– Ти занадто молода для того, щоб бути настільки мудрою! – сказала їй якось бабуся Ігоря після свого чергового візиту. – Я прожила складне, повне протиріч життя, але навіть мені не вистачило розуму і серця, щоб вчасно зрозуміти свої помилки

– Вітаю, тату! У вас донька!
Денис відкрив рота від подиву і завмер.

– Як дівчинка?! Казали ж, що хлопчик!

– Хто знає, що казали? У нас все по факту!

Жінка в білому халаті, яка принесла Денису приголомшливу новину, поплескала його по плечу і пішла, а він притулився до стіни, намагаючись отямитися і усвідомити те, що щойно почув.

Донечка…
Мрія, на здійснення якої він навіть вже й не розраховував! Три сини і вмовляння батьків, що потрібно зупинитися і «дати розуму» тим дітям, що вже є.

– Може, досить, Денисе? – обережно запитувала його мама. – Будинок ви, звичайно, побудували, і місця у вас багато, але це ж не все, що дітям потрібно. А розвиток? А гуртки? А садок та школа? Стільки всього… І хто всім цим буде займатися?

Катя твоя працює цілодобово, хоч і з дому. Вона – молодець, я не сперечаюся, але дітям потрібен час і увага, а де його взяти? У добі годин не додаси… Якби ще батьки Каті жили ближче, а то забралися так, що й в гості не докличешся.

– Мамо, ти ж знаєш, що у них така робота. Як їм проводити свої дослідження там, де для цього немає умов? Вони ж вчені! Забула?

– Пам’ятаю! – стискала губи мати Дениса. – Їм би трохи менше вченості, а трохи більше серця. І все б на своїх місцях було. Про онуків вже час піклуватися, а вони все працюють! Адже, на пенсії давно! Так, навіщо тоді?

З матір’ю Денис не сперечався. Навіщо щось пояснювати, якщо у людини завжди і на все своя думка? Марна трата часу.

Поки Катя була в декреті з первістком, мати Дениса допомагала, як могла. А потім захворів його батько і їй стало не до онука. Тому Катерина справлялася сама. Але не скаржилася. Вона взагалі була надзвичайно спокійною і сильною людиною. Та що там говорити! Саме вона командувала будівництвом будинку, спостерігаючи за виконробами і роздаючи вказівки робітникам.

Ті, звичайно, потайки посміхалися, дивлячись на «кульку з ніжками», якою була в той час Катя. Друга вагітн ість давалася їй складніше, ніж перша, але вона не сумувала і заспокоювала чоловіка, який мотався у відрядженнях, намагаючись заробити якомога більше, щоб скоріше закінчити з будівництвом.

– Що ти паніку розвів? Я в порядку! На будівництві купа чоловіків і всі сімейні! Знають все краще за мене! Поради дають. І все по справі! Якщо що – і машина під боком, і помічників купа , і відвезуть мене куди треба!

– А Сашко?

– А твій син – найспокійніша дитина на світі! Він або спить, або на будівельників дивиться. І йому абсолютно байдуже на шум! Відразу видно – чоловік росте! Терпіння йому не позичати.

Денис намагався сперечатися, але Катя і слухати нічого не хотіла. Вона поїхала в пологовий будинок прямо з будівництва, а після того, як другий її син побачив світ, попросила у лікарів телефон.

– Запитаю, як там Сашко. І ще… Плитку повинні привезти.

Будинок був побудований, діти росли, а Катя знайшла роботу.

– Денис, з дому, уявляєш?! Це ж мрія, а не робота! Я зможу бути з дітьми і в той же час копієчка буде капати! Ура.

– Катюшо, а ти впевнена, що впораєшся? Все-таки, таке навантаження…

– А ти справляєшся? Працюєш майже без вихідних і свят. І все це заради нас, Денис. А чим я гірша? Якщо я почну працювати, то ти частіше зможеш бувати вдома. Хлопчакам потрібен батько.

Чи варто говорити, що дружину свою Денис обожнював?

Єдине, що затьмарювало їхнє щастя – це вердикт, який винесли Каті після появи другої дитини.

– Вам не варто більше народжувати. Краще зупинитися.

– Не виключені проблеми зі здоров’ям. А вам воно потрібно? Двоє здорових хлопчиків! Хіба це не щастя?

– Я хочу дівчинку…

– Розумію. Але подумайте, як слід. Вашим дітям потрібна здорова мама.

Катя подумала. І, зціпивши зуби, відмовилася від мрії про дочку.

– Може, вони й праві, Денисе? Як я можу ризикувати собою, якщо вже є хлопчики? Вибач…

– Катюша, що ти! За що ти вибачаєшся?!

– За те, що не змогла народити тобі доньку…

– Ти змогла подарувати мені ціле життя! Хіба цього мало?

Мати Дениса, дізнавшись про проблеми Каті, зітхнула.

– Що ж. Не судилося, значить.

– Мамо, ти ж сама казала, що Каті не варто народжувати ще одну дитину!

– Одна справа, коли ти хочеш, але не можеш, а інша…

– Я тебе не розумію!

– І не треба! Навіщо тобі жіночі дурниці? Іди до дружини, сину! Їй зараз потрібна підтримка. Чоловікові не зрозуміти, що означає такий вирок. Але повір, їй зараз дуже непросто.

Денис прислухався до поради матері і намагався, як міг, підтримувати Катю. Хоча та не показувала, наскільки їй важко.

– Денис, буде краще, якщо я ляжу, відвернуся до стіни і буду плакати цілодобово? Так, мені дуже боляче зараз, але у нас з тобою вже є діти. Здорові, розумні, красиві діти… Чи можу я нарікати на долю, що вона не подарувала мені більше? Ні! Не буду! І тобі не дозволю! Зрозумів?

– Зрозумів, Катюшо, зрозумів… Я люблю тебе!

– Я знаю.

Роки минали, хлопчики росли. Катя перетворила свій будинок на місце, де завжди і всім були раді. Батьки друзів її дітей дивувалися:

– Катю, тебе не напружує, що в будинку постійно натовп? Всі кричать, бігають, просять їсти! Це ж якийсь божевільний будинок! Ні порядку, ні тиші…

– А навіщо мені тиша? Я люблю, коли голосно. Це ж діти!

– А як ти працюєш? Вони ж заважають!

– Та де там? Вони ж не весь час в будинку. Школу, садок, тренування ніхто не скасовував. А пару годин після я в змозі потерпіти. Зате мої діти знають, що кращого місця за дім немає. І їх не тягне на вулицю. На ту вулицю, де з ними може статися щось недобре. Мені так спокійніше, розумієте?

– Певний резон у цьому є, звичайно, але все-таки… Це складно!

– А коли це діти були простим завданням? – сміялася Катерина.

Вона знала на пальцях друзів своїх шибеників і дружила майже з усіма батьками, діти яких бували в її домі. І так чи інакше знала про обстановку в сім’ях, адже вважала, що це теж важливо при виборі друзів для своїх дітей.

Звичайно, безпосередньо Катя в цей вибір не втручалася, але і батьківський контроль не прибирала. Хто знає. Пояснити хлопчакам, з ким краще не мати справ, вона завжди зможе, а ось пропустити якийсь важливий дзвіночок – це завжди загрожує наслідками.

Саме тому вона першою дізналася про те, що в родині одного з хлопчиків, який займався футболом в одній секції з Сашком, сталася біда.

– Мамо, у Ігорка батьки… того…

– Що означає «того»,Сашко?

– Його забирають до дитячого будинку. Батьки потрапили в аварію, а бабуся сказала, що Ігор складна дитина і вона з ним не впорається…

Катя ахнула. Ігоря вона знала ще з того часу, як Сашко ходив до дитячого садка. Хлопчики були нерозлучні, прекрасно доповнюючи один одного. Сашко– жвавий, товариський, вічно кудись поспішаючий, а Ігор – сама флегматичність, яка незрозуміло куди дівалася на футбольному полі. Там Ігор був найкращим гравцем і капітаном команди, оскільки крім того, що швидко бігав, вмів так само швидко міркувати і знайти спільну мову з будь-ким із хлопців.

Катя заспокоїла сина, як могла, і прикрила за собою двері до свого кабінету. Їй потрібно було зателефонувати, але так, щоб діти не почули майбутню розмову.

За годину вона знала все. Або майже все. І про те, що сталося. І про те, що бабуся Ігоря спокійно і холодно обґрунтувала свою відмову піклуватися про онука.

– У мене немає на це ні сил, ні коштів, ні часу. Я виростила свого сина. А онука повинні були виховувати батьки.

– Але їх більше немає… На жаль, але це так. А Ігор є! – Катя щиро не розуміла, чому бабуся хлопчика так міркує. – Ви любите свого онука?

Відповідь була такою короткою і вагомою, що Катя, нарешті, зрозуміла – стіна. Байдужості, чи чогось іншого – їй не було до цієї справи. Був хлопчик. І у нього нікого не залишилося. Ось з цим потрібно було щось робити. А дорослій людині, у якої за душею порожнеча, що скажеш? Нічого! Тому що тебе вона просто не почує…

Так навіщо втрачати час? Катя і не стала. Зібрала ввечері сімейну раду і задала єдине питання, яке її хвилювало.

– Що будемо робити?

Батьки Дениса відразу поставили крапку, не вважаючи за потрібне навіть вникнути в суть проблеми.

– У нас своїх дітей вистачає! Куди ще чужих?

– Так? – Катя примружилася недобро, дивлячись на свою свекруху. – Гаразд. Я вас почула. Денис, а ти що скажеш?

– Складне рішення, але мені здається, що ти права. Ми не можемо залишитися осторонь, коли мова йде про дитину, яку ми знаємо мало не з пелюшок. Так. У нас двоє. Буде троє. Якщо ми можемо дати Ігорю дім – треба це зробити.

– Ти з глузду з’їхав? – ахнула мати Дениса. – Сину, ти хоч уявляєш, яка це відповідальність?!

– Мамо, ти забула? У мене вже є два сина. Думаєш, ще з одним я не впораюся? Що ж… Не впораюся я – зможе Катя. Або ти і в ній сумніваєшся?

– Ні. Ось у Каті я якраз анітрохи не сумніваюся! – зітхнула мати Дениса. – Я тільки хочу, щоб ви гарненько все обдумали. Це ж рішення на все життя!
Батьки Каті рішення дочки повністю підтримали.

– Потрібні будуть гроші – тільки скажіть. Допоможемо. І взагалі… Катюшо, у нас контракт з університетом ще на рік. Продовжувати ми його не будемо. Додому хочемо. Ближче до тебе і дітей.

– Мамо, а як же ваша робота?

– Завжди знайдеться щось важливе і потрібне в науці, ось тільки… Всього не переробити, Катюшо. Працювати ми зможемо, нехай і не в такому обсязі, і поруч з вами. Занадто багато часу ми і так втратили…

Шлях до того, щоб Ігор став членом сім’ї Каті і Дениса, був зовсім не простим. Але вони впоралися. І тепер у них було троє синів.
Після того, як всі документи були оформлені, Катя зателефонувала бабусі Ігоря.

– Ви хотіли б бачитися з онуком?

– Не думаю, що це гарна ідея.

– Що ж. Моя справа була запропонувати. Передумаєте – телефонуйте.

Денис, який чув всю розмову, обійняв дружину.
– Не засмучуйся!

– Дивні люди… Хіба є щось важливіше за сім’ю?

– Тут, Катюшо, дивлячись, кого ці люди вважають сім’єю. Що робитимеш? Якщо вона все-таки передумає?

– У неї, крім Ігорка, нікого не залишилося… А горе – страшний порадник… Нехай думає! Там буде видно.

Бабуся в Ігоря з’явилася лише через півтора року, але Катя зробила все, щоб вони спілкувалися хоча б у свята. І з часом зрозуміла, що прийняла правильне рішення.

Ігор був тихим, спокійним хлопчиком, і те, що творилося у нього на душі, довірив Каті далеко не відразу. Але коли це сталося, перше, що вона від нього почула:

– Хоча б бабуся у мене залишилася.

Тільки тоді Катя усвідомила, як необхідно було цьому хлопчику зберегти хоча б частину того, що у нього було до змін. Коріння, ідентичність, свою історію – назвати це можна було, як завгодно. Головне, що для Ігоря це було важливо.

– Ти занадто молода для того, щоб бути настільки мудрою! – сказала їй якось бабуся Ігоря після свого чергового візиту. – Я прожила складне, повне протиріч життя, але навіть мені не вистачило розуму і серця, щоб вчасно зрозуміти свої помилки. А ти легко бачиш в людях те, що вони намагаються приховати якнайдалі… Це талант! Не розгуби його, дівчинко!

Саме бабуся Ігоря допомогла Каті в той момент, коли життя, таке спокійне і налагоджене, раптом зробило кульбіт, здивувавши всю сім’ю так, що вони не відразу зрозуміли, як впоратися з сюрпризом, який піднесла їм доля.

– Денис, здається, я знову чекаю дитину…
У голосі Каті був такий страх, що Денис навіть не відразу знайшов відповідь.

– Зачекай… Як це? Ми ж…

– Так! Все так! Я теж думала, що це якась помилка. Ти ж знаєш, що у мене ніколи не було все за розкладом. Та й ознак ніяких! З хлопчиками мене нудило, була слабкість та інші принади, а тут – нічого! Тільки сил додалося. Денис, що робити?!

– Треба думати, – обережно відповів Денис, розуміючи, що дружина в паніці.

Сімейна рада, зібрана в екстреному порядку, теж не відразу знайшла, що сказати.

– Катю, це ж небезпечно! – мати Катерини не ахала, не охала, а констатувала факт. – Чи варто так ризикувати?

– Не знаю, мамо… Мені і страшно, і відмовитися від того, що вже дано, складно… Я ж хотіла ще одну дитину! Але у мене вже троє!

– Потрібен хороший фахівець! – втрутилася бабуся Ігоря, яку теж запросили на сімейну раду. – Дайте мені годину.

Вона пішла в кабінет Каті і через деякий час поклала перед нею аркуш з телефонами та адресами.

– Потрібно їхати, Катюшо. І якщо доведеться до твоєї мрії йти навшпиньки, значить, підемо! Тихенько, легенько, обережно, але підемо обов’язково! Я поїду з тобою. І якщо ці люди скажуть тобі, що є шанси – можна народжувати.

– А як же діти? Хто за ними догляне?
Свекруха Каті, яка до цього мовчала, підійшла і обійняла її:

– Ти що? Сирота? А ми навіщо? Я поживу з хлопчиками, скільки буде потрібно. Я тепер одна… Батька немає… Чим ще мені займатися?! І якщо у мене буде ще один онук – я буду рада! Тільки… Головне, щоб з тобою все було гаразд!

– Дякую…

Наступного дня Катя поїхала до Києва.
Вагітн ість була складною. Майже весь термін Катя лежала на збереженні, намагаючись усіма силами зберегти те тендітне життя, яке росло і міцніло в ній з кожним днем.

– Хлопчик… – водячи датчиком по її животу, прокоментувала зображення на екрані лікар.

– Точно? – Катя здригнулася, намагаючись розгледіти зображення.

– Не хотіли хлопчика?

– Та ні… У мене вже є три хлопчики. Буде ще один! – Катя торкнулася пальцем екрану. – Привіт, малюк! Я – твоя мама… А ще, у тебе є тато, три бабусі, дідусь і братики. Ти – багатий! Так і знай! І ми всі тебе дуже чекаємо…

Дещо з того, що говорили їй медики після других поло гів, не підтвердилося, але знайшлося і те, про що Катя не мала поняття. Так чи інакше, очікування давалося їй з великими труднощами.

– Дитина у вас прекрасно розвивається. З нею все добре! Питання тільки там, де справа стосується вас. Але ми зробимо все можливе! – говорили їй фахівці. – Ви тільки допоможіть нам трохи. Спокій, дотримання всіх рекомендацій, і ми скоро побачимо вашого малюка, а ви зможете про нього подбати.

Катя мовчки кивала, а сама молилася ночами, і просила небеса не забирати у неї щастя.
І її почули.

Дівчинка, голосиста і міцна, як дві краплі води схожа на своїх братиків, з’явилася на світ трохи раніше терміну.

– Приймай, матусю!

– Хлопчик?

– Не знаю, що там схожого на хлопчика ти знайдеш. Але здається мені, з моїм двадцятирічним стажем, що це все-таки дівчинка! – зареготала акушерка і тут же кинулася заспокоювати Катю. – Ти чого?!

– Я так її чекала…

Мине тиждень, і на порозі пологового будинку збереться вся родина Каті. Її сини обережно піднімуть куточок мереживного конверта.

– Мамо… Вона така маленька…

– А ви були такими ж! – розсміється Катя і покличе до себе Ігорка. – Іди! Познайомся з сестричкою!

І хлопчик підійде до тієї, яку з часом назве мамою, і прошепоче так тихо, що його почує тільки Катя:

– Можна?

– Треба, синку. Ти ж тепер теж старший брат! Отже поводься відповідно! Цій дівчинці казково пощастило! Вона поки не знає, наскільки, але думаю, скоро зрозуміє.