Маргарита поправила золотий браслет і повела плечем — щоб парча заблищала у світлі люстри. Гості за столами замовкли, бо вона вміла змусити замовкнути. Гроші, багато років практики та звичка бути в центрі.
Ганна одразу стиснулася. Вона знала, що зараз буде. Бачила, як свекруха весь вечір косилася на її матір. Як шепотіла подругам, показуючи на сірий костюм Віри. Як морщилася, коли та брала вилку.
– Мамо, не треба, – тихо сказав Андрій.
Маргарита взяла мікрофон.
— Дорогі гості, хочу сказати кілька слів про вибір мого сина.
У залі стало тихо, як перед грозою.
— Я, звичайно, мріяла про іншу невістку. З нашого кола. Але що робити – закохався. У просту дівчинку із простої родини. Нічого страшного, ми впораємося.
Віра сиділа в кутку столу і не зводила очей. Руки її лежали на скатертині.
— Ось тільки тепер доведеться утримувати не лише молодих, а й усіх їхніх родичів. Бо коли твоя мати все життя роздає суп у шкільній їдальні — на посаг розраховувати не доводиться, правда?
Кілька людей за столом хихикнули. Хтось відвів погляд.
Маргарита зробила паузу, насолоджуючись увагою.
— Подивіться на цю жінку. Вона навіть костюм купити пристойний не змогла. Очевидно, зарплата кухаря не дозволяє.
Анна встала і вибігла із зали. Андрій кинувся за нею, але Маргарита продовжувала, не помічаючи нічого.
— Ну, нічого, тепер її дочка витягла щасливий квиток. Тепер не доведеться мити каструлі до пенсії, як матусі. Житиме в достатку. За наш рахунок.
Тиша в залі була така, що чулося скрип стільців. Подруга Маргарити спробувала смикнути її за рукав, але та відмахнулася і поклала мікрофон на стіл. Задоволена. Задоволена. Вона сказала все, що хотіла.
Віра повільно встала. Без суєти. Без сліз. Вона склала серветку, поклала її на край тарілки і подивилася на Маргариту.
— Дякую за відвертість.
Голос її був тихий, але всі почули.
— Я завжди вчила дочку: чесна праця — не ганьба. Я тридцять років годувала дітей. І не соромлюся цього. А ось порожнє серце – це біда, яку не виправиш жодними грошима.
Маргарита посміхнулася і хотіла щось сказати, але Віра продовжила.
— Мій чоловік Микола пішов із життя сім років тому. Він був будівельником. Ви маєте рацію. Тільки ви не знаєте, ким. Він започаткував холдинг, який забудував половину районів у цьому місті. Його ім’я знає кожен, хто має відношення до нерухомості.
За одним із столів великий чоловік у темному костюмі різко випростався. Обличчя його витяглося.
– Кравцова? – перепитав він. — Віра Миколаївна Кравцова?
– Так.
– Боже. Я працював із вашим покійним чоловіком. Микола Сергійович був легендою. Ми всі у місті знаємо про ваш фонд. Про те, скільки ви вклали до дитячих лікарень.
Маргарита зблідла. Вона схопилася за край столу.
— Після того, як чоловік пішов, я успадкувала все, — спокійно продовжила Віра. – Рахунки. Акції Нерухомість. Бізнес. Але я не хотіла сидіти вдома та рахувати гроші. Мій чоловік зневажав ледарство. Тому я залишилася там, де почуваюся потрібною.
Чоловік підвівся і підійшов до Віри.
— Мені ніяково, що не впізнав вас одразу.
Він простяг руку. Віра знизала її. До неї підійшли ще кілька людей – ті, хто зрозумів, з ким має справу.
Маргарита стояла, не в змозі поворухнутися. Обличчя її було сірим.
Подруга за сусіднім столом раптом скрикнула:
— Марго, почекай… Ти ж орендуєш приміщення у торговому центрі «Рів’єра»? Для своїх квіткових магазинів?
Маргарита кивнула, не розуміючи, чого це.
— То ж цей центр належить фонду Кравцової! Я півроку тому читала у новинах. Там же ціла мережа містом.
Свекруха схопилася за спинку стільця.
— Ви… ви можете розорити мене, — видавила вона.
Віра глянула на неї довгим поглядом.
– Можу. Одним дзвінком. Можу розірвати договір оренди. Можу підняти ставку. Можу зробити так, що жоден власник площ у цьому місті не дасть вам місце. Я маю достатньо зв’язків для цього.
У залі було так тихо, що чулося дихання.
– Але я не буду, – сказала Віра. — Бо я не така, як ви. Я не принижую людей. Навіть тих, хто цього заслуговує.
Вона обернулася до Андрія та Ганни, які повернулися та застигли біля входу.
— Ідіть, діти. Танцюйте. Це ваш день.
Маргарита опустилася на стілець. Руки тремтіли. Вона хотіла щось сказати, виправдатися, але слова застрягли у горлі. Гості відводили погляди. Ті, хто ще півгодини тому підлещувався перед нею, тепер намагалися не дивитися в її бік.
Подруга, що сиділа поряд, тихо підвелася і пересіла за другий стіл.
Маргарита залишилася сама.
Музика знову заграла. Молодята вийшли до центру зали. Гості поступово розслабилися, заговорили, засміялися. Але ніхто не підходив до Маргарити. Ніхто не втішав. Вона сиділа на своєму місці біля столика молодих, яке ще годину тому здавалося троном, а тепер було просто порожнім стільцем серед чужих людей.
Андрій підійшов до неї ближче до кінця вечора.
– Мамо, ти задоволена?
Вона звела на нього очі. У них було щось схоже на благання.
– Я не знала…
— Ти не знала, що вона багата. Але ти знала, що вона людина. І цього тобі мало.
Він розвернувся і пішов. Більше до неї того вечора не підходив.
Віра збиралася йти, коли гості ще танцювали. Вона обняла Ганну, поцілувала в лоба і попрямувала до виходу. Біля дверей зупинив чоловік у темному костюмі.
— Віро Миколаївно, одне питання.
Вона зупинилася.
— Чому ви мовчали? Чому дозволили їй все це?
Віра повернулася і подивилася в зал, де Маргарита все ще сиділа на самоті.
— Тому що мені треба було побачити її справжню. Мій зять – хороша людина. Але його мати могла отруїти життя моєї дочки. Переконувати її, що вона недостойна. Що має бути вдячна за кожну крихту. Тепер Маргарита знає, що коли зачепить Ганну — втратить усе.
— Микола Сергійович пишався б вами.
— Знаю, — посміхнулася Віра.
Вона вийшла надвір. Було пізно, але тепло. Віра дістала телефон та набрала номер.
– Олексію Михайловичу? Так, це я. Завтра оформи квартиру в центрі на ім’я Андрія та Ганни. І акції також. Нехай починають життя вільними.
Вона прибрала телефон і пішла порожньою алеєю. Одна. Без охорони, без шику, без почту. Просто жінка в сірому костюмі, яка щойно виграла війну, не вимовивши жодного брутального слова.
А в ресторані Маргарита сиділа за спорожнілим столом і дивилася на сина, який танцював із дружиною. Він був щасливим. Він сміявся. Він обіймав Ганну так, наче боявся втратити.
І він жодного разу не озирнувся на матір.
Маргарита зрозуміла тоді, що програла не гроші. Чи не повага. Чи не репутацію. Вона програла сина. Тому що в його очах, коли він проходив повз, не було ні любові, ні жалості. Лише порожнеча. Та сама, про яку говорила Віра.
І цю порожнечу вже не можна було заповнити.
Залишити відповідь