«Як тобі вдалося купити таку квартиру в нашому віці без багатих батьків і кредитів?» — саме це запитання крутилося в голові Арсена, коли він уперше потрапив у її світ.
Усе почалося кількома місяцями раніше, у звичайнісінький вівторок, який нічим не відрізнявся від сотень інших робочих днів.
Арсен щойно влаштувався в нову компанію і намагався розібратися зі своїми обов’язками, коли повз його стіл пройшла вона.
Ярослава. Це ім’я він дізнався трохи пізніше, а в той перший момент просто затамував подих.
Вона мала дивовижну поставу, впевнену ходу і залишала після себе ледь помітний, але дуже приємний шлейф тонких парфумів.
Увесь офіс вважав її першою красунею, але трималася вона трохи осторонь від загальних балачок і кава-брейків.
Минуло кілька днів, перш ніж Арсен нарешті наважився зробити перший крок до знайомства.
Привід знайшовся сам собою під час обідньої перерви, коли він помітив її в невеликому затишному кафе на першому поверсі їхнього бізнес-центру.
Вона сиділа біля вікна з горнятком чаю і щось гортала в телефоні.
Арсен підійшов, внутрішньо готуючись до холодної відмови або зверхнього погляду, адже такі дівчата часто здаються неприступними.
Проте, на його подив, Ярослава виявилася надзвичайно простою та приємною у спілкуванні.
Вона підняла на нього очі, усміхнулася і спокійно дозволила сісти за її столик.
Вони майже одразу, якось непомітно й легко, перейшли на «ти».
Розмова закрутилася сама собою, без жодного натяку на штучність чи напругу.
Ярослава виявилася чудовою співрозмовницею, яка вміла слухати і легко підтримувала будь-яку тему — від робочих курйозів до обговорення нових книг.
А ще вона мала чудове почуття гумору, вміла тонко й дотепно піджартувати, що остаточно підкорило Арсена.
Він дивився на її яскраві, щирі очі, в яких стрибали іскорки сміху, і розумів, що пропав.
Того ж вечора Арсен уже не міг думати ні про що інше, крім нової знайомої.
Він дочекався, поки вона закінчить роботу, і зустрів її на ґанку офісної будівлі.
Трохи хвилюючись, хлопець запропонував провести її додому.
Ярослава на мить замислилася, ніби зважуючи всі «за» і «проти», але потім м’яко погодилася.
Вони повільно пішли в бік зупинки громадського транспорту.
Арсен жив зовсім у протилежній частині міста, і йому було абсолютно не по дорозі, але він готовий був їхати куди завгодно, аби лише побути з нею довше.
Дорогою вони продовжували розмовляти, сміятися і ділитися кумедними історіями зі свого студентського життя.
Їхня прогулянка завершилася біля воріт сучасного, елітного житлового комплексу з охайною закритою територією, охороною та підземним паркінгом.
Ярослава раптом трохи змінилася в обличчі, стала стриманішою.
Вона тихо подякувала Арсену за гарний вечір, за чудову компанію і, наче злякавшись чогось або когось, поспіхом зникла за масивними дверима під’їзду.
З того дня між ними виникла певна традиція.
Вони почали щодня разом обідати, обираючи той самий столик у кафе.
Арсен відчував, що закохується все дужче, кожна зустріч приносила йому неймовірну радість.
А от з Ярославою почало відбуватися щось дивне.
Через якийсь час вона стала виявляти певну прохолоду, ніби намагалася виставити між ними невидиму стіну.
Одного разу Арсен нарешті забрав свій автомобіль зі станції технічного обслуговування.
Машина провела на ремонті майже два тижні, і хлопець дуже зрадів, що знову за кермом.
Після завершення робочого дня він підійшов до Ярослави і запропонував підвезти її додому, адже погода псувалася.
Проте дівчина ввічливо відмовилася, запевнивши, що має купу невідкладних справ у зовсім іншому місці й поїде пізніше.
Арсен не став наполягати, але коли за чверть години сам прийшов на великий паркувальний майданчик біля офісу, то побачив цікаву картину.
Ярослава сідала за кермо новенького, дуже дорогого та елегантного кросовера преміум-класу.
Вона плавно виїхала з парковки і зникла в потоці машин.
Арсен застиг на місці, почуваючись дуже спантеличеним.
У його голові не складалися докупи кілька фактів.
Чому вона тоді погодилася йти пішки до зупинки і їхати громадським транспортом, якщо має таку гарну власну машину?
Це виглядало щонайменше дивно і нелогічно.
До того ж дівчина мешкала в одному з найпрестижніших районів, де нерухомість коштувала нечуваних грошей.
Зважаючи на їхню заробітну плату в компанії, яка хоч і була хорошою, але точно не дозволяла купувати такі авто та квартири, виникало багато запитань.
Наступного дня Арсен вирішив зробити вигляд, що нічого не бачив і ні про що не здогадується.
Він, як зазвичай, підійшов до її робочого місця перед обідом.
— Привіт. Збираєшся обідати? Можна мені з тобою? — спокійно запитав він.
Ярослава помітно збентежилася, почувши його голос, і навіть злегка стиснула губи від хвилювання.
Вона спробувала щиро усміхнутися, але ця усмішка вийшла дещо натягнутою і штучною.
— Ой, знаєш, у мене сьогодні просто завал із документами, — відповіла вона, винувато сховавши погляд. — Мушу доліпити звіт, тому поки нікуди не піду.
Арсен дуже не любив, коли йому не казали правду.
Особливо боляче це було чути від людини, до якої він уже встиг прив’язатися всім серцем.
У такі моменти кожен почувається трохи нерозумно.
Було очевидно, що Ярослава шукає причини, аби уникнути спілкування, але чомусь не може сказати про це відверто.
Арсен вирішив не тиснути на неї і не влаштовувати сцен, сподіваючись, що з часом вона сама все пояснить.
Звісно, в його думках крутилися різні неприємні версії, але він намагався відганяти їх від себе.
Він чудово розумів, що постійні спроби розгадати чужі таємниці лише виснажують і псують настрій.
Іноді найнаплутаніші життєві ребуси мають дуже прості відповіді, варто лише почекати.
Минуло ще кілька днів такої мовчанки та натягнутих стосунків.
Нарешті Арсен знову підійшов до Ярослави і прямо запросив її на обід.
Він бачив, що ця пропозиція не викликала в неї особливого захоплення, хоча вона дуже намагалася приховати свої емоції.
— Ну добре, ходімо вже, перекусимо, — нарешті погодилася вона, тихо зітхнувши.
Під час обіду Арсен щосили намагався триматися невимушено.
Він розповідав кумедні новини, обговорював плани компанії на наступний місяць, жартував про погоду.
Йому навіть здалося, що крига трохи скресла і напруга між ними почала зникати.
Проте Ярослава все одно залишалася дещо неуважною.
Вона часто дивилася кудись повз нього, глибоко задумувалася і крутила в руках чайну ложечку.
Арсен помічав, що дівчина час від часу кидала на нього швидкі, ніби випробовуючі погляди, намагаючись зрозуміти його настрій.
— Пробач, мені справді вже час повертатися до роботи, — раптом тихо мовила вона і почала підводитися з-за столу.
— Почекай, будь ласка, ще кілька хвилин, — попросив Арсен.
Він не став зупиняти її силою чи брати за руку, а просто спокійно і з надією подивився в її світлі, трохи налякані очі.
Ярослава завагалася, але все ж сіла назад на своє місце.
— Мені дуже важливо, щоб ти знала і розуміла одну річ, — почав Арсен, глибоко вдихнувши повітря. — Ти мені неймовірно подобаєшся. Я зацікавився тобою з першої секунди, як побачив.
Можливо, це звучить занадто прямолінійно, але я звик грати у відкриту і казати те, що думаю.
Спочатку мені здавалося, що між нами є взаємна симпатія і нам добре разом.
Але зараз я бачу, що моє товариство і моя увага створюють для тебе якийсь дискомфорт.
Ярослава мовчала. Вона зосереджено розглядала візерунок на своїй порцеляновій чашці.
В її очах читалося справжнє пом’якшення і сум’яття, а тонкими пальцями вона без упину крутила паперову серветку.
Арсен спостерігав за нею, намагаючись не порушити цю хвилину відвертості.
— Розумієш, Арсене, ти справді дуже хороший, чесний і чудовий хлопець, але… — почала була Ярослава, підбираючи слова.
Хлопець м’яко перебив її, не давши договорити банальних речей:
— Будь ласка, давай обійдемося без цих класичних ввічливих фраз. Я дорослий чоловік і все розумію.
Я найменше хочу створювати для тебе незручності чи змушувати вигадувати причини для відмов.
Якщо я просто не твій варіант, скажи мені про це прямо, без натяків. Я все зрозумію, ми залишимося колегами, і я більше не буду докучати.
Можливо, здалеку я здавався тобі цікавішим, а коли ми поспілкувалися ближче, ти зрозуміла, що це не те. Таке буває в житті, це абсолютно нормально, і я ні на що не ображуся.
— Та ні, справа зовсім не в тобі, — нарешті тихо промовила Ярослава, так і не піднімаючи очей. — Ти мені теж дуже подобаєшся, правда. Але я просто не можу будувати з тобою стосунки, бо я тобі не підходжу.
Ці слова прозвучали настільки несподівано, що Арсен на кілька секунд просто замовк від подиву.
— Як це — не підходиш? — щиро здивувався він. — У тебе є чоловік? Ти заміжня?
— Ні, я незаміжня, — відповіла дівчина, похитавши головою.
— Тоді, може, ти приховуєш якесь темне минуле? Порушувала закон? Маєш проблеми з поліцією? — випалив Арсен перше, що спало на думку, намагаючись розрядити обвесілу атмосферу.
Ярослава від несподіванки тихо і дуже щиро рассміялася.
— Ти серйозно думаєш, що якби я мала проблеми із законом, то так просто сиділа б тут із тобою і розповідала про це? — з легкою іронією запитала вона.
— Ну, тоді в мене більше немає варіантів, — знизав плечима хлопець. — Хоча, чекай… Є ще одне.
За столом знову запала тиша, але вже не така важка, як раніше.
— Ти через щось сильно переживаєш? Маєш якісь серйозні негаразди зі здоров’ям? — тихо і дуже дбайливо запитав він, боячись почути ствердну відповідь. — Якщо у тебе якісь проблеми, не бійся. Ми можемо разом із цим розібратися, я підтримаю.
— Ні, дякувати Богові, зі мною все гаразд. Я абсолютно здорова, нічого такого немає.
Арсен полегшено перевів подих і всміхнувся.
— Ну тоді, Ярославо, залишається єдине логічне пояснення. У тебе дорога машина, ти живеш у дуже елітному будинку. Напевно, я для тебе просто занадто бідний і не відповідаю твоєму статусу та рівню життя, — озвучив він свою останню здогадку.
Дівчина ледь помітно нахмурилася, ніби обмірковуючи його слова, а потім на її обличчі знову з’явилася м’яка посмішка.
— Ні, ти знову не вгадав, — відповіла вона.
— Ну все, здаюся, — розвів руками Арсен. — Схоже, мені ніколи не розгадати твоїх таємниць.
— А ти справді такий сміливий, як кажеш? — раптом запитала Ярослава, уважно подивившись на нього. — Якщо ти готовий підтримувати людину у важких ситуаціях і не боїшся труднощів, тоді пропоную угоду.
Приходь до мене в гості у суботу, десь о другій годині дня. Я сама покажу і розкажу тобі свій головний секрет.
Після цих слів вона піднялася, попрощалася і спокійною, граційною ходою попрямувала до виходу з кафе.
Арсен проводив її поглядом, у якому змішалися захоплення і цілковите нерозуміння.
Він навіть не сподівався, що їхня непроста розмова закінчиться таким цікавим та інтригуючим запрошенням.
Звісно, всередині оселилося легке хвилювання. Можливо, вона приховує щось таке, що йому не сподобається або навіть налякає.
Проте почуття до цієї дівчини, підігріті таємницею, викликали в ньому неймовірний азарт і бажання дізнатися правду.
Час до вихідних тягнувся неймовірно повільно, наче дні навмисно стали довшими.
В офісі Ярослава поводилася абсолютно природно й невимушено, ніби між ними й не було тієї серйозної розмови.
Коли їхні погляди перетиналися в коридорі, вона просто тепло посміхалася і йшла далі по своїх справах.
Арсен за цей час перебрав у голові сотні сценаріїв — від багатих родичів за кордоном до виграшу в лотерею, але жоден варіант не здавався переконливим.
Нарешті настав довгоочікуваний вихідний.
Хлопець так хвилювався, що приїхав за адресою набагато раніше, ніж домовлялися.
Він залишив авто на гостьовій парковці і довгий час просто ходив туди-сюди біля дитячого майданчика у дворі, роздивляючись вікна висотки і намагаючись вгадати, де саме вона живе.
Рівно о другій годині Арсен підійшов до масивних дверей під’їзду і натиснув кнопку виклику на сучасному домофоні.
— Так, я слухаю, — пролунав у динаміку голос Ярослави.
— Привіт, це Арсен, — трохи зніяковіло відрапортував він.
Замок клацнув, відкриваючи йому шлях усередину.
Хлопець вирішив пройтися пішки, щоб трохи вгамувати хвилювання, і лише перед самими дверима потрібної квартири зрозумів, що подолав кілька поверхів на одному диханні.
Двері відчинилися майже одразу після дзвінка.
Арсен переступив поріг і опинився в дуже просторому, світлому передпокої з вишуканими меблями та величезним дзеркалом у красивій рамі.
На секунду він зупинився, щоб кинути погляд на своє відображення.
Він з самого ранку ретельно готувався до цієї зустрічі: акуратно поголився, зробив зачіску, одягнув свою найкращу сорочку.
Проте тут, серед цієї витонченої і стриманої розкоші, він на мить відчув себе трохи ніяково.
— О, привіт! Проходь, не стій у дверях, — почувся знайомий привітний голос.
З кімнати вийшла Ярослава, вбрана в простий, але дуже стильний домашній одяг. В її очах світилися знайомі іскорки.
— Привіт, — трохи розгублено відповів Арсен. — У тебе тут неймовірно гарно і затишно.
— Дякую, мені теж подобається, — усміхнулася дівчина. — Роздягайся, проходь у вітальню. Я хочу познайомити тебе з моїми найближчими людьми.
Вона повела його коридором далі вглиб квартири.
Арсен ішов за нею, намагаючись не розглядати занадто відверто дорогий інтер’єр, який свідчив про чудовий смак господаря.
Вони увійшли до великої, залитої сонцем кімнати, де стояв круглий обідній стіл.
За столом сиділа маленька, надзвичайно мила дівчинка років п’яти з великими бантами у волоссі й щось захоплено малювала олівцями.
А біля великого вікна, спираючись на елегантну дерев’яну палицю, стояв сивочолий чоловік поважного віку.
Почувши кроки, чоловік повільно повернувся, доброзичливо подивився на гостя і зробив кілька кроків назустріч.
— Доброго дня, молодий чоловіче! — привітався він глибоким, спокійним голосом і першим простягнув руку. — Мене звати Борис Костянтинович.
— Дуже приємно, Арсен… — ледь чутно вимовив хлопець, який від несподіванки навіть не одразу зорієнтувався, що потрібно відповісти на рукостискання.
Він дивився на цього шляхетного літнього чоловіка, а в голові панував повний безлад.
Борис Костянтинович тим часом уважно й проникливо вивчав обличчя хлопця, ніби намагався прочитати його думки та наміри.
Від цього погляду Арсен відчув легкі ніяковість, але швидко опанував себе і міцно потиснув протянуту руку.
— А це моя маленька донечка, знайомся, її звати Полінка, — лагідно сказала Ярослава, підійшовши до столу і погладивши дівчинку по голові.
Малеча слухняно підвелася зі свого стільчика, підійшла ближче до дорослих і з дитячою безпосередністю протягнула Арсену свою крихітну долоньку.
Хлопець миттєво забув про своє збентеження, тепло усміхнувся і, щоб бути на одному рівні з дитиною, присів перед нею на навпочіпки.
— Дуже радий знайомству з тобою, маленька принцесо, — щиро сказав він, легенько потиснувши її пальчики.
Полінка від такої уваги трохи засоромилася, шмигнула за спину Бориса Костянтиновича і звідти почала з цікавістю розглядати гостя.
Арсен мимохідь зауважив, що дівчинка має дивовижну схожість із цим літнім чоловіком.
У них були абсолютно однакові за формою і виразом великі, розумні очі та схожі риси обличчя.
У голові Арсена миттєво з’явилася думка: «Хто ж цей чоловік? Невже її цивільний чоловік, який набагато старший за неї?»
Питання і здогадки знову почали роїтися в голові, створюючи легку напругу в кімнаті.
Арсен не хотів більше мучити себе здогадками і вирішив делікатно, але прямо прояснити ситуацію, поки дитина знову повернулася до своїх олівців.
— Скажіть, будь ласка, а ви… батько Полінки? — тихим голосом запитував Арсен, дивлячись на літнього чоловіка.
Борис Костянтинович лише добродушно посміхнувся у вуса.
— Ну, можна сказати, що не зовсім так, — відповів він дещо загадково.
Потім він повернувся до Ярослави, лагідно подивився на неї і додав:
— Ярославко, знаєш, вам краще спокійно поговорити в кабінеті, там ніхто не заважатиме. А ми з Полінкою поки закінчимо наш малюнок і почекаємо на вас тут.
За хвилину Арсен уже сидів у глибокому, зручному кріслі в сусідній кімнаті, яка була облаштована під домашню бібліотеку та кабінет.
Ярослава щільно зачинила за собою двері, сіла навпроти і глибоко зітхнула.
— Отам, в кафе, я просто не наважилася сказати тобі все при людях, — тихо почала вона. — Так, у мене є донька. Але з її біологічним батьком ми не спілкуємося вже дуже багато років і взагалі не підтримуємо жодних зв’язків.
Арсен відчув, як величезний тягар миттєво злетів з його плечей.
Він полегшено видихнув, навіть сам не розуміючи, чому встиг навигадувати собі якісь дивні речі про Бориса Костянтиновича.
Хоча те, що малеча так сильно схожа на нього, все одно залишалося загадкою. Але принаймні все виявилося набагато простіше, ніж він малював у своїй уяві.
— Добре, а хто тоді Борис Костянтинович? — з цікавістю запитав хлопець. — Це його квартира, так?
Ярослава ствердно кивнула головою.
— Я зараз тобі все детально розкажу, — пообіцяла вона. — Але спочатку хочу сказати головне.
Вона зробила невелику паузу, збираючись із думками, і подивилася йому прямо в очі.
— Ти мені справді дуже подобаєшся, Арсене. Саме тому я хочу бути з тобою гранично чесною, без жодних прикрас чи недомовок. Розкажу все як є, а ти вже сам вирішуй, чи потрібно тобі все це, чи готовий ти до таких обставин.
Арсен весь перетворився на слух. Він уважно дивився на дівчину, готовий слухати її історію.
— Я родом із зовсім невеличкого селища, приїхала сюди навчатися в медичний університет, — почала Ярослава, і її голос трохи затремтів від спогадів. — Мої батьки пішли з життя дуже рано, я їх майже не пам’ятаю. Мене виховувала одна бабуся.
Вона віддавала мені останнє, але сама розумієш, яка пенсія в селі. Фінансово допомагати мені під час навчання вона просто не могла.
Тому мені з першого курсу доводилося постійно шукати якісь підробітки, хапатися за будь-яку роботу, щоб просто вижити, купити їжу та заплатити за гуртожиток.
А потім моя бабуся важко занедужала. Усі гроші йшли на ліки, але це не допомогло, і згодом я залишилася зовсім одна на цьому світі. Це був неймовірно важкий період у моєму житті, я була в розпачі.
Завідувачка нашої кафедри в університеті була дуже доброю жінкою. Вона бачила моє скрутне становище, знала, що я старанна студентка, і вирішила мені допомогти.
Саме вона знайшла для мене роботу, яка буквально врятувала мене на той час.
— Так я і потрапила в цей будинок і познайомилася з Борисом Костянтиновичем, — продовжила Ярослава, і на її обличчі з’явилася тепла посмішка. — Він тоді невдало впав під час зимового відпочинку в горах, сильно пошкодив ногу і тривалий час взагалі не міг самостійно пересуватися.
Йому терміново шукали доглядальницю саме з медичною освітою, яка могла б професійно робити перев’язки, стежити за ліками і допомагати в побуті.
Я переїхала жити сюди, в одну з кімнат. Доглядати за ним виявилося зовсім не важко, він був дуже вдячним пацієнтом.
Хоча спочатку Борис Костянтинович взагалі протестував проти будь-яких помічників, вважав це слабкістю, але згодом звик до мене. Ми багато спілкувалися, і між нами виникла справжня, міцна людська дружба. Він став для мене наставником.
— А потім у гості приїхав його єдиний син, — Ярослава на мить зупинилася, і її погляд став сумним. — Його звати Юрій. Він тривалий час жив за кордоном разом зі своєю матір’ю, там же закінчив престижний університет.
Він приїхав провідати батька, побачив мене, почав виявляти знаки уваги, красиво залицятися… Ну й у нас закрутився роман. Я була молодою, наївною і закохалася без тями.
Арсен, уважно слухаючи, сам зробив очевидний висновок:
— Тобто Юрій — це і є батько твоєї Полінки?
Ярослава сумно зітхнула і кивнула на знак згоди.
— Так. Але найжахливіше те, що про свою вагітність я дізналася вже після того, як він знову поїхав за кордон.
Коли я нарешті змогла додзвонитися на його іноземний номер, слухавку взяла його мати.
Наша розмова була дуже короткою і неприємною. Мені швидко і чітко дали зрозуміти, хто я така — проста дівчина з провінції без копійки за душею, яка нібито вирішила впіймати на дитину хлопця з багатої родини.
Мене звинуватили в якихось підступних планах, сказали, що Юрій знати мене не хоче, а всі мої слова — це просто вигадка.
Арсен не стримався і злегка посміхнувся, хоча ситуація була зовсім не веселою.
Проте сама думка про те, що дорослий хлопець ховається за спину матусі, яка вирішує його особисті питання, здавалася йому максимально безглуздою та кумедною.
— Знаєш, тоді мені було зовсім не до сміху, я стільки сліз пролила, — поділилася Ярослава, помітивши його посмішку. — А зараз я вже й сама ставлюся до цього набагато простіше і теж можу згадувати з усмішкою.
З Юрієм я так більше жодного разу й не поговорила. Він просто заблокував мій номер і закрив усі свої сторінки в соціальних мережах.
Ярослава тоді вирішила нічого не розповідати Борису Костянтиновичу, щоб не хвилювати його після травми.
Вона просто підійшла до нього і сказала, що вдячна за все, але за кілька місяців змушена буде звільнитися і піти.
Проте приховати правду не вдалося. Літній чоловік випадково знайшов у вітальні на столі її медичну довідку з результатами аналізів та ультразвукового дослідження.
Він довго сидів у кріслі, тримаючи в руках цей папірець, і намагався усвідомити прочитане: прізвище Ярослави, термін вагітності, дати… Усе чітко збігалося з часом перебування його сина вдома.
Коли дівчина повернулася з університету, він покликав її до себе.
— Ярославко, скажи мені чесно, це дитина мого сина? — спокійно, але дуже серйозно запитав Борис Костянтинович.
Дівчина злякалася, опустила очі додолу і спробувала збрехати:
— Ні, що ви, це зовсім не так…
— Не треба мелево молоти і обманювати мене, я ж не сліпий, — лагідно, але впевнено перебив її чоловік.
— Борисе Костянтиновичу, поверьте, я не маю жодних претензій ні до вашого сина, ні тим більше до вас, — гаряче заговорила Ярослава. — Мені від вас нічого не потрібно.
Чоловік знову зупинив її рухом руки.
— Зовсім нічого? — запитав він з легкою усмішкою.
Ярослава навіть трохи зніяковіла від його спокою. У той момент вона вперше за весь час відчула, який сильний та непохитний характер має цей чоловік.
— Так, зовсім нічого. Усе добре, — впевнено повторила вона. — Я нічого у вас не прошу і не попрошу. Це моя дитина, я сама її вирощу, знайду роботу, впораюся.
Борис Костянтинович глибоко зітхнув, прикрив на мить очі, а потім довго дивився на її бліде від хвилювання обличчя.
— Це неправильне і дуже нерозумне рішення, дитино, — тихо мовив він, ніби розмовляючи сам із собою. — Ти хоч уявляєш, як це важко — одній у чужому місті з немовлям на руках?
— Я сильна, я зможу, — вперто відповіла дівчина.
— Давай зробимо так, — твердо сказав Борис Костянтинович. — Я сам серйозно поговорю з цим своїм нерозумним сином. Якщо він вирішив втекти від відповідальності й злякався — нехай це залишається виключно на його совісті. Але я вчиню інакше.
Розмова батька з сином була дуже важкою. Юрій телефоном кричав, що Ярослава все вигадала, що між ними нічого серйозного не було, і взагалі вона просто хоче зачепитися за їхні статки.
Проте Борис Костянтинович чудово знав свого сина і одразу зрозумів, що той просто каже неправду, намагаючись уникнути проблем.
Наступного ранку літній чоловік сам зайшов до кімнати Ярослави з готовим рішенням.
— Ярославко, послухай мене уважно. Я ні до чого тебе не примушую, вибір завжди за тобою, — лагідно сказав він. — Але я дуже хочу, щоб мій онук чи онука росли поруч зі мною.
Я дам цій дитині своє по батькові, дам своє прізвище і перепишу на неї все своє майно, цю квартиру, все, що маю. Вона ніколи ні в чому не буде мати потреби.
Ярославко, люба, залишайся жити тут. Ми рідні люди, і разом ми точно з усім впораємося.
Того ж вечора після довгих роздумів та сліз Ярослава погодилася на його пропозицію.
Спочатку вона планувала залишитися лише на якийсь час — поки дитина трохи підросте, а сама вона зможе вийти на роботу й винайняти окреме житло.
Проте життя саме все розставило на свої місця.
Маленька Полінка, коли народилася, з перших днів стала сенсом життя для свого дідуся, вона неймовірно сильно прив’язалася до нього.
Та й сам Борис Костянтинович розквітнув поруч із малечею, він дуже не хотів знову залишатися наодинці у великій порожній квартирі.
З часом і Ярослава зрозуміла, що вони стали справжньою, хоч і трохи незвичною для інших, родиною.
— Він став для мене справжнім батьком. Навіть більше, ніж просто батьком, — щиро зізналася Ярослава, з хвилюванням дивлячись на Арсена. — І я за жодних обставин його не залишу, він моя сім’я.
Арсен спокійно вислухав її, розуміючи кожне слово, і з повагою кивнув головою.
— Ти так переживаєш, ніби я збираюся вимагати від тебе протилежного чи змушуватиму обирати, — лагідно сказав він, розвівши руками.
— Ні, я знаю, що ти нічого не вимагаєш, — тихо відповіла Ярослава. — Але для мене було принципово важливо, щоб ти все знав із самого початку.
У мене є донечка, і останні шість років я живу під одним дахом із чоловіком, який формально не є мені родичем, але став найріднішою людиною у світі.
Арсен підвівся зі свого крісла, підійшов ближче до дівчини, обережно взяв її за руку і тепло подивився в її очі.
— Якщо бути до кінця відвертим, то я вперше у своєму житті опиняюся в такій непростій ситуації, — щиро сказав хлопець. — І я зараз не можу тобі дати гарантій, як усе складеться далі.
Чи зможу я стати справжнім другом для твоєї Полінки? Чи не почне наше спілкування через місяць викликати у нас якісь побутові труднощі? Я не знаю, чесно.
Він дуже тепло й щиро посміхнувся Ярославі.
— Але я точно знаю одне: ти мені дуже дорога, і я неймовірно хочу спробувати побудувати наше спільне майбутнє.
Фото ілюстративне.
