішно балакаємо, передчуваючи багатий улов, а попереду нас з веселим гавкотом мчить кошлатий рудий пес. Іване, ти допоможеш мені здійснити мою мрію?