– А ти думала, що я тебе вічно чекатиму з тої Італії? Вибач, Люба, але це занадто. Ти 15 років там сидиш, а мені що робити? – Степан зовсім не почувався винним. – І, до речі, не вигадуй собі нічого, – додав він і кудись пішов, грюкнувши важкими вхідними дверима.
Я розкладала речі з сумок, бо лише вранці переступила поріг рідного дому. Але в душі моїй не було радості, яка завжди була присутня, коли я приїжджала додому. Цього разу у мене була така дилема, що я просто не знала, що мені робити. Я зрозуміла, що у мого чоловіка на стороні є дитина.
Навколо стояли великі італійські валізи, набиті подарунками, кавою, солодощами та гарним одягом для всієї родини. Я взяла в руки дитячу рожеву кофтинку з яскравими паєтками, яку купила в Римі на розпродажі. Купувала для Марійки, маленької донечки нашої сусідки Наталки. Купувала від щирого серця, навіть не підозрюючи, яку змію грію на грудях. Тепер ця кофтинка здавалася мені гарячим вугіллям, що обпікало пальці.
В Італію я поїхала в 35 років, це було рівно 15 років тому. Тоді наше життя нагадувало якесь замкнене коло. У нас з чоловіком зовсім не було грошей. Наприкінці 90-х та на початку 2000-х у нашому селі з роботою було геть сутужно. Степан перебивався випадковими заробітками: то комусь паркан підправить, то дрова поколе, то на будівництво в районний центр на пару тижнів поїде. Гроші, які він приносив, розходилися за кілька днів на найпростіші продукти та ліки.
Я просила його, благала, щоб він щось придумав.
– Степане, ну так же не можна далі жити, – говорила я йому вечорами, коли ми сиділи на кухні. – Син росте, йому скоро вступати кудись треба буде. Одяг горить на ньому. А ми рахуємо копійки від зарплати до зарплати. Давай, може, разом у місто подамося? Або ти на якусь постійну роботу влаштуєшся?
Але він мені завжди казав, що його все влаштовує.
– Нам вистачає, Любо, – бурчав він, втикаючись у телевізор. – Голодні не сидимо. Картопля своя є, кабанчика тримаємо. А якщо я чимось не вдоволена, то мені самій і треба їхати. Шукай собі золоті гори, якщо тут тобі погано.
Нашому сину тоді вже було 15 років. Він якраз закінчував дев’ятий клас. Свекруха з чоловіком мене запевнили, що з сином все буде добре, вони приглянуть за ним, підтримають у всьому.
– Іди, Любочко, їдь, якщо душа болить за копійку, – тихо казала мені свекруха, гладячи мене по голові своїми натрудженими руками. – Ми з батьком Василя не покинемо. Одягнений буде, нагодований, до школи піде. А ти хоч якусь копійку заробиш, дитині на навчання згодиться.
Ми жили у свекрів. Я після весілля пішла в невістки в чуже село. Чоловік обіцяв, що це ненадовго, і що з часом ми збудуємо свій дім, але далі обіцянок це не пішло. Так ми і пожили 16 років в одній невеликій хаті з його батьками. Хатина була старенька, на три кімнатки. Коли син підріс, нам стало зовсім тісно. Про особистий простір годі було й мріяти.
Скаржитися на свекруху я не могла, вона була дуже хорошою людиною, ніколи мені слова поганого не сказала. Навпаки, сама навчила мене усього того, що я сама вміла: і хліб пекти, і консервацію на зиму робити, і доглядати за городом. Вона мені була як рідна мати. Але ж молодій сім’ї хочеться мати свій куток, свій стіл, свої правила.
А от чоловік як був безініціативний, так таким і залишився. Його цілком влаштовувало жити під крилом у батьків, не беручи на себе жодної відповідальності. Це мене категорично не влаштовувало, тому я і поїхала в Італію, бо не бачила іншого виходу, щоб вийти із цієї фінансової кризи, адже перспектива все життя прожити в хаті свекрухи мене зовсім не тішила.
Перші роки за кордоном були справжнім випробуванням. Хто пройшов через це, той знає, як воно — мити чужі підлоги, доглядати за вередливими італійськими старенькими, не знаючи мови, плакати ночами у подушку від туги за домом і сином.
Я знайшла роботу в Неаполі, потім переїхала ближче до Риму. Доглядала за літньою синьйорою Франческою. Вона була жінкою з характером, але коли побачила мою старанність, почала ставитися до мене прихильно. Я навчилася готувати італійські страви, вивчила мову, почала заробляти непогані гроші.
Щомісяця я справно відправляла пакунки та гроші додому. Спочатку висилала все до копійки Степану. Але з часом помітила, що гроші кудись зникають, а видимого результату немає. Степан купив собі стареньку машину, почав краще вдягатися, але в домі нічого не мінялося. І тут мені хоч вистачило розуму не вкладати їх у дім свекрів. Я зрозуміла: якщо я зараз почну ремонтувати батьківську хату, ми ніколи звідси не виберемося.
Під час однієї з телефонних розмов я твердо сказала чоловікові:
– Степане, ми починаємо будівництво. Я знайшла хорошу роботу, гроші будуть. Давай шукати ділянку.
– Та навіщо воно треба, Любо? – ліниво віднекувався він. – Нам що, тут місця мало? Батьки вже старі, хата все одно нам залишиться.
– Ні, Степане. Я хочу свій дім. Великий, світлий, де у кожного буде своя кімната.
Я переконала чоловіка, що нам треба будувати окремий будинок. Невдовзі я купила землю в нашому селі, неподалік від батьківської хати, і стала будуватися.
Усі гроші, які я заробляла, важкою працею відкладаючи кожен євро, йшли на це будівництво. Я наймала бригади, Степан контролював процес (це була єдина його серйозна робота за всі роки). За той час, поки я була на заробітках, у нас виріс гарний великий будинок, такий, про який я все життя мріяла. Двоповерховий, із красивими великими вікнами, сучасним ремонтом, просторою кухнею.
Поки дім будувався, виріс і наш син Василь. Він вивчився в коледжі, зустрів хорошу дівчину Олену, і вони одружилися. Я впустила туди жити сина з невісткою, але попередила, що коли я повернуся, то житиму з ними.
– Мамо, та про що розмова! – радісно говорив Василь, коли я приїжджала у гості. – Дім величезний, місця всім вистачить. Ми вас із татом на другому поверсі чекаємо, там для вас найкраща кімната з балконом.
Проблеми в цьому ніхто не бачить, адже дім справді великий, та й повертатися на зовсім я поки-що не збиралася, бо в Італії тримала хороша робота та стабільний заробіток.
Додому я приїжджала раз у рік, зазвичай взимку на новорічні та різдвяні свята. Намагалася привезти усім родичам подарунки, нікого не образити. Хотілося кожному привезти шматочок італійського тепла.
Не забувала я і про сусідку Наталку. Вона жила через два будинки від свекрів. Дуже хороша дівчина, але з складною долею. Наталка рано залишилася без батьків, жила сама, крутилася як білка в колесі, працювала на місцевій пошті за копійки. Вона була тихою, скромною, ніколи ні в кого нічого не просила.
Наталка щось довго заміж не могла вийти, як у нас кажуть, в дівках прилишилася. Їй уже під тридцять було, а нікого поруч не бачили. А потім новина – п’ять років тому приїжджаю я додому на зимові свята, а у сусідки дитина народилася. Маленька дівчинка, Марійка.
У селі, звісно, шушукалися, але Наталка тримала язик за зубами. Хто батько – я не питала, не хотіла лізти в душу, вважала це нетактовним. Але мені її так шкода було! Сама, без підтримки, з немовлям на руках у холодній хаті. Я вирішила їй допомагати. Не грошима (бо грошей у самої кожна копійка була розписана на будівництво та меблі), а так – то одяг дитині вишлю з Італії, то гарні іграшки, то якісь дитячі суміші чи смаколики, яких у нас у селі не купиш. Наталка завжди приймала подарунки зі сльозами на очах, щиро дякувала, називала мене своєю рятівницею.
Знала я і про те, що мій Степан часто до них заходить. Він сам мені про це розповідав під час наших недільних дзвінків.
– Любо, я там сьогодні Наталці дров наколо ав, бо похолодало сильно, – говорив він у слухавку. – Шкода дівку, сама з дитиною, пропаде ж.
– Ой, Степанчику, який ти молодець, – раділа я тоді його чуйності. – Обов’язково допомагай. Треба ж людям добро робити, нам теж колись допомагали. Там у шафі, до речі, пакунок стоїть, я передавала для Марійки, занеси їм.
Він допомагав по-сусідськи, бо ж в селі завжди багато чоловічої роботи: то дах підлатати, то картоплю викопати, то косу наточити. Так ми вдвох сусідці допомагали, звідкіля ж я могла знати, як я помилялася?
Правда виплила аж тепер, через 5 років після народження дівчинки. Мені спочатку в Італію одна жінка з нашого села підзвонила – Галина. Ми з нею з дитинства товаришували, і я часто з нею говорю по телефону, коли видається вільна година. Вона мені зазвичай розповідає всі сільські новини: хто народився, хто помер, хто яке весілля відгуляв.
А останнім часом Галина почала говорити якось дивно. У її голосі з’явилися якісь незрозумілі нотки, вона зітхала у слухавку і натякала на те, що можливо, мені не варто так свято вірити своєму чоловіку. І сусідці теж.
– Любо, ти там працюєш світла білого не бачиш, – казала Галина обережно. – А вдома життя йде своїм чередом. Ти б приїхала частіше, подивилася, що тут робиться.
– Галю, та що робиться? – дивувалася я. – Степан каже, що все нормально. Син при ділі, невістка золота. Що не так?
– Ой, Любо, зніми ти вже ті рожеві окуляри. Не все те золото, що блищить. Подивися ближче на тих, кому ти так щиро допомагаєш.
Коли я не зрозуміла, про що вона говорить, і почала розпитувати детальніше, Галина не витримала. Їй, мабуть, набридло дивитися на мою наївність. Вона мені прямо сказала, що у мого чоловіка є дитина на стороні, і про це знає все село, окрім мене.
– Любо, змилуйся, та Марійка Наталчина — це ж копія твого Степана! – випалила Галина в трубку. – Вони вже відкрито не ховаються. Степан там дні й ночі проводить. Усі в селі знають, чия це дитина, тільки ти з Італії їм пакунки шлеш і розчулюєшся.
Тієї ж миті у мене все всередині перевернулося. Я відразу набрала чоловіка. Руки тремтіли так, що я ледве влучала по кнопках телефона. Хотіла, щоб він мені хоч щось пояснив, заперечив, сказав, що це брехня і плітки.
– Степане, це правда? – запитала я без зайвих вступів, як тільки він підняв слухавку. – Мені тут такі речі про тебе і Наталку розповідають… Це правда, що Марійка — твоя дочка?
На тому кінці дроту повисла важка мовчанка. Я чула лише його важке дихання.
– Мені немає коли слухати твої дурниці, – буркнув він нарешті. – Знайшла кого слухати, сільських пліткарок. Збирай краще сумки та їдь додому, якщо так цікаво.
І він кинув слухавку. Більше на мої дзвінки Степан не відповідав.
Я не змогла більше залишатися в Італії ні дня. Поговорила з синьйорою Франческою, взяла відпустку на місяць, швидко зібрала речі й купила квиток на найближчий автобус. Дві доби в дорозі здалися мені вічністю. Я прокручувала в голові кожну нашу розмову з чоловіком, кожну зустріч із Наталкою. Згадувала, як Степан відводив очі, коли ми випадково перетиналися на вулиці з сусідкою під час моїх коротких зимових візитів.
І ось я вдома. Коли я приїхала, відбулася та сама розмова, з якої все і почалося. Степан прийшов до батьківської хати, де я вирішила спочатку розібрати речі, зустрів мене холодно, без жодної радості. А коли я знову підняла цю тему, він просто заявив: «А ти думала, що я тебе вічно чекатиму з тої Італії? Ти 15 років там сидиш, а мені що робити?». І сказав, щоб я нічого собі не вигадувала.
А тут і вигадувати нічого не треба було. Кілька годин тому я вийшла на подвір’я і побачила Наталку з маленькою Марійкою. Вони йшли повз наш паркан. Дівчинці якраз виповнилося п’ять років. Вона бігла попереду мами, сміялася, підкидаючи вгору маленького м’ячика.
Я глянула на дівчинку, і у мене перехопило подих. Вона була як дві краплі води схожа на мого Степана. Ті самі карі, трохи примружені очі, та сама форма носа з маленькою горбинкою, навіть ходи напівпідстрибуючи, яка була характерною рисою всього роду мого чоловіка. Не розумію, як я раніше цього не бачила! Мабуть, моя безмежна довіра і сліпа любов просто закривали мені очі. Я бачила те, що хотіла бачити — бідну одиноку матір та доброго чоловіка-помічника.
Що мені тепер робити, я просто не уявляю. Чоловік нічого конкретного не каже, просто йде від розмови або починає звинувачувати мене в тому, що я поїхала. Я майже на 100% впевнена, що це його дитина. З сім’ї він офіційно не пішов, розлучення ніколи не просив, але очевидно, що допомагає фінансово Наталці і дитині. І, швидше за все, витрачав на них ті гроші, які я роками передавала з Італії.
Зараз Степан живе сам у батьківській хаті, бо свекрів не стало ще кілька років тому. Земля їм пухом, золоті були люди. Добре, що свекруха не дожила до цього сорому, їй би серце розірвалося. До сина в наш новий великий будинок Степан без мене переїжджати не хотів. Тепер я розумію чому — йому так було зручніше, батьківська хата зовсім поруч із Наталчиною, через один город можна перебігти за дві хвилини.
Син Василь зараз у складному становищі. Він знає про ситуацію, але мовчить, не хоче ставати між батьком і матір’ю.
– Мамо, ми з Оленкою тебе дуже любимо і чекали, – сказав він мені тихо, коли я зайшла до них у гості. – Цей дім — твій, ти його заробила своїм здоров’ям. А з батьком… вирішуйте самі. Ми в це лізти не будемо.
Я сиджу у великій, красивій кімнаті будинку моєї мрії, за який я заплатила п’ятнадцятьма роками самотності, важкої праці та підірваного здоров’я. Дім є. Гарний, сучасний, великий. А от сім’ї, виходить, немає. Чоловік зрадив, сусідка, якій я допомагала від щирого серця, виявилася коханкою, яка народила від мого чоловіка.
Повертатися в Італію і знову втікати від проблем? Але я вже втомилася жити на чужині, я хочу спокою у своєму домі. Залишатися тут і вдавати, що нічого не сталося? Дивитися щодня, як чоловік ходить через город до іншої родини, і бачити дівчинку, яка є живою копією мого Степана? Вигнати його геть і подати на розлучення? Але ж ми прожили разом стільки років, він батько мого сина, і цей новий дім ми формально будували разом, хоч і на мої гроші.
Дайте мені пораду, що мені робити? Як правильно вчинити в цій ситуації? Не думала я, що чоловік мені влаштує такий сюрприз на старості літ. Поділіться своєю думкою, як би ви вчинили на моєму місці? Чи можна пробачити таку зраду, чи варто спалити всі мости і почати життя з чистого аркуша у своєму новому домі, але вже без чоловіка?
Фото ілюстративне.
